Макуха знає, що з Савкою приключилося. Щербина ночами до самої пані в спочивальню лазив. Закохалась вона в Щербину, чи що. Панок і застукав їх на місці гріха… Щербина згарячу тріснув його мідним підсвічником по лисій голові. З панка й дух до ранку геть… Довелося Щербині різати поли. Так і на Січі опинився.
— Кланялося б мені оце всяке бидло в ноги, — бурчить Щербина. — І треба ж було того пана по голові ошепулити. Ех!.. Якби знав, де падатиму, то й соломки б підмостив!..
Зненацька на стіні закричав дозорець:
— Пане отама-а-не-е!.. Гуня з мушкета бабахкає!
— Яремо! — крикнув Сулима. — Бігцем до Саврана, хай мерщій усі до фортеці сходяться! Дмитро Гуня вже мчав до фортеці й кричав:
— Реєстровці, щоб їх слід запав, ідуть!
У фортеці зчинилася метушня, товкотнеча. Кирпа не пам'ятає, як він опинився поруч з тим грубезним здорованем, ватагом дядьків-утікачів.
— Це ти, дурню, отаманові каменюку на голову пошпурив? — глузливо запитав здоровань, свердлячи Кирпу гострими очима. — Ай-ай-ай!..
— Я... я... впустив, — злякано пробелькотів Кирпа. — З рук випорснула... І я...
— Знала, куди падати, твоя каменюка, — ошкірився той. — Прямцем отаманові на голову. — І, схопивши Кирпу за барки, притягнув до себе, дихнув в перелякане лице важким духом. — Не верти хвостом, тхоряко! Кинув, та духу не вистачило. Чого баньками кліпаєш? Гляди, скажу отаманові, в один мент на палі опинишся!
І, відпустивши Кирпу, здоровань пішов собі перевальцем.
"Хто він такий?" — боязко подумав Кирпа й зіщулився, дивлячись на його широку дебелу спину...
Розділ дванадцятий
Сава Кононович, зупинивши коня, приклав долоню дашком до очей, розглядав фортецю. На мурах — всіма барвами майорять козацькі жупани, одноокі гарматні жерла пильно дивляться на реєстрового гетьмана. Кононович неспокійно засовався в сідлі, на душі зробилося кисло. На всяк випадок поспішно від'їхав подалі. Примчав Караїмович, ще здалеку закричав:
— Пане гетьмане, чому зупинилися?!. З ходу треба нападати! Нас п'ять тисяч, а їх кілька сот. На цугундер їх брати, ляк на них навіяти, щоб віру втратили. А тим часом Джевага почне діяти у фортеці.
— Починай! — наказав гетьман. — Мені щось нездоровиться.
— Гей, сурмачі! — вигукнув Караїмович. – Сурміть напад! Блиснули на сонці мідні труби... Караїмович шаблею замахав.
— Гей, козаки! Вперед з Богом! Нас більше! Ура-а-а!
— Ура-а-аІ. — не зовсім дружно та гучно підхопили козаки, кидаючись на приступ. Зліва, від Дніпра, нападали загони старшини Бражника, зі степу рухався Басараб з двома тисячами. Караїмович вів середину. Загони Бражника першими неслися на фортецю. Брама була зачинена. Проте Караїмович квапив Бражника. У фортеці під виглядом дядьків-утікачів було п'ятдесят надійних козаків. Як тільки реєстровці оточать фортецю й кинуться на приступ, Джевага мусив напасти на варту біля брами, знищити її й відчинити браму... Тому Караїмович не рахувався із втратами.
— Вперед! Вперед!.. Ура-а-а-а!
На бастіонах блиснули вогні, й небавом у небі розквітли білі дими. Ядра, прохурчавши над головами, впали на загони Бражника... Заіржали коні без вершників... Знову спалахнули вогні. Шугнули до неба кущі чорної землі, й вище них злітали вершники. Караїмович, нехтуючи безпекою, подався в передні ряди.
— До брами!.. Мчіть до брами — кричав він, махаючи шаблею.
Бах! Бах!.. Гармати забухкали, мов горохом сипали у невидиму стіну. Затріщали самопали на мурах, озвалися мушкети. Загони Бражника спинилися, безладно закрутилися в пороховому диму... Зрештою юрмиськом сипонули подалі від фортеці.
— Стійте-е-е! — вереснув Караїмович. — Назад! Завиваючи, просвистіло ядро, Караїмовича вирвало з сідла й пошпурило на землю. Але він миттю ж схопився, спіймав чужого коня без вершника, вихопився в сідло.
— Назад! — загаласував він, намагаючись стримати реєстровців, але його вже ніхто не слухав. Загони Бражника безладно відкочувалися в степ... Загонам Басараба також не щастило. Коні невідь-чому почали спотикатися, падати, хоч по них ніхто не стріляв.
— А-я-а-а! –закричали з переляку реєстровці й, охоплені панікою, ошаліло закрутилися на місці... Примчав Караїмович, скочив з коня, побіг, придивляючись до землі. Нахилившись, щось збирав... Зрештою вихопився в сідло.
— Дурні! Боягузи! Чого завили? У траві розкидано металеві шипи, от коні й напорюються на них. Будемо обминати.
— Чого стали? — примчав до них гетьман (ядра сюди не долітали). — Чого тупцяєте на місці, як отара овець?
— Шипи, пане гетьмане! — крикнув Басараб. — Ми погубимо коней.
