— Інша справа ваша, а інша моя. Як ви захочете відбивати свою панночку, то вам треба кілька десятків добрих хлопців, повозу або добрих саней, треба, може, буде кого й скалічити, коли не вбити. А я під'їду вночі в село, дам їй через моїх знайомих знати; вона вийде — я дівчину поперед себе на коня, і до рана буду так далеко, що не досягне рука Крушвіцького.
— Ти міркуєш, що твої вибранівські приятелі тобі б помогли? А мені помогли б, коли я захотів би панночку вирвати з того клятого гнізда?
— Певно не скажу, та міркую, що так, бо панночку всі так люблять, як того старого ненавидять. Тільки воно таке, що за якусь там бідолашну підданку Катрусю, дівчину від коров, пан не дуже побиватися буде, а за панночку; то буде всіх сил добувати, щоб її відбити! То ласий шматок — за неї він візьме гарні гроші...
— Хіба ж рідний батько продавав би дитину?
— Ой, паничу, ви з-поза книжок і світу не бачите, і людей іще не знаєте. Хто так гроші любить, як той Крушвіцький, хто так молиться до них, той за гроші усе продасть.* Воно то так — він її на ярмарок на мотузку не поведе, ні туркові не продасть до гарему, але знайдеться такий пан, що її візьме, і не тільки віна не буде жадати, а ще й Крушвіцькому дещо перекине. Його Бог — золото; за золото він і душу продасть чортові!
Стах не міг з дива вийти, який його Максим розумний; це саме говорив йому вчора й Адась. А Максим говорив далі:
— Ви, паничу, того не знаєте, що я від служби чув. У тій каплиці, де вас хотів Крушвіцький собаками застукати, є таємні двері до льоху, а в льоху повно золота. Крушвіцький заходить туди час до часу, відмикає скрині із золотом й любується ним довгі години.
— Та хто це може знати?
— Є такі, що таки підглянули, хоч він дуже береже тої таємниці. Аж жалко згадати, що в такому болоті мусить жити бідна панночка. Ця квітка в ньому геть зів'яне та знівечиться. її конечно треба порятувати, та її ніхто не порятує, хіба що ви.
Максим говорив із своїм паничем сміло, як із приятелем. Був два роки від Стаха старший і товаришував із ним від хлоп'ячих літ. Не раз, бувало, й побив один одного, й Стах батькові скаржився, та старий пан ніколи не карав Максима за Стахові стусани від малого підданця, а ще й до сина сказав: "Було не датися".
— Коли ж бо він міцніший за мене.
— Підростеш, то й ти будеш такий сильний, як він. Незабаром хлопці знову гралися, як би нічого не
сталося.
Максим був бистрий, меткий, бачив уночі те, чого інші вдень не бачили. У нього був напрочуд бистрий зір і слух. Тепер йому стало це в пригоді.
Стах почав думати, як Оленку визволити. Але ж за польським правом це був великий злочин — уводити дівчину від батька, та ще й неповнолітню. Raptus feminae — потягає за собою тюрму й інфамію... Треба цьому дати спокій. Кілько б він таким учинком приніс гризоти батькові та добрій, янгольській мамі...
Ішли мовчки, поспішаючи. Максим часами ставав і наслухував з того боку, що від Вибранівки. До меж Крушвіцького царства було ще доволі далеко.
Нарешті почало світати й зійшло сонце. Був гарний літній ранок. Сонце почало щораз більше пригрівати. Хлопці поспішали розлогими полями та левадами, виминаючи людські оселі; попріли й потомилися. Почав дошкулювати голод. Посідали спочити під дикою грушею, серед поля. Максим добув із свого клунка поживу: буханку хліба, горнятко масла, пуздерко сиру, зелену цибулю.
— А мені й на думку не прийшло, щоб забрати дещо в дорогу,— обізвався Стах.
— Та звідкіля ви були б усе це добули, паничу? За цим треба було пошукати між челяддю, а вам туди доступу не було... Та цього нам стане, поки доб'ємося до якоїсь оселі поза межами вибранівського пана. Будемо в безпечному місці, то докупимо...
— Коли ж я грошей не маю, Максиме.
— Зате я маю — тілько, що й два коні купити.
— Яким же побутом в тебе гроші знайшлися?
— З того, що ви мені щодня давали на видатки для нас. Я заощаджував, а тепер придалося.
— Розумний із тебе парубок.
— Не мій у цьому розум, а вашого милостивого батька й мойого пана. Він мені наказував, щоб від вас брати більше, ніж було треба,— менше видавати, а решту ховати на чорну годину. Як воно добре старих людей слухати...
Максим почав роздивлятися по околиці.
— Недобре ми вибрали місце на спочинок. Тут нас іздалека можна помітити. Ходімо краще до того ліска, там можна буде заховатися між ліщиною.
Підійшли на край лісу й посідали під дубом серед кущів ліщини. Стах заїдав чорний хліб із великим смаком. Максим пішов по воду в ліс. За хвилинку приніс у капелюсі джерельної води.
Стах почув, що його ломить сон, і кріпко заснув. Максим теж куняв, та лиш злегка — одним оком.
