— Ти?.. Як ти смієш? — зірвався на вереск Караїмович. — За свої зухвалі слова ти розплатишся головою! Не забувай, що ти, сотник козаків його мосці короля, перебіг на бік лотрів і розбійників.
— Не на бік лотрів, а на бік народу.
— Ти всяку чернь, бидло та хлопів за народ маєш?
— Але не плазунів, котрі лижуть панам сідниці! — спокійно відказав Павлюк. —Ти, гетьмане зрадливий, вже разів зо три перепродав свою шкуру. Як далі житимеш? А баньки в сірка позичатимеш?
Кононович раптом гикнув і кинувся на Павлюка з кулаками, але Павлюк невловимим рухом відхилився, і розлючений гетьман пробіг мимо... Караїмович зареготав...
— Ти ч-ч-чого?! — визвірився на нього Кононович. — Гляди, щоб юшкою не вмився! — І кивнув на Павлюка: — Міцно зв'язаний? Коли втече — голову зніму!..
— Хіба на той світ побіжить! — Караїмович висунув голову з намету, когось погукав. По хвилі зайшов Джевага.
— Туди? — запитав він, показуючи рукою в стелю, і почав засукувати рукави. — Зараз ми його в один мент відправимо...
— Поки що в клітку! — буркнув гетьман. — Та рота йому заткніть, щоб, бува, не підбурив козаків до свавілля. Велеречивий надто.
— Боїтеся мене? — запитав Павлюк.
— Трохи, — зізнався Караїмович. — Тому й ротяка заткнемо. Буду боятися, допоки не побачу твою голову на пласі у Варшаві.
— Тоді ти боятимешся другого Павлюка.
— Павлюків постараємося вирвати з коріннями.
— Не думаю, що земля буде родити самих лише караїмовичів!
Зв'язаного Павлюка з ганчіркою в роті вкинули до дерев'яної клітки, що стояла на возі, а клітку накрили ряднами.
— Так буде обачніше, — сказав Караїмович. — Бо Павлюк такий, що й поглядом може козаків до бунту підбурити. Хай сидить у темряві, а ми за Сулиму візьмемося. А тоді обох — до Варшави!..
Розділ одинадцятий
— Яремо, — гукнув Сулима, — облиш на хвилю свої крила та поклич до мене Гуню з Савраном!
— В один мент, батьку! — Ярема відіклав убік паліччя, над яким щось мудрував, і тільки шароварами залопотів.
Сулима зайшов до комендантської, присів край столу, задумався. Останніми днями він часто задумувався, забував їсти, змарнів, очі загострилися і глибоко запали, Ночами, походжаючи на мурах, все думав, зітхав... Думка думку побивала, Павлюк з голови не йшов. Як подався з Караїмовичем, то ніби у воду. Чи варто було його відпускати? Надто він довірливий. Такий легко вскочить у халепу. Інша думка: а чи втримаєш його на ретязі, коли він день і ніч Україною марить? Та, зрештою, не вперше він за шаблю взявся, бував у бувальцях... Заспокоював себе, а спокою не знаходив. Ні-ні, та й зринав у згадці Караїмович. Ой, не той він, за кого себе видає! Щось Сулимі не подобалось в ньому, а що? І знову думка думку побиває...
Зайшов Савран, неквапливо, статечно всівся за столом. Повагом люльку дістав, набив тютюном, старанно викрешував вогню.
— Задумався, отамане? — поспитав, запаливши люльку.
— Осіли мене думки, як чорти Бога, — озвався Сулима — Про фортецю думаю. Залога в нас малувата, пороху обмаль, харчу, а з Січі щось возів не видно.
— Від Павлюка вістей немає.
— Чекаю… До комендантської забіг Дмитро Гуня, веселий, заклопотаний, помолоділий, й випалив одним духом:
— Ху!.. Крутишся цілий день, і вгору ніколи глянути. А ви ж чого це, батьки, журитесь?
— Міркуємо, Дмитре, — озвався Сулима. — Пороху в нас негусто. І свинцю також. Та й з харчем тугувато. Остряниця обіцяв з Січі вислати обоз, та щось бариться. Почекаємо ще трохи та відрядимо на Січ гінця. А поки що не завадить нам однією зброєю запастися.
— Камінням? — пахнув димом Савран.
— Камінням, Охріме. Варто наносити його на стіни побільше. Коли раптом яка трясця відважиться фортецю приступом брати, каміння як знахідка для нас буде.
-Діло! — згодився Гуня. — Можна ще й піску запасти, не завадить. Ним зручно очі засипати...
— То й почнемо з каміння, доки є час. Ти, Охріме, — повернувся отаман до Саврана, — підеш з козаками до Дніпра, постаєте ланцюгом, від скель до форіеці, будете каміння з рук в руки передавати, а Гуня з своїми хлопцями в степ виїде, аби яка пеня не застукала зненацька. Вгледиш підозріле — стрілятимеш, Дмитре.
Степами вже ходила суха та дзвінка осінь, жовта, червоногаряча, наче з міді викувана. Здається, торкнеш її —задзвенить. Падає жовтогарячий лист, наколюється на сухі бур'яни, що деренчать на вітрах, наче кістяки... Над світом снує срібне павутиння, тепло, ніби й не осінь... І тихо... І журно... Світ застиг, оповитий світлою печаллю. А десь за кряжами, пробуючи свої сили, вже гудуть холодні вітри, лаштуючись в осінній політ над землею.