— Шипів злякалися? — заверещав гетьман. — А по сто злотих за що вам будуть платити? За прогуляночку?
— Щоб ви подавилися тими злотими! — закричав худий реєстровець. — Забирайте їх собі, наживайтеся на нашій крові!
— Зрадник! — гетьман вистрілив з пістоля, і реєстровець, хлипнувши, лантухом зсунувся з сідла. —Так буде з кожним боягузом і зрадником! — галасував гетьман, розмахуючи пістолем. — Вперед!
— Але треба зібрати шипи, — зауважив Басараб. — Ми погубимо коней.
— Що-о? — визвірився гетьман. — Може, скажеш, що я тобі визбируватиму залізяччя? — І повернувся до реєстровців: — Козаки! Орли! За мною, лицарі!
І перший кинувся вперед, але кінь його спіткнувся, впав на передні ноги, і гетьман, не втримавшись, перелетів через голову коня й гуркнувся в траву, аж загуло...
— Ой-ой-о-ой! — закричав гетьман, соваючись у траві. Схопився, знову впав, поповз рачки, ойойкав на увесь степ. — Поможіть, бісові душі!.. Помира-аю!..
— Чого зуби скалите? — накинувся Караїмович на козаків. — Поможіть панові гетьману, бо він своїм вереском ще коней наполохає.
До гетьмана кинулись козаки, підхопили й, крекчучи, понесли його у вибалок, де стояв намет. Гетьман стогнав. Примчав Караїмович. Гетьман лежав біля намету ниць і намагався рукою дістатися сідниці.
— Еге, пане гетьмане, у вашій сідниці стирчить шип, — стримуючи сміх, мовив Караїмович.
— Ой-ой! — стогнав гетьман. — Ні сісти, ні встати. Ой!.. Та тягніть його скоріше! Ой-ой!..
— Але я не мастак по витягуванню шипів з гетьманських сідниць! — буркнув Караїмович і відвернувся.
— Отак? — закричав гетьман. — Ой-ой!.. Коли вашого гетьмана поранило на полі бою... ой-ой... то й помочі не діждешся? Ой-ой... Помираю.
— Гей, джуро! — крикнув Караїмович. — Витягни з гетьмана шип! — І повернувся до старшин, глузливо сказав: — Нас спіткало нещастя. Гетьман тяжко поранений, тому приступ відкладається. Козаки хай відведуть коней у балку. Видайте кожному реєстровцю по шкалику оковитої. Для підняття духу й бадьорості. Вночі продовжимо приступ!
Караїмович скочив на коня й, прихопивши з собою десяток вершників, помчав до фортеці. Ще здалеку махав руками, щоб не стріляли.
— Еге-ге-ей, Сулимо-о-о!.. — на все могутнє горло закричав Караїмович. —Ти чуєш мене, Сулимо? Це я, Караїмович! Я захопив Павлюка. Сидить у клітці. І ти будеш сидіти в клітці, Сулимо-о! Я повезу вас до Варшави, а твоїх козаків посаджу на палі-і-і!
Вдарили у відповідь гармати, Караїмович, пригнувшись до гриви, помчав назад... Двоє реєстровців вилетіла з сідел... Та Караїмович на те не звернув уваги. Скочив з коня біля гетьманського намету, хотів було зайти, але, почувши, як гетьман ойкає, сплюнув і повернув до свого намету.
— Джуро, оковитої!
Сидів посеред намету, по-турецькому підібравши ноги, жадібно жлуктив оковиту. Вузькі косі очі його були тверезі й злі. Думав про Джевагу. Чому той не подає знаку? Адже домовились: тільки реєстровці нападуть, Джевага винищує варту біля брами... Невже Джевагу викрили? Чи не мав досі слушної нагоди? Треба спробувати ще вночі, може, тоді Джевага впорається з брамниками. Іншим робом фортеці не візьмеш... Коли б реєстровці не охололи, не позадкували... Один уже не витримав. Гетьман його прикінчив. А що, коли всі носами закрутять? Тільки й надії на оковиту... Караїмович прислухався. З гетьманського намету чулося ойкання.
— Тьху! — спересердя сплюнув Караїмович. — Опудало горохове, а не гетьман! Постривай, телепню, візьмемо Кодак, не бачити тобі булави як своїх вух! Думаєш, я для тебе стараюся? Дзуськи!..
Вночі реєстровці поповзли до фортеці. Ніч видалась темною, зривався вітер і тоскно завивав. Караїмович пошепки підбадьорював ближніх... Десь у прибережному вербняку моторошно завивав сич.
— А щоб ти скис! — крізь зуби вилаявся старшина. — Не знайшов іншої ночі!
Повзав між рядами, підганяв реєстровців, підбадьорював:
— Діло сича кричати, діло лицарів гори вернути. Вперед, хлопці! Вранці будемо пити й гуляти у фортеці!
Реєстровці тягнуть за собою штурмові драбини та перекидні містки. На фортечних мурах тихо. Гуде вітер, та ніяк не вгамується клятий сич... Ось чути, як на Дніпрі сплеснула риба. Караїмович враз насторожився. Довго прислухався. Сом вдарив хвостом по воді, сам себе заспокоював.
— Швидше, хлопці, швидше!
Зненацька з фортечної стіни почулося глузливе й спокійне:
— Та хоч не дуже сопіть!
(Продовження на наступній сторінці)