На диво старому й на велику втіху Стахові на нараді вирішили, що всі по змозі причиняться, щоб молодий Кричевський пішов до королівської гусарії, бо з того спаде "splendor" на ввесь рід Кричевських, коли Стах у службі визначиться.
Приготови тривали доволі довго. Той час Стах старався вихіснувати для себе і від старих ветеранів, що проживали на батьковім хуторі, привчитися того, що йому буде в новому житті потрібне.
Нарешті молодого гусарина виправили в Варшаву, де саме польський гетьман Станіслав Конєцпольський приготовлявся до війни зі шведами за шведську корону для польського короля Жигмонта III.
Якось незабаром випала битва зі шведами. їм поталанило прорвати польський фронт, і поляки почали відступати. Тоді Кричевський палкою промовою потяг за собою частину своєї коругви, повернувся назад, об'їхав великим колесом шведську лінію і з усієї сили, мов тараном, ударив на шведське ліве крило. Чарнецький, що командував тою частиною, як побачив маневр Кричевського, подумав, що ця частина втікає; страшно розсердився, погрожував, що всім скаже голови постинати. Таж це найбільша ганьба для польської гусарії, що складалася зі самих шляхтичів! Довго за ними дивився, аж заховалися за горою. А щоб не дати себе окрилити ворогові, наказав уступатися. Та ось із правого боку почув могутній воєнний оклик польської гусарії під проводом молодого Кричевського. Вдаривши на крило шведської важкої райтарії, він помішав шведам увесь лад і відразу змінив ситуацію. Райтарія змішалася, склубилася з гусарами. Чарнецький напер тепер від чола. Знову метушня. Інші частини йдуть уперед і доконують решти. Конєцпольський висилає щораз нові частини в бій. Шведи в паніці уступають на цілій лінії. їх здоганяють козацькі полки. На цілій лінії — польська перемога, бо шведів уже ніщо не врятує, хіба втеча...
Конєцпольський під'їжджає до Чарнецького:
— Вашій милості складаю іменем усього війська щиру подяку. Сьогоднішню перемогу лише вам маємо завдячити.
— Ця подяка не мені належиться, бо не моя це заслуга, а одного з моїх молодих панцирних товаришів, Станислава Кричевського. Він у вирішну хвилину, коли вже наш фронт був переломаний і я дав наказ відступати, на власну руку забрав частину гусарії, об'їхав шведів, сконфузив їх несподівано й опісля розбив. То Кричевський урятував славу нашого війська...
— І мою сиву голову вирятував від сорому програної битви,— додав гетьман.— Де той молодий лицар?
Прикликали Кричевського. На спіненому коні станув він перед гетьманом.
— Цьому лицареві належиться подяка,— сказав Чарнецький.
Гетьман під'їхав до Стаха й подав йому руку, котру він із пошанок поцілував.
Спасибі тобі, юначе, від усього польського війська й від мене зокрема. Будь певен моєї ласки. Від сьогодні будеш під моєю особливою опікою, мов мій рідний син. Сьогодні ввечір приходь на мою кватирю...
У цілому таборі було тілько й мови того дня, що про відзначення молодого панцирного товариша Кричевського.
Відтоді гетьман виказував при кожній нагоді молодому Кричевському свою увагу й запрошував його до себе.
Кричевський постановив скористатися з прихильності гетьмана й відкрити перед ним своє серце.
Може, гетьман поможе йому, може, сам напише листа до Крушвіцького,— а такого листа Крушвіцький не зможе знехтувати...
Він чекав тільки нагоди.
Одного разу, коли помітив, що гетьман у доброму настрою, висповідався з молодечою наївністю перед старшим чоловіком та прохав його стати за нього перед старим Крушвіцьким. При тому просив відпустки — йому хотілося показатися і своїй рідні, й поїхати до Вибранівки...
Гетьман вислухав молодечого щебетання й сказав:
— От чого я дослухався! Мій молодий лицар уже вибрав панну свого серця, а мені досі про те нічого не сказав... Скажи мені, мій любий, чи й тоді, як ти атакував шведів, мав ти перед собою образ своєї дівчини? Ти ж був тоді в такій небезпеці, що міг із тої забави й не вернутися...
— Нехай ваша милість мені вірять, що й тоді я про неї думав, і вона мені заєдно стояла перед очима. Це для неї була ця імпреза...
— Не знаю, яка твоя панна, але тестя не дуже гарного собі ти вибрав.
Кричевський зітхнув:
— І я мав із ним немилі справи, та тоді я був іще ніщо. Тепер інша річ. Я визначився в гусарії його королівської милості, то не повинен мені відмовити, та ще як буде знати, що я ходжу в тіні ласки вашої милості.
Гетьман усміхнувся.
