У Барі, резиденції коронного гетьмана Речі Посполитої, сидів воєвода Адам Кисіль, один з найбагатших магнатів Польщі. Він тимчасово заступав коронного гетьмана, до нього й посунула стривожена шляхта, вимагаючи, аби запорожці були негайно вигнані з Кодака. Та заступник коронного не мав ніякого війська і почував себе як на бочці з порохом. Але панічний страх не був притаманний Адаму Кисілю. Це був хитрий і врівноважений політик, котрий менше всього був схильний загрібати жар власними руками. І тим більше руками шляхти.
— Прошу панство ясновельможне не хвилюватися, жар будуть загрібати не білі, а чорні руки, — ласкаво виспівував він переляканій шляхті, і його великий лисий череп врочисто блищав, наче мармуровий. — Отож нацькуємо українців на самих же українців. Одні українці захопили Кодак, інші українці повернуть його нам, та ще й у придачу піднесуть голови своїх братів. У цьому наше спасіння. Тільки в цьому!
— Проше, пане воєводо, але то давно відомо, що реєстровцям довіряти — все одно що вовками орати!
— Але відомо також, що й вовки іноді собаками стають, —лагідно посміхався Адам Кисіль, погладжуючи густу довгу бороду. — У нас немає вибору: або реєстровці, або пропали. З їхньою старшиною я зумів побалакати як треба. Не всі ж у них Павлюки, знайдуться й іуди! А в нас — тридцять срібняків...
У Бар, до заступника коронного гетьмана, були спішно викликані гетьман реєстрового козацтва Сава Кононович з старшинами Іляшем Караїмовичем (на нього найбільші надії покладав воєвода), Сидором Лелекою, Дмитром Джевагою та Семеном Хваленком.
Чекаючи гетьмана та старшин у замковій залі, доки вони хоч дорожню пилюку з себе пообтрушують, Адам Кисіль зручніше вмостився в м’якому кріслі, склепив набряклі повіки й, погладжуючи бороду, поринув у свої думки... Зовні здавалося, що воєвода просто спить. Але то була омана. Він напружено мізкував, як повести себе з реєстровою старшиною та як її нацькувати на Кодак. Не вельми то привабливе діло — мати справу з іудами, але що вдієш, доводиться. Розумів, що не всі реєстровці однаковісінькі, тут їх одним квачем не вимажеш. Трапляються серед них чесні й відважні, котрі не підуть супроти своїх, Сулими й Павлюка, але є поміж ними і зрадники, є й такі, що хитаються між двома таборами, а є такі, що, не задумуючись, за золоті обіцянки що хочеш вчинять. Таких чимало, особливо серед старшин... Звичайно, реєстровці формально перебувають на службі в короля Речі Посполитої, і він, як воєвода, та ще й сеймовий комісар в питаннях реєстру, міг просто веліти їм своєю владою йти на Кодак та виганяти звідти Сулиму. Але... З того пива не буде дива, як кажуть на Україні. З примусу в такому делікатному ділі нічого не вийде. Старшина без вигоди не полізе під кулі.
Ні, треба діяти обіцянками, злотом і ласкою...
Серед усіх можних і вельможних Речі Посполитої чи не один лише Адам Кисіль відзначався витримкою, а щодо хитрості — не мав собі рівних серед панства. Він ніколи не гримав, не горлопанив, ба навіть голосу не підвищував. Завше ото дрімав у м'якому кріслі та густу бороду свою погладжував. Але те, що він задумував, рідко коли зривалося. Хитро й підступно діяв Кисіль, не шкодуючи слів на солодкі обіцянки... Ось і зараз. Шляхта вимагає негайної кари, крутих заходів вживати, багне вогнем випалювати хлопам груди... А сила де?.. От і доводиться хитрувати, терпляче плести свою павутину. Павлюк втік на Січ, шляхта розігналась було карати всіх реєстровців гамузом, Адам Кисіль запротестував:
— Карою ми лише поповнимо ряди Павлюка, — резонно доводив він. — Лють сліпа і не бачить далі свого носа. Не з мечем треба йти до реєстровців, а з сіткою, м'якенькою та міцненькою.
Звичайно, з реєстровою голотою панькатись — то зайве. А старшину треба задобрити, улестити, по горло трунком напоїти. Хай тоді спробує побрикати! Жадоба до наживи — ось уразливе місце старшини, котра спить і бачить себе у власних маєтках на одній нозі з великопольською шляхтою. Варт старшину й лоскотати за вразливе місце.
...Коли до зали обережно увійшов реєстровий гетьман Сава Кононович з старшиною, Адам Кисіль не полінувався схопитися з крісла й, трясучи бородою, швидким кроком податися назустріч гостям.
— Вітаю мужнє лицарство нашої славної Корони! — посміхнувся воєвода тією солодкою й облудною посмішкою, котру рідко хто міг байдуже витримати. — Радий, радий віншувати в Барі істинних мужів польської України. Мало ми бачимось, мало збираємось, а шкода!
