Хтось з козаків сунув Хвеську під посивілі (а були ж нещодавно чорні!) вуса глиняну люльку, Хвесько вхопив її обома руками, жадібно затягнувся.
— Слухай, отамане, повідь мою, — сказав він, коли викурив люльку й перевів подих. — Я тобі все розкажу, як на сповіді. Може, іншим упомку буде, в науку.
І розповів...
Невдовзі по тому, як у нього побував Сулима і вони тоді гостро побалакали, Хвесько надумав таки довести своє. Бо твердо був переконаний, що йому, господарнику, нічого гризтися з панством, а ліпше ладиком вигідну з ними торгівлю повести. Тож для початку взяв бочку меду й повіз у Кодацьку фортецю. Гадав таке сказати коменданту: ви мене не чіпайте, а я — вас. Ви сидіть собі на Дніпрі, а я — у верхів'ях Нижньої Терси господарюватиму. Ось вам бочка запашного липневого меду для почину. А зійдемося — коней вам прижену, гурти худоби, хліба навезу... А ви мені злото...
І привіз Хвесько Солодкий бочку меду в Кодак.
Першим його стрів роз'їзний загін.
І марно Хвесько доводив, запевняв, божився і клявся, заприсягався сирою землею, що він з добрими намірами приїхав, що він не бажає загризатися з панами, а багне з ними торгувати і зиск мати, дарма... Його ніхто не слухав. Драгуни стягли з воза Солодкого і перш за все добряче побили, а потім погнали у фортецю. Там його допитував злий вояка, високий і худий. То був, як дізнався Хвесько, сам комендант фортеці. Він не повірив жодному слову невдахи-гендляра та його клятьбі. І дарма Хвесько знову і знову співав-виспівував на всі лади свою пісеньку, що він хоч і запорожець, але не бажає з панами ворогувати, бо не гультіпака-сірома, а господар. Тож хоче з панами вояками тихо-мирно жити і зиск з торгівлі мати. Бо він хоч і козак, але не якась там сірома, не ланець-обдертус, а можний господарник, статечна й урівноважена людина, має свою обладу і бажає з панами добре гендлювати...
І дарма Хвесько запевняв, що його мед найсолодший у світі, що він цю усладу дарує панам воякам для почину, а згодом прижене овець і пшенички підкине, коли треба... Комендант мовчав і сопів. Його маленьке личко починало жовтіти. Хвесько втямив, що це не віщує нічого доброго, і знову заходився вихваляти свій мед. Тоді комендант забажав, щоб він сам випив кухоль меду.
Хвесько випив і довго цмакав: ах, який солодкий мед!
— Запорожець? — похмуро доскіпувався комендант.
— Запорожець, запорожець, — кивав головою Хвесько — але не сірома-голота... Можна б сказати, завтрашній пан.
— Чого запорожець приїхав у фортецю? — запитав комендант.
— Та мед же привіз, — здивувався Хвесько, — я ж панові комендантові вже розтовкмачував... Бочку меду доставив для початку...
— Я питаю, чого ти приїхав у фортецю? — визвірився комендант і, перебивши Хвеськову пісню про торгівлю, закричав: — Ти приїхав, аби замазати нам очі своїм медом! Ти приїхав, аби розвідати фортецю.
Хвесько похолов...
— Ти нічого не побачиш у фортеці! — вигукнув комендант.
Останнє, що побачив Хвесько в своєму житті, це своїх оббілованих волів... Потрощивши його воза, драгуни розвели багаття й смажили на ньому м'ясо... А потім його, осліпленого, кинули у льох.
Сулима гнівно мовчав.
— Іване... — благальне протягнув Хвесько. — Прости, Іване...
— Бог простить, — відповів Сулима.
— І ти прости, — благав Хвесько. — Куди ж мені тепер?
— Не знаю! — сказав Сулима. — Куди хочеш.
— Але ж я сліпий...
— Ти сам себе осліпив! — відрізав Сулима. — Ти осліп відтоді, як зрікся Січі й забагнув стати паном, а нас, козаків, волів бачити своїми наймитами...
— Бог мене покарав, — упалим голосом мовив Хвесько.
— Не роби з Бога злочинця! І не звалюй на нього свою вину! Ти сам у себе викрав сонце.
— Не йди... Не кидай мене, Іване, —Хвесько благально протяг руки. — Скажи мені, Йване, сонце є?
— Сонце світить мужнім! І чесним. Воно світить тому, хто хоче, щоб воно йому світило.
— Я хочу на Січ, Іване.
— Ти маєш своє господарство.
— Цур йому! Я хочу на Січ.
— Але ти забув туди дорогу.
— Я був колись козаком! — у відчаї вигукнув Хвесько. — Ми ж козакували колись разом, Йване. А потім я забув дорогу на Січ. І осліп. Збогарадься, Іване... До товариства хочу. Більше мені нікуди подітися, ніде сліпу голову прихилити.
