— Будуть, будуть вуса. — Сулима непомітно штовхнув Остряницю під бік. — Фортецю взяли, будуть і вуса.
— Що це ти майструєш, Яремо? — закашлявся Остряниця.
— Забаг неба, — Сулима пригорнув до себе Ярему. — Чи не так, сину?
— Так, батьку. Хочу зробити собі крила й полетіти.
— Куди ж це? — запитав Остряниця.
— Ще не знаю куди, — зітхнувши, зізнався Ярема. — Бо світ широкий і великий. Полечу, мабуть, на Україну. Одне крило вже готове, ось біля другого морочуся.
— Щасливого тобі польоту! — м'яко мовив Остряниця. —Шкода, що я старий, а то б разом полетіли.
— Літати ніколи не пізно, — відповів Ярема. Остряниця уважно на нього глянув.
— Правду мовиш, сину. Ніколи не пізно літати, та шкода, що ми іноді самі собі крила обламуємо.
Зайшли до хати.
— Сідай, Якове, до столу, — запрошував Сулима. — Чим тебе, друже, пригостити?
— Оковитої у тебе, звичайно, не водиться?
— Як у морському поході, — розвів руками Сулима — Хто вип'є, того за борт. Але для тебе дещо роздобуду.
— Чому це для мене?
— Бо ти мій гість, тобі випити сам Бог велів. Сулима поставив на стіл пузату карафку.
— Ось дещиця від колишнього коменданта лишилася. — Сулима палив один келих. — Я не можу, — вибачливо посміхнувся. — Зовсім недавно запирав у льох осавула Кирпу за пиятику. Тому й сам не можу. Коли всім, то всім.
— Та хоч келишок перехили, — наполягав Яків. — Ніхто ж не побачить. Р-раз — і вуса витирай!
— Перед самим собою совісно буде.
— Тоді будь здоров! — підняв Остряниця келих. — П'ю до дна, щоб не було ворогам добра. — Випив, плямкнув. — Тьху! Як цю кислятину панство дудлить? Аж оскома напала. Інше діло — оковита. Ми її знаємо, а вона нас ще краще знає, тож і лад у нас... Хоча… налий мені ще одну посудину, для ближчого знайомства.
Остряниця спорожнив другий кухоль.
— О-о... За другим разом вже ніби й ліпше. За третім, дивись, ще й приятелями станемо. А ти ж чого сумуєш, Йване?
— Павлюк мене непокоїть, — зітхнув Сулима. — Відпустив, а тепер каюсь. Коли б ми не схибили.
І розповів яро Караїмовича, про те, що гетьман веде реєстровців.
— Тепер вся надія на Павлюка. Хоч ми й приготувалися до оборони, та все ж — сподіваюсь, що Павлюк перетягне на свій бік реєстровців.
Погомоніли ще трохи, й Остряниця заквапився.
— Мені вже час... Кошовий чекає вістей. Наказував: дізнайся, що там і як в Сулими, і відразу ж назад.
— Передай, що пороху й свинцю в нас обмаль. І запаси харчів, що були у фортеці, вичерпуються.
— Порох та свинець вам підвезуть, — пообіцяв Яків. — І харчі теж. Сам валку до вас приведу. Чекай! Сулима провів Остряницю за браму, обнялися.
— Павлюк пішов, щоб запалити велику пожежу, — сказав Сулима. — Коли раптом що з ним трапиться, я поведу козаків на Україну. Коли ж і мене стара костомаха здожене, то настане твоя черга, брате.
Вони обнялися і розцілувалися. Більше їм не судилося бачитись.
Сулима довго стояв того вечора на фортечних мурах. В надвечір’я пішов дощ — дрібний, одноманітний, нудний. Ніби восени. Небо всипане сірим попелом. Згодом на заході сірий попіл став червоніти, ніби під попелом спалахнуло полум'я. Захід зробився червоним. То сідало сонце. Але, так і не пробивши сірого попелу, світило зникло. Захід швидко згас і почорнів. Густі хмари затягли небо.
Сулима стояв на стіні і думав про Павлюка. "Чи ж проб'ється його сонце крізь той попіл і громаддя хмар?" Вірив: мусить пробитись!
Розділ десятий
Гетьман реєстрового козацтва Сава Кононович спинився з загоном козаків під слободою Білі Млини. Звідси до Кодацької фортеці було кілька днів путі, але обережний гетьман барився, зволікаючи під різними приводами, і ніяк не зважувався покинути слободу. Далі, аж до самого Кодака — відкриті, пустельні степи. І вийти у ті степи — значить, безповоротно зважитись на війну з запорожцями. А поспішиш у цьому ділі — тільки власну голову втратиш. Безперечно, в нього чимале військо, але чи вистачить його, щоб захопити фортецю? Хоча запорожців там, мабуть, сот кілька, та спробуй їх викурити! Мури неприступні, на стінах — гармати. Переб'ють... За такими мурами можна відбиватися хоч і рік. А в реєстрового козацтва настрій швидко міняється. І так довелося золоті гори обіцяти, доки зібрався загін. Перша ж невдача під Кодаком остаточно зіпсує їм настрій. Любителі легкої наживи не дуже охоче сунуть голову в пащеку смерті . Прощай тоді, гетьманство!
