— Так велів Сулима! — невідь-чому перейшов на крик Кирпа, і голос його зірвався. — І не патякай, коли тобі велить старшина! Ану хутчіше ворушися, нічого висиджуватися в затишку!
Йосип звівся і глянув на дядьків. Вони видались йому настороженими, підозрілими А їхній ватаг, той здоровань з волосатими руками, дивився на нього так, що в Йосипа тенькнуло серце.
— Ні, ні, — забурмотів Йосип, відчувши неладне. — Я так брами не покину, хай прийде сам отаман.
Йосип ще встиг побачити, що той здоровило з волосатими руками, недобре посміхаючись, заходить йому за спину. Йосип схопився за пістоль, та блискавичний удар в спину звалив його з ніг. Падаючи, Йосип помітив, як п'ятдесят дядьків, блиснувши ножами, накинулись на сторожу, котра все ще дрімала під брамою… Йосип хотів було свиснути з подиву, та нараз йому майнула думка: "Ех, просвистів я своє життя", — і він провалився у чорну яму.
Сулиму мовби хто жигалом у спину штрикнув. Рвучко оглянувся, й у першу мить забракло слів... Фортечна брама була настіж відчинена, а підйомний міст повільно опускався на рів. Реєстровська кіннота двома хвилями неслася на фортецю і вже, безперечно, завважила, що брама відчинена ..
— Товариство! — закричав Сулема щосили. — Зрадники відчинили браму! За мною!
І, ризикуючи скрутити собі в'язи, перестрибуючи через чотири-п'ять східців, понісся вниз. Билася думка: лише б встигнути зачинити браму, доки ворог не вскочив у фортецю, бо тоді все… Їх тисячі. Страшне слово "зрада!" вже знялося над фортецею і затріпотіло чорними крилами... За Сулимою неслися козаки, стрибали з східців прямо в двір і кожен думав лише б встигнути!
Сулима побачив, що біля брами заметушилася купка Дхеваги, залягла… Гримнули постріли, біля нього впало двоє запорожців, а самого його а силою вдарило у плече. Садонуло так, що аж розвернуло на бігу, та він витримав той удар, не впав. Стиснувши зуби, рвонувся вперед А реєстровська кіннота вже ось-ось, витяглась довгою вервечкою, аби не стовпитися в брамі, аби легше було увірватися у фортецю.
— Запорожці! Швидше! — закричав Сулима. — Рубайте зрадників, зачиняйте браму!
Ті, що залягли біля брами, вдруге стрельнули. Сулима летів до брами, а здавалось йому, що летить у вічність Що фортечна брама десь далеко-далеко... А його бігу ні кінця немає, ні краю... І відчув, що вже не встигне. Підйомним мостом гупотять копита… А він а козаками ще й до брами не добіг... Мигнула думка: "Невже все?.."
Тої ж миті гарячий кінь збив його своїми грудьми з ніг. У фортеці раптом стало тісно-тісно від гарячих, змилених коней...
Але Сулима не загубився під копитами ворожої кінноти, бо за ним пильно стежили. Ледве він упав, збитий конем, як на нього відразу ж навалилася ціле юрмисько й заходилося квапно викручувати руки. Сулима ще знайшов у собі сіли струсити а себе нападників і навіть кількох прикінчити, але вдруге на ньому повисло ще більше юрмище…
Ярема з Гнатом Кодаком кинулись на поміч отаманові, врубалися трохи не в саму бучу і впали... Спершу Ярема, за ним — Гнат. Реєстровська шабля розсікла йому плече аж до грудей. Падаючи, Гнат лише встиг подумати:
"Назвали мене Кодаком" в Кодаку навічно й лишусь. Батько Сулима колись мене тут порятував, а я його не спромігся... Христинко, зустрічай, до тебе лечу..."
І болюча пітьма огорнула його навіки.
— Зра-а-ада-а-а!!!
Це слово чорним коршуном шугало над фортецею, і запорожці, зціпивши зуби, не здригнувшись, не позадкувавши, вступили у нерівний бій.
У фортеці вже тісно від ворожої кінноти, а копита все гупотять і гупотять по мосту... Мовчки і люто рубалися запорожці. Ніхто не сподівався на рятунок, лише одна думка об'єднувала всіх: якомога дорожче віддати власне життя. У фортецю ухлюпувались все нові й нові хвилі реєстровців, знавіснілі коні тіснили поріділі ряди захисників під мури, де вони й знаходили свій кінець. Запорожці не відступили, та, власне, і відступати не було куди. Гинули один за одним, дорого продаючи своє життя.
Довше бій клекотів на мурах.
Там відбивався Савран з козаками.
Реєстровці, мов мурашва, посунули на мури, і савранівці ледве встигали спихати їх вниз, кидали їм на голови каміння, рубали їх шаблями, били по них із самопалів і самі ж падали з гарячими кулями в грудях… Тяжко поранені запорожці, аби не датися ворогам в руки, знаходили в собі сили підповзти до краю мурів… Падали вниз на гостре каміння... Подвір'я фортеці вже було в руках реєстровців, все менше й менше лишалося запорожців на мурах...