— На Січ їхатимуть гінці і візьмуть тебе з собою, — сказав Сулима.
— Спасибі й на тім...
— Немає за що... Бувай!
На фортечних мурах сурмили перемогу. Козаки підкидали вгору шапки.
Сулима стояв і слухав, як сурми клекотіли про славу козацької зброї, як спалахували вони золотим вогнем на сонці.
— Іване...
Сулима оглянувся. Старий Нечуйвітер намагався звестися з землі. Вуса в нього були червоні. Тільки брови лишалися білими та оселедець, як і раніше, сріблився... Кинувся до нього Сулима, підняв старого, але Нечуйвітер не міг уже стояти, і Сулима посадив його, притуливши спиною до каменя.
— Не розминувсь я з кулею, — сказав Нечуйвітер хрипло і важко, а в горлі в нього забулькало. — Стрілись ми на одній дорозі, тісно нам вдвох було...
— Яремо, води! — крикнув Сулима.
— Може, у фортеці обмаль води, то я вже й так обійдуся, — кволо мовив Нечуйвітер. — На тім світі вже нап'юся мертвої...
— Батьку, за фортецею ж Дніпре...
Ярема приніс воду в тріснутому горщику, Нечуйвітер довго і жадібно пив, розливаючи воду собі на вуса, і вода стікала йому на груди вже рожевою...
— Відкозакував я своє, — якось вибачливо мовив старий. — Відмолодикував і відстрибав... Але на тому світі ще покозакую — Передихнувши, запитав: — Чи є на тім світі козацька Січ?
— Мабуть, є, батьку.
— Тоді й помирати легше. — Нечуйвітер ворухнувся, і тихий стогін зірвався з його спечених уст. — А бий тебе лиха, вже й стогну. А раніше ж — ого-го! Здоровий був як бик. Мішок у зубах носив. Візьму зубами мішок за зав'язку і пру його. А тепер ось, бачиш, стогну і встати не можу від якоїсь поганської кулі.
— Ой, батьку... — тільки й мовив Сулима, — доживали б свій вік при Січі.
— Тіпун тобі на язик! — аж сіпнувся старий козак. — Та я вдячний долі, що послала мені смерть не на лаві від старості, а в полі та з шаблею в руках, як і подобає лицарю. — Вмовк, збираючись з силами, а тоді кволо запитав: — Ніби десь сокири цюкають?
— То для Кикошенка та його побратимів домовини тешуть.
— Тоді за одним рипом хай І для мене готують. Щоб двічі людям голови не морочити та від діла не відволікати, — сказав старий.
— Спасибі вам, батьку, за все, — прошепотів Сулима.
— Одним "спасибі" не відбудешся, — спробував було посміхнутися Нечуйвітер. — Є в мене до тебе прохання, Йване. До сходу сонця дотягнув я... А далі... Змоги нема. Подивився, як сонце сходить, і досить. То прошу тебе, сину, виконай мою останню волю: дай пістоля.
— Сулима відсахнувся...
— Бач, який лякливий, а ще отаман, — Нечуйвітер простягнув стару, висохлу руку, всю в зморшках. — В правицю мою вклади пістоля, Йване. Бачиш, який я немічний зробився, прямо смішно. Тепер ось пістоля не здужаю взяти. Вклади його мені в правицю...
— Вкладу, батьку, — озвався Сулима, але з місця не зрушив.
— Чого ж ти баришся? — з докором мовив старий козак. —Хочеш почути, як стогнатиме Нечуйвітер? Запаморочиться в голові — і застогну. Зовсім буде не по-козацькому. А жити мені все одно не довго зосталося... — Передихнув, збираючись з силами. — Пістоль у тебе за поясом. Подивись, чи він з кулею, і дай мені його в руку.
Сулима витяг пістоль, поцілував його і поклав у правицю козака.
— Спасибі вам, батьку, за службу вашу лицарську. — Сулима поцілував старого в губи. — Прощайте, батьку! Не поминайте лихом!
— Заспівай мені пісню... — попрохав Нечуйвітер. — Нашу пісню, вкраїнську. З рідною піснею і смерть легша.
Сулима, схилившись над старим козаком, тихо заспівав:
Ой на горі вогонь горить,
Під горою козак лежить,
Порубаний, постреляний,
Китайкою покриваний...
Розділ сьомий
Звістка про те, що запорожці захопили Кодак і мають перетворити його на власну фортецю, швидко облетіла не лише Україну, а й Польщу. Магнатство занепокоїлось, а що коли Кодак-то лише початок? Повстання неминуче, якщо від Кодака запорожці підуть на Україну. А тут ще й коронне військо як повіялось по весні в Прибалтику, то й досі там воловодиться. І магнатство розхвилювалося не на жарт. Де взяти силу, котра б повернула їм втрачену фортецю на Дніпрі і запобігла новому повстанню?
Шляхта втратила сон.
(Продовження на наступній сторінці)