Кононович схоплюється й нервово бігає по намету. "О, тільки не це!.. Тільки не гетьманство. Легше голову втратити, аніж гетьманську булаву. А перша ж невдача — і крах! Або Караїмович перехопить булаву, або той ведмідь Джевага. Та жодний із старшин не відмовиться турнути гетьмана, під яким захиталася земля.
Кононович хапає булаву, притискує до грудей, відчуваючи, як шипи булави вдавлюються йому в тіло. Від того дотику трохи легшає на душі. Булава з ним, отож — його... Він цілує її і обережно кладе в скриньку, на оксамитову подушечку. Ні, поки він живий, булави нікому не бачити. Навіть Караїмовичу, а то хитрий лис і підступний вовк водночас... Вовк з повадками смаленого і тертого лиса. З ним треба бути насторожі. Хоч він зараз і в Кодаці, та не заради Кононовича ризикує своїм життям.
Згадавши Кодак, Сава знову захвилювався. Чи ж вдасться їхня задумка? Коли вже й Караїмович посковзнеться, то йому, Кононовичу, ліпше тоді й не потикатися до фортеці. Але ж тисяча злотих! Маєток! Угіддя. Грунти. Ліси. Луки. І все це він втратить назавжди. От і крутись. І тут пече, і там боляче. А на фортеці можна добряче нагріти руки. Що з того, що запорожці такі ж самі українці? То ж усе збіглі хлопи, чернь, бидло, котрі засіли за порогами й удають з себе лицарів. А ляхи хоч і чужі, зате ж пани. Потрешся біля них, дивись, і сам паном станеш — вельможним і можним. Ні, ні, йому із запорожцями не по путі, то голодранці, сірома. А він все ж таки гетьман. І має вже маєток, невдовзі отримає ще один. А там, дивись, і магнатом зробиться, шляхетним і ясновельможним. Ні, ні, запорожці йому вороги. Але ж як взяти Кодак?..
Два дні стояв Кононович під Білими Млинами, не відважуючись рушити вперед. На третій день, так нічого й не придумавши, Сава скликав старшин на раду. Галасували, сперечалися, але ні до чого путнього не дійшли. Сава зовсім занепав духом, обіцяний маєток і тисяча злотих випливали з рук. І коли старшини розійшлися, в наметі гетьмана лишився один Іляшко Караїмович. І Кононович здогадався, що хитрий і підступний Караїмович уже щось замислив. Його гетьман недолюблював, як недолюблює простакуватий — хитрого, боягуз — хороброго, нерішучий — відчайдушного, маклакуватий — вертлявого. Караїмович був розумним і хитким, підступним і безжальним, відважним і кмітливим. Від нього можна всього чекати: допомоги і підступу. В душі гетьман заздрив йому.
Отож Караїмович запропонував блискучий план, хитрий і простий водночас... Кононович заздрісно зітхає. Але ж і тямковитий бісів Іляшко. І відчайдух. Хто б з старшин зважився на такий ризик? Полізти в лігво ворога не в кожного вистачить зваги. Та ще й не таїтися, а прямо казати: так, я — Іляш Караїмович. В зовнішній правдивості й полягав успіх задумки. Та чи зуміє він виманити Павлюка з Кодака? Сулима — то, казано, обережний птах. Стріляний. А ось Павлюк — запальний. Рвучкий. Досить натякнути, що реєстровці його чекають, — прибіжить...
Коновович, накинувши кунтуш наопашки, вийшов з намету. Вечоріло. Захід був засипаний сірим попелом. Та ось спідсподу жар почав червоніти, ніби там хто розпалював багаття. Сава зрозумів, що то сідає сонце. Над вухом у гетьмана тонко занив комар... В таборі комарів ще більше, реєстровці відмахувалися гіллям. Палити багаття Кононович де велів.
Постояв біля намету, смокчучи люльку, і вже хотів було повернути назад, як побачив, що до нього біжить старшина Джевага. І Джевагу гетьман недолюблював. Ведмідь. Бику роги скрутить, а людині карка вломить, не задумуючись. Але, на щастя, недалекий. Хитрити, як Караїмович, не здатний. Такі можуть задушити власними руками, але за носа водити не здатні... З Джевагою трюхикав осавул Бражник. Той самий, котрий ходив з Караїмовичем у фортецю...
"Еге, — ураз скис Кононович, — з трьох уцілів лише Бражник. Тьху, біс тобі в ребро, провалилася задумка! Що Караїмович загинув — дідько його бери. Але що ж тепер з Кодаком чинити?"
— Пане гетьмані, — гупаючи ногами (він завжди гупає ногами, чорт би його взяв!), підходить Джевага й ошкірює жовті міцні зуби, і його грубезне, не голене і від того ще чорніше лице випромінює подобу радості, — ось, — показав волосатою рукою на Бражника, — з Кодака... хе-хе... прибув...
"Зірвалося, — зовсім занепав духом гетьман, — а цей дурень ще й зуби свої продає..."
І байдуже запитав:
— Догралися?
— Саме так, пане гетьмане, — шкірив жовті зуби Джевага. Караїмович веде Павлюка. І просив пана гетьмана бути напохваті...
Коли Павлюк з сотнею козаків дістався нарешті Білих Млинів, уже вечоріло. Від лісу впала довга тінь, через усе поле. Дощ вгамувався. Сонце сіло за обрій. Задзвеніли комарі...
(Продовження на наступній сторінці)