Вже сонце добре підійшло вгору, як Максим прокинувся.
— Нам, паничу, в дорогу пора... Як приспішимо трошки ходи, то за якої півгодини будемо за межами Крушвіцького царства.
Стах почував у ногах велику недомогу. Його пекло в чоботях, здавалося, що пухирі понабігали. Тепер уже важко було йти скоро.
Аж нараз Максим пристанув, почав наслухувати, а далі приклав вухо до землі.
— Йде погоня, паничу. Кількох вершників чвалує на нас. Тікаймо, щоб чимдуж минути це царство...
Стаха нараз покинула втома.
— А що ж ми зробимо, Максиме, як вони з собаками за нами гонять?
Максим не відповів. Йому самому стало страшно від такої думки.
Стрінули мужика, що косив на полі.
— Чоловіче добрий, скажи, будь ласка, чиє це село буде? — спитав Максим.
— Нашого пана, Пшилуцького.
— А його двір ще далеко?
— Зараз за цими високими тополями.
Дудіння було чути щораз ближче. Нарешті обидва побачили кількох вершників. Видко, що їх помітили, бо зараз повернули в їх бік і почали вигукувати. Втікачі бігли просто до двора. Погоня щораз наближалася. Нарешті обидва перескочили ворота двору й попадали на землю, мов неживі.
На подвір'ї сидів на ґанку старий шляхтич у полотнянику з домашнього полотна, з люлькою в зубах, а побіч нього стояв молодий парубок. Обидва між собою щось розмовляли. Можна було догадатися, що це батько та син.
Молодий підбіг як стій до хлопців. Та не встиг Стах іще слова промовити, як уже через ворота на подвір'я вскочили вершники і обступили втікачів із усіх боків. Було їх осьмеро.
— Маємо вас, голубчики,— вже нам не втечете тепер! — кричав отаман погоні.
На крик парким кроком наблизився до громади старший пан.
— Що це за комедія? Хто ви?
Ми з наказу пана Крушвіцького маємо спіймати цих молодиків — панича Станислава Кричевського й його чуру Максима — та привести пов'язаних до Вибранівки.
Молодий Пшилуцький, почувши ім'я Кричевського, підійшов до Стаха.
— Це ти, Стаху?
— Михасю Пшилуцький! — крикнув Кричевський.— Рятуй мене від напасті...
— Тату! Це мій товариш із єзуїтського ліцею. Його батько — пан на Кричеві, десь тут недалеко...
— Гаразд! — сказав старий пан.— Ти знаєш сина, а я — батька...
Сплеснув у долоні — і вмить із стайні прибігло кілька кремезних парубків.
— Замкнути ворота й нікого не випускати! Наказ виконано вмить. У воротях заскрипів ключ.
— За що ви гоните молодців! Вони що вкрали панові Крушвіцькому?
— Нічого не вкрали, та пан казали їх зловити, бо без його дозволу вночі втекли з двора.
— Мені смерть грозила,— гукнув Стах, підводячися з землі.
Старий пан промовив до гайдуків.
— Хвалю вас за те, що ви слухаєте свого пана. За те вам нічого не буде. Але за те, що ви без мого дозволу татарським способом на мій двір напали й хотіли допуститися на шляхтичеві ґвалту, присуджую кожному з вас учистити по двадцять п'ять бізунів, а отаманові п'ятдесят. Коні арештую. Підете додому пішки.
Наказ пана як стій виповнено. Стах був такий знеможений, що ледве тримався на ногах.
— Будеш моїм любим гостем! — сказав старий пан до Стаха.— Просимо в хату. Там мені розкажеш, чого той фарбований шляхтич від тебе хотів та чим ти прогрішився...
У Будилові в пана Пшилуцького Кричевський пробув три дні, поки ноги не погоїлися. Він розповів старому панові все по правді, мов рідному батькові. Старий відіслав обох до Кричева своїм повозом.
* * *
— Слухай, Стаху,— сказав старий Кричевський до сина.— Тобі захотілося служити при королівській гусарії. Подумай, чи це буде в моїй силі. Там служать самі багачі, магнати. Сам модерунок буде коштувати великі гроші. Та не лише це — і твій комунік треба відповідно виеквіпувати. Ну, а удержання? З того, що тобі платитимуть, ти не виживеш. Мусиш відповідно поставитися, показати, що й ти шляхтич, не гірший за інших!
— Послухайте, тату, й моїх резонів — що скажу я... Ви, пане-отче, спроможетесь на мене тільки цей раз. Удержання моє довго вас муляти не буде. Тепер Польща на всі боки веде війну. Я мушу визначитись. Мушу або головою накладу. Мене зроблять офіцером, а тоді я сам дам собі раду. То лише початок буде такий тяжкий для вас. Зате я зрікаюся зараз усіх претензій до вашого й маминого майна на річ рідні. Я вже з військового мундиру не вийду. Він приросте мені на все до тіла...
Старий Кричевський запросив свою рідню на нараду — що вони всі скажуть.
(Продовження на наступній сторінці)