— Я так і знав, що ви зрадники! — сердито вигукнув Савран, підступаючи до Караїмовича. — Паноті служите? Віддай зброю, негіднику!
— Облиш! — спинив його Сулима. — Не всі реєстровці падлюки. Павлюк теж з реєстру. — І повернувся до Караімовича: — Важна птаха до нас залетіла, не відаю, чим і завдячні такому щастю.
Караїмович не встиг відповісти, як почувся дужий голос Павлюка:
— О, реєстровським духом запахло!.. Звідкіля взялися, козаки?
З цими словами, чухаючи розхристані груди, в білій сорочці до них підійшов Павлюк. Завбачивши прибулого, він пильно глянув на нього, і брови його здивовано злетіли вгору.
— Іляшко Караїмович? — швидко запитав Павлюк. — Зроду б не подумав, що здибаю колись серед запорожців старшину Караїмовича.
— А я мчав до тебе, пане сотнику,— спокійно мовив Караїмович.
— Звідколи ти засумував без мене? — гмикнув Павлюк.
— Бо на тебе остання надія, брате.
— Чи ти ба!..—знизав плечима Павлюк.—Уже й братом мене величає. Той це Караїмович чи не той? Той, котрого я раніше знав, був гордим і дивився на сотника Павлюка звисока, як князь на челядина. Хоча люди іноді міняються...—До Сулими:—Це справді старшина реєстровців Іляшко Караїмович. Права рука реєстрового гетьмана Сави Кононовича. То телепень великий і падлюка ще більша, а цей ніби поряднішим був. Хоч і гординя.—Повернувся до Караїмовича:—Як там поживає пан Кононович?
— Панський прихвостень, наволоч і падлюка! — Караїмович крізь зуби вилаявся.—Чи ви хоч знаєте, що затіває проти вас Кононович?
— Зайдемо в комендантську, добродії,—втрутився Судима і велів Саврану: — Охріме, відведи двох реестровців до павлюківців, їх там нагодують, а пан Караїмович ч лишиться з нами.
Судима, Павлюк і Караїмович зайшли до комендантської, де Ярема вже й сніданок зготував: тетері наклав у дерев'яні коритця та в'яленої риби. Не чекаючи запрошення, Караїмович з жадібністю накинувся на тетерю. З набитим ротом пояснив:
— Голодний як вовк. Всю ніч з коня не злазив, день мчав і знову ніч... Ріски в роті не мав...
Сяк-так вгамувавши голод, Караїмович відсунув дерев'яне барильце і почав свою розповідь:
— А тепер, панове, слухайте мене уважно. Вельми. кепські вісті я привіз до вас. Почну здалеку. Як тільки сеймовому комісарові реєстру Адамові Кисілю, котрий заступає нині коронного гетьмана, стало відомо, що запорожці захопили Кодак, він негайно викликав до себе в Бар реєстрову старшину. Адам Кисіль — це стара і хитра лисиця, швидше павук, що вміє добре плести сіть на людські душі. Він не гримав на нас, не погрожував, а зустрів ласкаво й вином пригощав...
— До діла ближче, Караїмовичу! — нетерпляче вигукнув Павлюк. Судима посміхнувся й поклав руку на плече Павлюкові.
— Воєвода сказав: відбити у запорожців Кодак — справа честі реєстрового козацтва, — почав було Караїмович, та Павлюк знову його перебив:
— От зануда!.. Він ще сміє своїм поганим ротом про честь пащекувати? Ну, а ви що? Плюнули йому в пику?
— Слухаємо та на вус мотаємо, — розказує Караїмович. — Адам Кисіль і каже: "Негайно збирайте реєстровців. Кожному буде виплачено високу винагороду: по сто злотих".
— Старшину спокушено кількома капшуками?
— Так, — хитнув головою Караїмович. — Старшині обіцяно по тисячі злотих і по маєтку. Кононович як почув про це, то аж затрусився. Я для виду мусив погодиться. На. чиєму возі їдеш, того й пісню співай. Хоча не всі погодилися. Старшина Лелека відрізав, що це братовбивча війна... Того ж дня його знайшли з ножем у спині.
— Лелеку, кажеш, по-зрадницькому вбито? — Судима спохмурнів.— Семена Лелеку я знав. Чесний був, тільки надто прямий. Що думає, те й каже. На мить не міг покривити душею.
— От і загинув, — сказав Караїмович. — Я змушений був хвостом виляти... Коли з Бара поверталися, я спробував було з гетьманом побалакати... Невже, кажу йому, українці підуть проти українців? Що ж ми, на догоду ляхам будемо один одного за горло хапати? А мені, кричить Кононович, наплювати, що я українець, хто мені злоті дає й маєтки, тому й слугую.
— От зараза!—вилаявся Павлюк. — І зібрав він військо?
— В тім-то й лихо, що зібрав, — зітхнув Караїмович. — Реєстровці спокусилися на злото... Та й старшина рада була вхопити по маєтку. Одне слово, Кононович нашкріб дві тисячі козаків.
Павлюк рвучко схопився, блиснув світлими очима, що враз потемніли.
— Та він їх просто обдурив! Серед реєстровців чимало чесних людей. Хоча декому злото, може, й справді засліпило очі... Ех!.. Не було мене там, я зняв би полуду з очей!