З рання й до вечора на південь поспішає птаство.
Ирій-вирій... Дмитро задумливим поглядом проводжає птахів. Пригадується йому далеке дитинство, село. На Воздвиження бабуся Мотря завжди застерігала маленького Митька:
— Гляди, шибенику, в цей день по деревах не лазь і близько до них не підходь. На Воздвиження птахи летять у вирій і гадюки туди спішать...
— А як же вони повзуть? — доскіпується Митько.
— А з дерева на дерево, окаянні, лізуть, — хреститься бабуся. — 3 гілки на гілку. Боже борони, хто в цей день на дерево полізе.
— Ба, а що таке ирій? — питається онук. Бабуся гладить його по голівці.
— То, онуче, теплий край за горами, за лісами, за тридев'ять земель і окиянів. Зими там немає та холоднечі, сонечко собі сяє, зелено та гарно, як у нас на Великдень. От пташки й летять зиму лютую зимувати в ирії. Хай їм Бог помагає!
Курли... Курли...
Журавлі...
Хлопець сумним прощальним поглядом проводжає журавлиний ключ. На душі чомусь сумно стає і бентежно. Дмитро, аби струсити з себе сум, кричить:
— Пантруй, хлопці, степ!..
І сам оглядає зіркими очима виднокіл. Куди не глянь — степ і степ, жовтий, побурілий, вигорілий за літо... Балки, посивіла тирса. І тиша. Міцна, терпка, з передосіннім холодом. І пустка. Ні душі живої, тільки в небі журно плачуть журавлі. Загін Гуні розтягнувся підковою від Дніпра аж ген у степ і повільно рухається...
— Киги... Киги... — чайка пронеслась на Гунею. Наче білу грудку хто кинув у мідяний степ... Зненацька з балки витикається гурт дядьків. Дмитро порахував: п'ятдесят чоловік. По всьому видно — селяни. Босі, в драних сорочках, стомлені...
"Втікачі, — радо думає Дмитро. — Нам поповнення йде. Відтоді, як ляхів з Кодака витурлили і шлях на Січ вільним став, багато їх перейшло і Дніпром перепливло..."
— Ану, Омельку, — крикнув до ближнього козака, — зустрінь тих людей та проведи їх у фортецю! Хоч маленька, а все ж поміч, нам буде!
Сулима привітно зустрів утікачів:
— Нашому роду козацькому та нема переводу! — весело гомонів, оглядаючи дядьків. Були то різного віку люди, молоді й старші, чорняві й сиві. Гурт як гурт, втікачі як втікачі. Підозри в отамана вони не викликали. Скільки козакує, стільки й прибувають збіглі селяни, на Січ, обвикають, оговтуються, хіба ж такими козаками потім стають!
— Звідкіля ноги б'єте, хлопці-молодці?
— 3 черкаського староства, — загуділи ті. — Втекли від паноти й простуємо на Січ. В дорозі почули, що запорожці Кодак захопили, дай, думаємо, в гості завітаємо.
Серед втікачів виділявся один, високий, міцний, з грубезним лицем, котре густо заросло щетиною. Говорив він глухим, хриплим голосом та все засукував рукави, оголюючи волохаті руки. — А ти, мабуть, за отамана? — поспитав його Сулима.
-Та мовби, — відказав глухо здоровань. — Вибрали дядьки в дорозі, комусь же треба старшинувати.
Перебиваючи один одного, дядьки прохали Сулиму:
— Прийміть нас, пане отамане, до себе! А ще коли б зброю дали, панам мстити! Будемо разом з вами відбиватися.
— Разом? — звів брови отаман. — А від кого?.. Та не гудіть, як жуки. Отамана вибрали, а рота йому розкрити не даєте.
— А хіба пан отаман не відає, що на нього йде велике військо реєстрових козаків? — запитав здоровань. — Ми ледве з халепи вискочили. Дійшли до Білих Млинів, а там війська того як жаб на болоті. Куди не поткнешся, коні, вози, гурти козаків. Ледве-ледве викрутились ми та хутчій, хутчій, щоб першими до вас дістатися й попередити про небезпеку.
— А ви часом нічого не чули про сотника Павлюка? Дядьки перезирнулися, плечима знизали.
— Добре, — зітхнув Сулима, — приймаю вас до гурту. Бачите, о-он козаки каміння в фортецю носять? Так от ставайте в ряд. З цього й почнеться ваше козакування.
Розставивши дядьків, Сулима сам взявся допомагати. Місце йому випало у фортечному дворі, біля східців, що вели на мури. Камінь плив з рук у руки по ланцюжку, доходив до Яреми, а вже Ярема передавав Сулимі, а Сулима — Кирпі...
"Гарне каміння, — думав Сулима. — Яку муровану хату з нього можна було б поставити. Не хату, а озію! Хороми. Віки б простояла. А біля хати садок посадити, бджіл розвести. Щоб діти в дворі бігали... — Сулима сам до себе посміхнувся. — І щоб вся Україна щасливою була, як сад квітучий!"
(Продовження на наступній сторінці)