Савран зрубав останню ворожу голову в своєму житті, як гаряча куля впилась йому в груди... Захитався, почорніло йому у вічу, вислизнула шабля з рук... І стало враз тихо-тихо…
— Відкозакувався... — сказав собі Охрім Савран. — Все... Коли кого зобідив у житті, вибачайте, люди добрі. Зібравши останні сили, підняв свою шаблю.
— Не хочу, щоб моя рідна сестра, шабелька кривобока, в руки воріженьків потрапляла...
Так, притискуючи шаблю до грудей, і полетів Охрім Савран із високих мурів...
...Закувала Сулимі зозуля та й сива...
Він стояв у молодому вербовому гаї в білій як сніг сорочці, поголений, свіжий, гарний і дужий. Стояв і слухав, як у вербняку кує-співає сива зозуля.
— Зозуле, зозуле, сиза кукувальнице! Це я, Сулима Іван, скажи, сиза, скільки літ мені ще літувати, скільки ряст ще веснами топтати?
Вмовкла зозуля...
Сторожко прислухається Сулима, і задумлива, сумна посмішка блукає по його обвітреному, смаглявому лицю.
— Ку-ку... Ку-ку... — несміле озвалась зозуля.
— Раз… два... — прошепотів Іван.
— Раз... два... — прошепотів за ним Ярема. Зозуля мовчала.
— Негусто, — зітхнув Сулима.
— Оце й усе? — вкрай був спантеличений Ярема. — Ах ти ж погана пташко! Хіба тобі ліньки літа дарувати? Ось я ж тобі кулю подарую!
— Не дурій, хлопче, — сміявся Сулима. — Коли вб'єш зозулю, хто ж тоді птаству ирій відчинятиме й зачинятиме?
І повідав Яремі, що зозуля — то не просто собі пташина, а ключниця ирію-вирію, далекого-предалекого теплого краю за морями-океанами, куди на зиму злітаються всі пташки. Вона першою прилітає із срібним ключиком у дзьобі й відчиняє вирій... Запрошує птаство в той теплий та щасливий край. А весною вона найпізніше вилітає, треба ж бо за пташками ирій-вирій до осені зачинити...
То було минулої весни.
А нині зозуля знову закувала, голосно, щедро: ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку...
— Пізно вже, сиза кукувальнице, ой, запізно...
— І крізь віття зеленого гаю все чіткіше й чіткіше проступають обриси фортеці, а в зозулине "ку-ку" все гучніше й гучніше вривається радісний крик ворогів...
— Щезає видиво, гай, сонце, весна, зозуля... Сулима бачить себе посеред фортеці в оточенні ворогів, що регочуть, кричать, свистять і вистрибують перед ним... Руки йому вивернуті й стягнені назад вірьовками, на ногах — кайдани. Зводить голову, і погляд його надибує Караїмовича. Сидить той на коні, руки в боки, й дивиться згори вниз на Сулиму, і крива усмішка різника судомить його гостре кістляве лице з косими очима.
Сулима пробігає очима по реєстровцях... Свої ж... Українці... А вороги. Гірше. Раби, прислужники панів. Коли б не вони, не свої, ніколи б пани не повернули назад фортеці. Свої ж і задушили волю... Свої?
— О ні... — каже Сулима. — Не свої. Вороги!..
Караїмович зістрибує з коня, заходить з того боку, куди дивиться Сулима, аби перед його очима похизуватися собою, натішитися перемогою на очах у закайданеного отамана.
Їхні погляди схрещуються...
Сулима випльовує чорний згусток крові в лице ворогові.
Караїмович відскочив, втерся рукавом.
— Хочеш смерті? — хрипло закричав він — Не вийде! Не буде тобі легкої смерті Ти дорогий. Ти на вагу золота. Ми тебе в кайданах у Варшаву. На майдан! Там уже біля тебе кат попрацює!
— Я знаю, що я на вагу злота, — спокійно каже Сулима. — Але на яку вагу тягнеш ти, Караїмовичу? На вагу собачого лайна?
Караїмович із чорного робиться жовтим.
Чути регіт, і Сулима враз стрепенувся, вчувши той регіт. Повертає голову. Під мурами регочуть запорожці. їх небагато, два чи три десятки. Всі вони поранені і стоять тільки тому, що обпираються на стіну, підтримують один одного.
І регочуть...
— Стинайте їм голови! — кричить Караїмович осатаніло. — Рубайте реготунів. На очах у Сулими рубайте!
Не здригнулися козаки. Один по одному самі виходять до своїх катів. Кожний неквапливо хреститься, проказує статечно Сулимі: "Прощай, Іване-отамане. Коли що не так, вибачай!" — і підставляє голову лід удар шаблі…
— Прощай, брате-товаришу мій, — відповідає Сулима — Спасибі тобі за службу лицарську!
Та ось у коло випихають якесь перелякане опудало, і воно пручаєтся, верещить і навіть кусається. Сулима бачить перед собою Кирпу.
— Це помилка! — несамовито верещить позеленілий Кирпа. — Ой, ой! Що ж ви чините, це помилка... Пане старшино, — кидається він до Караїмовича й падає на коліна. — За що ж мене, пане дорогенький? Я ж ваш поплічник... Пособляв вам... Я допоміг сторожу біля брами різати...
Старшина дивиться на Джевагу, той зневажливо кривить рота.
— І цього! — махає рукою Караїмович.
(Продовження на наступній сторінці)