Павлюк зник на галереї, почулося падіння, заіржав кінь, зацокотіли копита, хтось крикнув і вмовк на півслові... Потім стихло все...
— Буду і я з вами прощатись, панове. — Сулима вистрибнув на підвіконня. — Спокійно, панове.
Зненацька пролунав постріл жовніра... Куля вдарила Сулимі в груди, падаючи з вікна у залу, Сулима встиг вистрілити і забити жовніра.
— Ага!.. — крикнув отаман. — Таки не пропала моя куля даром! Хоч на одного ляха, а поменшало на Україні!
Ще встиг побачити, як у залу вбігали жовніри, встиг почути, як репетував Кисіль:
— Павлюка! Павлюка хапайте, пся крев!
— Шукайте вітра в полі... — прохрипів Сулима і вчув, як десь далеко-далеко озвалися журавлі:
Кру. кру, кру,
В чужині умру ..
Павлюк нахилився, зірвав кущик сизого євшан-зілля, розтер в долонях, жадібно вдихнув терпкий полиновий запах...
— Вдома... — спрагло прошепотів. – Вдома, у степах запорозьких. І до матері Січі рукою подати… І боротьба тільки-но починається.
Розділ перший
Роман Матусевич був у розпачі: минуло півроку чи трохи більше відтоді, як вони разом, а Олена так і не звикла до нього. Про кохання ж і тихе сімейне щастя, якого так прагнув Роман, не могло бути й мови. Вона ненавиділа його. Матка Боска!.. Роман Матусевич зовсім занепав духом. Як вона сьогодні глянула на нього, коли він обережно натякнув їй про своє почуття, як глянула!.. Її гарні карі очі, що здавалися йому бездонними озерцями з живлющою вологою, до яких він так поривався припасти, враз потемніли. У них спалахнув гнів І ще щось… Мабуть, зневага до нього, погорда. А мо’, так тільки здалося розгубленому Романові, мо’, вона просто байдуже на нього подивилася? Але запитала з ледь прихованою іронією:
— Чого ти від мене хочеш, ясновельможний пане? Адже я хлопка, рабиня, чернь.
— Але це зовсім не так, — зважився він, мнучи в руках свою чорну шапку з блакитним денцем. — Ти господиня цього маєтку, а я — твій слуга. І коли б наші з тобою стосунки вияснилися, ти б стала панею Матусевич, малжонкою...
— Ще чого забаг! — вигукнула вона ніби глузливо, але гніву в її голосі він не вловив. — Ти купив мене за злото, а тепер хочеш і кохання моє виторгувати?
— О ні!.. — він заперечливо покрутив головою. — Кохання не можна купити ні за які скарби світу!
— Спасибі, що хоч це розумієш.
— Я багато дечого розумію, — уточнив він.
— Ти – лях! — вигукнула вона і перекинула на груди важку русяву косу. Романові хотілося погладити її, і він уже було простягнув руку, але коса гнівно здіймалась на грудях. — Ти лях, шляхтич! — повторила вона з притиском. — Ти належиш до того кодла, котре віками душить мій народ. Як же я, українка, зможу тебе покохати, коли у вас, ляхів, руки по лікті у нашій крові?
Він мовчав, мнучи свою шапку, і не знав, що відповісти, адже це була правда. Ніхто так нікого не душить, як польська шляхта Україну. З покірних вичавлюють соки, з непокірних точать кров... Він важко зітхнув, бо знав, як українці ненавидять ляхів-гнобителів, і пробурмотів, сам не дуже вірячи своїм словам:
— Але ж різні ляхи бувають.
— Ти хотів сказати, що добрі? — запитала вона глузливо. — Де вони?
Він промовчав, показувати не було кого.
— Хоча... ти можеш поставити себе в приклад… Ти мовби й добрий, — вона зітхнула. — Але хтозна, які зуби покажеш завтра. Я розумію, ти хочеш мене ласкою взяти, тому й тихий такий та сердечний.
— Я ще нікому не завдавав болю
— Але ти лях! — вперто повторила вона. — Панич. Люди мого племені у твоєму рабстві. Вони – чернь! Твоє бидло, котре ти одержав, як худобу, в придачу до грунтів та угідь. Хоч ти й не знущаєшся з них, але спини вони гнуть на тебе.
— Всього лише три дні на тиждень, — виправдовувався Роман. — Це не чотири й не п'ять, як в інших панів. Коли ж ти хочеш, то я зменшу панщину ще на день.
— А побори?
— Я відміню їх! — рішуче вигукнув він.
— Гм... Сам будеш хребта гнути?
— Заради тебе я ладен на все, — вів ступив до неї ближче. — Твоє слово для мене закон. І не дивись на мене так.
— Ліпше б я загинула в турецькій неволі, ніж бути панею в тебе і бачити, як ляхи щодень знущаються з таких же нещасних, як я. — Обхопила голову руками — Для чого ти мене викупив? Та не буду я тобі ні жоною, ні паною-шляхтянкою, допоки така несправедливість у світі твориться! Селяни мені в ноги кланяються, бо я панійка в шовку. Не відають, що я така селянка, як і вони самі… Що й на мені ярмо... А ти хочеш, щоб я тебе кохала, пестила .. З ярмом на шиї?