Воєвода кожному по черзі потиснув руку і все повторяв, що він радий бачити дорогих гостей, та погладжував від задоволення свою бороду. Реєстровий гетьман Сава Кононович, низькорослий, але опасистий панок, аж млів від ласкавої зустрічі. Ще б пак! Як не вмлієш, коли така важна птаха, як Адам Кисіль, радісно й милостиво зустрічає реєстрову старшину. Наче рівний рівних! Давненько так магнатство не поводилося з старшиною реєстру. Всього довелось натерпітися від панства: і наруги, і зневаги. Ти до шляхти як до рівні підходиш, а вона до тебе як до хлопів... І ось перший добрий знак. Старшина від задоволення покручує вуса й сама у власних очах виростає, поважніє, ось-ось стане врівень з воєводою. Один лише полковник Сидір Лелека подумки іронізував: "Мабуть, пан воєвода почуває себе зовсім кепсько, коли так солодко перед нами виспівує".
Семен Хваленко, маленький, кругленький старшина з рожевощоким, пухлим лицем, з очима, що так і лестили воєводі, аж навшпиньках піднявся, аби в таку хвилину видатись і вищим, і поважнішим. Дмитро Джевага хоч і випнув широкі груди, але залишився таким, яким він був завжди: похмурим, непривітним, з важким, наче дубовим лицем, котре на всіх зиркало вороже й підозріло. Один лише Іляш Караїмович, високий і худий, чорний, як циган, з вузькими, трохи косими очима і різко випнутими вилицями та гострим, хижим носом, зберігав цілковиту рівновагу і кам'яний вираз обличчя. По його гордій і незалежній поставі видно було, що ціну він собі знає.
— Прошу, прошу дорогих гостей сідати, — соловейком заливався воєвода. — Як поживаєте, панове? Чим похвалимося?
— Хвалити Бога, добре, — поважно озивається реєстровий гетьман. — На Україні тихо, і чернь покірна... — Спохватившись, додає: — Мовби...
— Ось у тім і річ, що мовби покірна, — ласкаво підхоплює Адам Кисіль і калатає в срібний дзвоник. З'являються слуги, вносять келихи з вином, ставлять їх на мармуровий столик і зникають за дверима. – Прошу дорогих гостей вгамувати спрагу. За що ж ми вип'ємо, панове?
Кононович збирався було відкрити рота, вже й кахикнув для статечності, та Семен Хваленко викотився наперед з розчервонілими щоками й тоненьким голосом проспівав:
— За його мосць ласкавого пана, вірного помагача коронного гетьмана, відважного воєводу, комісара і лицаря Адама Кисіля!
"Вискочив як Пилип з конопель, — роздратовано подумав Караїмович. —І ми ж не ликом шиті, коли заступник гетьмана отак нам по губах медом маже. То задирали б хвости повище, а не спішили карка гнуть. Вломити карка чи хребет ми завжди встигнемо".
— Спасибі, спасибі, — тим часом розчулено дякував господар, чаркуючись з старшиною. — Але ви, пане Хва-ленко, переоцінили мою скромну особу. Мені аж лячно стало.
— Я такий! — гордовито вигукнув Хваленко. — Не боюся правду в очі різати! Що думаю, те й репіжу!
Сидір Лелека глузливо стулив тонкі губи, Караїмович скривився, тільки Сава Кононович цвів від задоволення. Джевага похмуро бовкнув:
— Не перевелись ще лицарі на білому світі!
— Я п'ю, панове, за Україну! — піднявши срібний келих, по-молодечому вигукнув воєвода. — Але не за ту хлопську Україну, котра бунтує і шкодить ойчизні. Я п'ю, панове, за польську Україну, коштовну перлину в нашій Короні.
Випили, старшина обережно поставила келихи на мармуровий столик і невдовзі задиміла люльками, напустивши цілу хмару сизого їдкого диму в голубу дзеркальну залу. І Марс, бог війни, статуя котрого стояла неподалік, аж носа зморщив і, здавалось, ось-ось пчихне від смердючого диму з старшинських кадильниць. Але воєвода суворо на нього поглянув, і Марс, як і перше, застиг в гордовитій і войовничій позі.
— Отже, панове, — ніби продовжував воєвода перервану розмову, — сотник Павлюк і досі гуляє непокараний на волі? Чи не здається вам, панове, що він надто довго вашу честь оханджує?
— Саме так ми й маракуємо, пане воєводо! — поспішно одповів Сава Кононович, і старшини поквапливо закивали головами. — Але ми неодмінно його схопимо і кинемо до ваших ніг. Це справа нашої честі, вашмосць!
— Паля справедливості не обмине зрадника! — дещо патетично вигукнув Семен Хваленко, котрий після того, як його в дитинстві куховарка грюкнула ополоником по голові, мав схильність до красномовства.
— Не сумніваюсь, панове, хоча його мосць пан круль дуже розгнівався, коли сотник реєстрового війська перебіг на бік запеклих ворогів Корони. Вчинок Павлюка ганьбить ваші жупани, панове.
Сава Кононович мимовільно зробив рух, наче хотів обтрусити свій жупан. Джевага переступив з ноги на ногу, похмуро пробасив:
— Вважайте Павлюка смертником!
Сидір Лелека промовчав.
(Продовження на наступній сторінці)