Дмитро Гуня здолав половину шляху до Базавлука. Не шкодував коня і, перепливши Дніпро, нісся степами як несамовитий. Якась неясна, глуха тривога підганяла його щомиті. Спинився лише за Гострою Могилою, коли пролунав вибух, від якого задвигтіла земля, й кінь мимовільно збився з швидкого клусу... Ген-ген кружляло гайвороння... Дмитро спохватився і знову пустив коня вчвал. Полетів навстріч степ, засвистів у вухах вітер. Хлопець любив швидку їзду. Та цього разу не відчував насолоди від того. Тривога за долю товариства у фортеці гризла його серце. Тільки б швидше дістатися до сторожової вежі. Там сидить козак-сторожовик, йому далеко видно. Гнав і гнав коня. Десь тут має бути бекет. Хатина, плетена з лози, глиною обмазана, кураєм крита. Козацька залога щодень в роз'їздах, але один козак незмінне лишається на чатах. 3 високої вежі пильнує обрій. В нього й дізнається, що то за вибух... У бекетників він поміняє коня й хутко дістанеться Січі.
Дорога то спускалася в балку, то знову вибігала на рівнину Обабіч стіною стоїть тирса. Степ і степ. А на видноколі кряжі синіють. Поодинокі дерева задумливо стоять. Орли над степом кружляють. Тиша і спокій. Мудрий і величний спокій. І Гуня відчув, що потроху вгамовується. Степ завсіди заспокійливо діяв на нього, в степу люди зростають неквапливі, мудрі... Перш ніж рота розкрити —довго думають, люльку смокчучи...
Та ось і бекет. Ще здалеку Гуня побачив край дороги на могилі сторожову вежу Неподалік хатка стояла. Зіркі гінцеві очі вгледіли на вежі козака Він стояв, спершись на бильце, й мрійливо дивився вдалеч... В Гуні відлягло від серця. Вартовий спокійно дивиться в степ, отож довкола спокійно. Коли б тривога яка чи біда, він підпалив би солому, що лежала біля нього. І шугнув би густий вогонь у небо, німо волаючи, біда! І на інших би вежах спалахнули б вогні, і так аж до самої Січі.
Але що ж за вибух стався в степу?
Посланець повернув коня до вежі. Поблизу не видно ні козаків, ні їхніх коней Але спершу Гуня не надав тому особливого значення. Козаки-бекетники, напевне, в роз'їзді: пантрують шляхи від одного бекету до іншого.
— Гей, козаче, заснув? — крикнув, хвацько підлетівши до вежі. — Ай-ай, а ще на чатах!..
Той не відповів, навіть пози не змінив, все спирався на бильце, дивлячись вдалину.
— Заснув, бісів сину!.. — вилаявся Гуня, зістрибуючи з коня.
І тут він побачив, що з вежі щось капає... Краплі були рожеві. Якусь мить сторопіло на них дивився, і у вічу йому почало червоніти. Звів голову, у спині козака стирчала стріла...
Одним духом злетів на вежу по хисткій драбині. Вартовий був мертвий. Але кров згускнути ще не встигла. Стріла татарська. Виходить, татарва щойно орудувала. А коли татарська орда йде на Січ, то перш за все намагається непомітно знищити бекетну залогу в степах навколо січового гнізда...
Гуня схопив обіруч мертвого козака, зніс його на землю й поклав біля хатини, знову загупотів драбиною на поміст. Кінь його стояв біля вежі й повільно повертав за ним голову. Нараз відчув тривогу, високо підняв голову, ловлячи чутливими ніздрями степовий вітер... Тривожно заіржав.
— Зараз, коню вороненький, зараз... — квапно озвався Гуня.
Розворушив солому на помості, дістав губку, кремінь та кресало і з першого удару викресав іскру. Роздмухав губку і сунув її в солому. Став навпочіпки, роздмухуючи вогонь. Тоненький сизий димок зав’юнився над вежею, потім з соломи хутко вигулькнув червоний язичок і затремтів, мов гадюче жало. Дмитро постояв, дивлячись, як охоплюється полум'ям солома, загуркотів драбиною вниз, нагріб біля вежі сміття, зелені нарвав (для густого диму), знову злетів на вежу, кинув той оберемок у вогонь.
— Горить! — і прямо з вежі стрибнув у сідло. Кінь з місця взяв клусом, але, трохи від'їхавши, Гуня спинив коня. Аби не ризикувати, вирішив зачекати, доки розгориться багаття. Вогонь уже гоготів на помості, густий дим клубами пішов у небо.
— Горить, дорогенька, горить... — аж тремтів від збудження Дмитро. — Гори, рідненька, гори, дорогенька!.. Чорта з два татарва непомітно підійде до Січі! Вогонь швидше добіжить до Базавлука й підніме товариство на ноги... Гори, рідненька, гори дорогенька!
Ось на далекому кряжі, що синів ген на видноколі, спалахнула маленька цяточка. Гуня стрепенувся. Цяточка блиснула на синьому кряжі, замиготіла, й перегодя на кряжі шугнув угору білий дим, яскраво затанцювало полум'я...
— Єсть! — зраділо вигукнув Гуня. — Мій сигнал побачили, горить сусідня вежа! Ура-а-а!..
Огрів коня канчуком і помчав на дорогу. Тепер можна бути спокійним. Через мить по кряжах і могилах запалахкотять сторожові бекети, і останньою спалахне вежа біля самісінької Січі. Спалахне, як товариство сідлатиме бойових коней.