— Я тішуся, що ти високо ціниш свою лицарську честь і своє становище. Та пан Крушвіцький із таких людей, що на першому місці ставить золотого тельця, а потім уже Господа Бога. Та ти цим не турбуйся — ти добивайся панни, а я тобі якось допоможу. Тільки не жадай від мене, щоб я до такого доробчука й нешляхтича листи писав. Він мені не рівня, а я йому наказувати права не маю. Він умисне мого листа зігнорував би. І що ж мені? Хіба з ним на двобій іти? Подумай сам, що це не мало би глузду. Та я тобі не так пораджу... Тобі треба туди поїхати, запре-зентуватися, і то неабияк, і просити формально руки панни. На це потрібні гроші, а ти їх не маєш. Я тобі дам на гарний модерунок і виеквіпування пристойного комуніку. Може, таким чином заімпонуєш тому доробчукові. У Варшаві знайдеш здорових хлопців, що з тобою поїдуть, і ти покажешся так, як пристало на панцирного товариша королівської гусарії.
Кричевський був дуже радий. Справді, не личило ж виступати в Вибранівку в тому, що мав на собі, та з кількома людьми зі свого воєнного комуніку.
Гетьман вийняв гаманець із дукатами й поклав його перед Кричевським. Кричевському аж голова закрутилася. Він іще зроду тілько золота разом не бачив.
— Коли я вашій милості відслужуся за вашу ласкавість?
— Ти вже відслужився, вирятував честь мого війська й мою. Тепер іди, бо тобі пильно; пошукай собі когось меткого, щоб тобі гідне товариство навербував...
— Я вже такого маю... Кричевський мав на думці Максима.
І не помилився. Максим скочив між козаків, які тепер по Варшаві вешталися, зібрав двадцять хлопців, прибрав їх у "барву" свого пана, а себе зробив осавулом.
Кричевський, не гаючися довго, подався в дорогу. Незабаром виїздив за міські ворота Варшави, мов той казковий середньовічний лицар на чолі двадцятьох козаків — просто до Вибранівки. Аж горів із нетерплячки побачити, що він там застане по трьох роках.
Уявляв собі Оленку вже дозрілою дівчиною, гарною, мов янгол.
У Вибранівці всі дуже здивувалися, побачивши молодого поставного гусарина на чолі гарно повдяганих козаків із панською барвою. Старий Крушвіцький не міг із дива вийти, коли така блискуча кавалькада в'їхала в ворота. У блискучім гусарині не міг ніхто пізнати колишнього краківського студіозуса, з яким можна було не церемонитись.
Перед верандою всі позлазили з коней. Кричевський передав коні чурі, а сам вийшов на веранду. Ввійшов до великої салі, де саме були зібрані гості. Він зняв гусарський шолом і поклонився всім. Була тут і Оленка. Якась сумна й заплакана. Та як тільки поглянула на Стаха, все її обличчя засяяло весняним сонцем.
Кричевський підійшов передусім до старого Крушвіцького:
— Пригадуюся ласкавій пам'яті вашої милості: колишній студіозус, що побував у вашім гостиннім домі, товариш вашого сина Адама, Кричевський.
Крушвіцький був нерадий гостеві. Замість попросити його до гуртка гостей і познайомити його з товариством, спитав відразу:
— Що ж провадить вашу милість у мої вбогі пороги?
— Про це опісля поговоримо. Тепер дозвольте мені хвилинку припочити. Не хочу перепиняти вашим гостям любої забави...
Він переглянув умить гостей. Один із них видався йому чоловіком яких тридцять років, був горбатий, із великими щетинуватим рудим волоссям на голові, що ніяк не хотіла вилізти з-поміж піднесених угору рамен, як це у горбанів буває. Руді щетинуваті вусища, обличчя пооране віспою, великі вуха відставали від голови, мов у кажана. Голова велика, до туловища не відповідна... Він був дуже малий на зріст, підборіддя його доторкалося стола. Найбільше врадило Стаха те, що горбань сидів біля Оленки й дуже до неї примилювався, робив їй кавалерські гонори.
Перегляд тривав дуже коротко. Кричевський підійшов до Оленки, подав їй руку на привітання та щиро стиснув.
— Вітайте, панно Оленко,— так довго ми не бачилися.
Вона поглянула на нього синіми очима своїми так благально, що в ньому серце завмерло.
І нараз Стахові пригадалось, що йому говорив колись Адам і що своєю простою душею відгадав Максим: це, певно, той грошовитий купець на Олен-чине тіло. Він блиснув люто очима і весь скипів.
Хотів іще заговорити до Оленки, та йому перебив пан Крушвіцький.
— Міркую, вашмосць офіцере, що нам відкладати нашої розмови не треба на пізніше. Ми розмовимося зараз. Мої дорогі гості будуть вибачені, що їх на часок лишу самих...
Відчинив двері до другої кімнати й пішов попереду, а за ним Кричевський. Ішли далі, щоб ніхто не чув їх розмови. Нарешті спинилися. І тут Крушвіцький не просив гостя сідати.
— Заки почую експлікацію вашої милості, запрошую вас на весілля моєї дочки Олени, котре відбудеться зараз по Різдві, в запусти...
Кричевського мов громом уразило. Крушвіцький зловтішно дивився на його душевну муку. Та Кричевський умить запанував над своїм схвильованням.
— Добрий купець трапився? — спитав він із злобною усмішкою.
Очі його сипали іскорки.
— Як вашмосць це розумієш? Прошу рахуватися з кожним словом, заки воно вийде з ваших уст...
(Продовження на наступній сторінці)