— Де зараз ті дві тисячі реєстровців? — запитав Судима.
— Стоять табором біля слободи Білі Млини, — відповів Караїмович. — Це два дні путі до Кодака. Але Кононович поки що не зважується здолати ці два дні. Він чекає допомоги. Старшину Бабенка з тисячею і старшину Горобця з двома тисячами козаків. Всього п'ять тисяч має там зібратися. А вже потім Кононович вирушить сюди.
— Мерзотник! — забігав Павлюк по хаті. — П'ять тисяч козаків в оману ввести! Підляк!.. Лиходій!..
— Стали ми табором біля Білих Млинів, — вів далі Караїмович. — Я й почав нашіптувати гетьману, аби відмовився від своєї затії. Хай ліпше, кажу йому, самі ляхи нападають на Кодак, чого це проти своїх братів будемо йти? Гетьман вдруге пригрозив мені. Тоді я почав підмовляти старшину до бунту. Думка була така: змовитись, схопить гетьмана й повернути назад... Але, — Караїмович тяжко зітхнув, — сотник Білий виказав. Схопили мене, довго били, звинувачували у зв'язках з Павлюком, що буцімто дію з його намови. На ніч кинули зв'язаного до намету і поставили аж трьох охоронців. На щастя, козаки трапились свої, я їх умовив разом тікати на Січ... Вночі, коли табір заснув, вони й звільнили мене. Захопили ми коней — і гайда. Шум зчинився, гетьманці по нас стріляли. Одного козака вбили, а мене поранили... Але то дріб'язок, заживе. Я радий, що дістався до своїх, і совість моя чиста, бо не став запроданцем. Оце і все. Тепер, панове, думайте. Ось-ось до Кодака підійде п'ять тисяч реєстровців, обдурених, засліплених жадобою злота. — Караїмович позіхнув і тут же вибачливо посміхнувся: — Дві ночі не спав, з сідла не злазив...
Павлюк трахнув кулаком по столі.
— Це вже нікуди не годиться!.. П'ять тисяч козаків дали себе в оману ввести!.. — Павлюк схопився й забігав по хаті. — Ех, прогавили!.. А реєстровців ще можна було на свій бік перетягти.
— Ти думаєш? — спокійно запитав Сулима.
— Я проти гетьмана підняв би повстання! — запально вигукнув Павлюк. — А Караїмович і побалакати запально не тямить. Старшину підбурював! Та старшина вже давно ожиріла на панських харчах. В польське магнатство преться, у шляхту, аж пищить. З козаками треба було балакати, з реєстром...
— Дав маху, — сонно позіхнув Караїмович і поклав голову на руки. — Ви, отамани, побалакайте, а я трохи подрімаю, бо вже й очі злипаються, наче хто їх медом помазав...
Це й зовсім обурило Павлюка.
— І він ще думає про сон, коли п'ять тисяч козаків проти своїх же братів зброю підняли? Радий, що сам утік, а з козаками по душах побалакати кебети не вистачило? Та що з тебе візьмеш, ти й раніше козаків сторонився.
Але Караїмович уже хропів, сидячи за столом.
— Не кричи! — спинив Сулима Павлюка. — Хай людина поспить, ходімо на повітря та побалакаємо.
Вийшли з комендантської хати і стріли Саврана.
— Тих двох реєстровців нагодував? — поспитав Сулима. —Хто вони такі?
— Казали, що їхнього старшину Караїмовича гетьман їхній, реєстровий, схопив і хотів було за непослух на горло карати. Бо Караїмович відмовився йти на Кодак ще й інших підбурював. От йому й скрутили руки. Ну, а козаки звільнили його.
Розповівши, Савран подався у своїх справах, а Сулима і Павлюк присіли на камені.
— Ех, чорт! — Павлюк крутив чорний вус. —А я ж на реєстровців покладався. Думав, піду на Україну, першими реєстровців підніму, а тоді вже й люд. А вони сюди йдуть.
— Фортеці їм не бачити, як свого носа! — твердо мовив Сулима. — Варта в нас пильна, зненацька не застукають. Але як гірко буде стріляти по своїх же козаках-українцях! — Сулима помовчав, а тоді продовжував свою думку: — Споконвіку на Україні немає єдності. Одні борються, щоб Україна була свобідною і сама собі жила, інші з шкур лізуть, аби ще більше ворогів на Україну привести. Невже ніколи між нами не буде спільноти? Невже українці не зберуться всі разом і не скажуть: годі! Походили в чужих ярмах, хочемо самі жити! І самі собою розпоряджатися, бо не ликом же шиті.
— Треба все зробити, аби реєстровці були з нами, а не проти нас, — сказав Павлюк. — Вони не відають, що чинять.
— Ти гадаєш, вони сліпі вівці?
— Ні, вони зрячі, але дивляться не туди. Їм злото засліпило очі. Просто Караїмович макуха і не зумів зачепити їх за живе. А я знайшов би з ними спільну мову.
— Ти КараЇмовича добре знаєш? Що це за птаха. Якого лету? Павлюк на хвилину замислився, крутячи вус.
— Не зовсім, але це не важливо.
— Якраз це і важливо. Хто такий Караїмович?
(Продовження на наступній сторінці)