— Га-га-га! — кричав Гуня, женучи коня. — Гори, дорогенька, гори, рідненька!.. Біснуйтеся, яничари, лікті свої гризіть. Зустрінуть вас кулі гарячі та шабельки блискучі. Го-го!..
Дорога знову побігла вниз, і в балці Гуня побачив колесо. Звичайнісіньке колесо від воза. Воно лежало посеред дороги і, певно, довго крутилося на місці й підстрибувало, доки не затихло, впершись у пісок втулкою. Хлопець якусь мить дивився на нього, і йому нараз пригадався той далекий вибух...
— Лети, коню! — Гуня вихопився з балки. Край дороги побачив голоблю. Кінець був осмалений вогнем, якась невидима сила закинула її сюди вслід за колесом. А в придорожній пилюці валялася голова. Вона витріщилась на хлопця одним оком, вузьким, косим, друге було прискалене. Голова жовта, з випнутими вилицями, горбоноса, з ріденькими вусами й ще рідшою бородою.
Кінь захрипів, косячи оком на голову.
— На одного яничара поменшало! — сказав Гуня й подався далі.
Згодом побачив чорне вирвище, а навколо валялися розкидані колеса, передки возів, волячі голови. Над побоїщем каркало гайвороння, клювало там щось і ліниво знімалося на крило. Всюди шмаття людських тіл. По довгих засалених халатах на трупах, по брудних баранячих кожухах Гуня здогадався, що татар тут полягло чимало. А ондечки й запорожець лежить в червоних шароварах... Гуня скочив з коня й підійшов до краю вирви.
— Ей... Відгукніться! Є хто живий?
Тихо. Гуня обійшов вирву, прикинув: вибух розтерзав щонайменше возів зо три-чотири. Потрощених коліс чимало, полудрабків... І всюди татарва... А он ще один запорожець лежить, половина сорочки на ньому біла, решта — червона... За ним передок воза ще димить, далі якесь лахміття тліє. А ось шматина з мішка, власне гузир. Підняв його, в гузирі застряло кілька пшонин... Гуня то підбирав речі, то знову їх кидав. Побачив ще одного запорожця. Він тримав у руках голоблю, а побіля нього покотом лежали татари з потрощеними головами.
— Намолотив же ти, брате, — сказав Гуня, спинившись біля велетня. Упізнав січового богатиря Максима Вернигору. Ну й силач же був! Ніхто його на Січі не міг побороти. Позад Вернигори уткнувся в землю задок воза, з розірваного мішка ще тихо дзюрило просо... Наче вода текла... Тепер Гуня все збагнув, і він тяжко зітхнув. Стояв посеред побоїща, звісивши голову, й крутив чорний вус... Зненацька заіржав кінь. Хлопець рвучко підвів голову. Кінь гріб копитом землю.
— Ти чого, вороний? — підійшов до нього. — Почув що?
Кінь з шумом втягував у ніздрі повітря, потім подивився на свого господаря, наче хотів щось йому повідати (навіть товстими відвислими губами заворушив), і тиха пішов у придорожню тирсу. Гуня витяг пістоль й подався за ним. Згодом кінь вдруге заіржав. Хлопець оглянувся, водячи пістолем, зрештою перевів погляд на землю. І вгледів Якова Остряницю. Отаман лежав ниць у тирсі, підігнувши під себе ноги.
— Батьку!.. — Козак упав на коліна, перевернув його. Вуса були в крові, в зубах затискував стеблини тирси. — Батьку! —крикнув Гуня й затермосив отамана. —Ти живий, батьку?
Остряниця тихо застогнав...
— Живий! — вигукнув Дмитро. — Чуєш, мій коню вороненький, батько Остряниця живий! Це його сюди вибухом відкинуло...
Гуня відв'язав у себе на поясі шкіряну флягу, зубами витягнув затичку, потім ножем розвів Остряниці зуби й улив йому в рот води... Вода забулькала в горлі, отаман судорожно ковтнув раз, другий і розплющив помутнілі очі. Якусь мить безтямно дивився на козака, але, певно, не впізнавав його...
— Це я, батьку... Дмитро Гуня...
Підсунув руки під Остряницю, встав і виніс його з тирси на край дороги. Обережно поклав на моріжку, знову влив йому в рот води. Вороний теж вийшов з тирси. Гуня тим часом розірвав на собі сорочку, перев'язав закривавлені отаманові груди. Остряниця важко, з хрипом дихав, у грудях його свистіло, булькало, губи бралися кривавою піною... Але погляд прояснився, бліда пелена зійшла з очей...
— Дмитре... — Остряниця рвонувся, щоб устати, заскрипів зубами і впав навзнак.
— Лежи, батьку, лежи, — схилився над ним Гуня.
— Дмитре... Татари... Негайно мчи на Січ, — хрипів отаман. —Ти чуєш мене? Скачи на Січ, скажи... Татари... Але ні... Поверни до ближнього бекету, підпали вежу…
— Уже, батьку, уже побіг вогонь до Січі!
— Ху... Це вже краще. — Остряниця на хвильку вмовк, збираючись на силі. — Спасибі тобі, Дмитре. Тепер і помирати можна.
— Отакої! — вигукнув хлопець. — Тепер тільки жити. Татари на Січ посунули, а реєстровці в облозі Кодак тримають. Кожний козак зараз дорогий. Я оце на Січ мчав за поміччю.
(Продовження на наступній сторінці)