Олена заплакала. Це вже ліпше. Коли жінка плаче, то гнів з неї виходить. Мовив тихо:
— Я наполовину українець. Мій батько, чистокровний поляк, багатий дідич, прижив мене з своєю покоївкою. Від матері мені в спадок дісталось ім'я. І материні пісні. Коли вона була ще живою, то щовечора співала мені українських пісень. А батько бив її, на конюшню виганяв, щоб не сміла зі мною й: говорити по-українському.
Олена звела голову й довго та уважно дивилась на нього.
— Голубі очі також у спадок від матері отримав? — поспитала тихо й чомусь почервоніла.
— Мати була доброю й тихою, — оповідав він. — А батько... батько на смерть забивав челядь. І матір у могилу звів. Для нього вона так і залишилась бидлом. Він забороняв їй навіть приходити до мене, коли я підріс. Її цькували собаками, й одного разу ті собаки загнали мою бідну матір у ставок...
— Ось ти який... — задумливо мовила Олена і трохи тепліше глянула —на Романа. — Хоч тебе той лях любив?
— Коли бував у гніві, то кричав на мене: "Ей ти, хлопський вилупок і мій благородний син!"
— І де ж він подівся?
— Загинув біля Куруківського озера, коли польний гетьман Станіслав Потоцький ходив походом проти повсталого запорозького гетьмана Марка Жмайла.
— Туди йому й дорога! Якби вся шляхта потопилася в наших болотах, то хоч би розвиднилося.
— Але він був боягузом, — вів далі Роман, — і ніколи б не зважився йти на війну, якби не борги. Він зовсім в них заплутався, і маєток був двічі, як не тричі, заставлений. Гадав на війні розживитись, та потрапив у драговину біля Куруківського озера… Казали, він волав про поміч і ревів, як бугай, пірнаючи в трясовину. Але його ніхто не слухав, бо в тому болоті ціла хоругва гусарів з кіньми пірнула. Ще й половина угорської піхоти.
Олена мовчала й дивилась в широке венеціанське вікно. За вікном розкинувся старий тінистий парк. На галяві, оточеній столітніми липами, стрибали зайці й позиркували на вікно. Олена посміхнулась і помахала їм рукою. Вона подружила з зайцями і щодень годувала довговухих на тій галявині. Зайці охоче брали з її рук моркву, а вона гладила їх по спинах... Роман зітхнув. Він заздрив зайцям, іноді хотів би опинитися на їхньому місці. Олена так ніжно пестила вухатих.
Він знову заговорив:
— Коли батьків маєток забрали за борги, я потравив у челядь свого дядька Адама Кисіля. Дядько — пребагатий і можний, навіть самого коронного гетьмана заступає. Я був для нього всього ляше бідним нахлібником. Хоч я й шляхтич по батькові, та змушений був жити серед слугів свого дядька. Там чимало терлося таких, як і я, збіднілих шляхтичів, у яких, крім гонору, не було за душею ні шеляга Вони пихато ставились до челяді, хизувалися своїм шляхетським походженням, а сьорбали страву на чедядській куховарні. Мені поталанило. Дядько звернув на мене увагу. І пригрів. А потім послав у Бахчисарай до хана... Де ми й зустрілися.
Олена мовчала, через вікно спостерігаючи за зайцями. Ті ставали на задні лапки, виглядаючи свою годувальницю, кумедно ворушили довгими вухами. Олена посміхнулась, і враз її лице зробилося гарним, ніжним та м'яким, наче сонце виглянуло з-за хмар.
— Гелено... — несміливо озвався Роман.
— Я вже тебе просила, — сказала Олена, і на лиці її повільно гасла усмішка, ніби сонце заходило за хмари, — не звати мене на лядський манір. Я — Олена.
— Але ж Гелена то не є польське ім'я, — м'яко заперечив Роман. — Гелена — грецького походження, від слова "геленос" світло, сяйво. Або ще смолоскип у темряві ночі. Звідси й походить "Олена".
Він хотів було ще додати, що для нього вона теж як спалах серед ночі, та промовчав. Олена перебирала в руках косу.
— Облишимо цю розмову, — тихо мовила й закалатала в срібний дзвінок, котрий лишився ще від старого господаря. Зайшла покоївка.
— Що пані бажає?
— Марфо, принеси мені, будь ласка, моркви з льоху.
— Добре, пані, — вклонилась покоївка. — Постіль прибрати?
— Не треба, я сама.
— Пані буде сама прибирати? — Марфа якось дивно глянула на Олену і вийшла, знизавши плечима.
— Але ж, Геле… Олено, негоже так, — обережно дорікнув Роман. — На те у нас є слуги. Вони перші сміятимуться, що пані сама постіль прибирає.
(Продовження на наступній сторінці)