— Іншої не може бути. Коли я рад, щоб ти чимшвидше нас покинув, то, вір мені, це для твого добра. Вибий собі з голови твоє сватання з Оленкою. Вона — рішуче не для тебе. Не забувай, що ти — "худопахолок", нічого не маєш — і не зараз, а може, й ніколи нічого не матимеш... Оленці треба чоловіка, щоб її міг би удержувати відповідно до її стану. Ти не прикладайся на багатство мого батька, бо вона з нього нічого не дістане. $к знаєш, я йду до королівської служби на двір, там треба багато грошей — усе батьківське майно припаде мені... Оленці стане за віно її врода й краса... Побачиш, знайдуться каваліри, що ще доплатять до всього, Замість допоминатися віна...
На цю цинічну мову Стах увесь скипів. Кров ударила йому в лице, поперед очі почали бігати чорні плямочки. В першу хвилину він хотів списать Адамові тростинкою обличчя, та в сам час здержався. Повернув коня, й мовчки, без словечка, вихром пігнав до двора. Адам хотів його якось успокоїти, та не вдалося...
Стах, як прийшов до кімнати, був сильно схвильований. Покликав Максима, стягнув сорочку, казав вилити собі на голову відро холодної води, відтак передягся й ліг на постіль. Те, що він пережив перед хвилиною, було таке страшне, що не вміщувалося йому в голові. Такого кінця він не сподівався. Адам, той самий Адам, котрому він так часто подавав помічну руку в потребі, його зрадив. У всій наготі показав свою погану душу.
Максим довго мовчки дивився на Стаха. Він догадувався, що паничеві щось мусило притрапитися, та ждав тільки, щоб він заспокоївся.
— Уся служба говорить про завтрашнє полювання на ставу. Та мене сміх збирає, якого лисого чорта вони там сполюють на такій голотечі. Де там тобі качка вдержиться, коли на ставу ні острівочка, де б гніздо покласти, а при березі ні кущика лепехи...
— Я знаю про це полювання, бо й мене запросили,— сказав Стах.
— Але ви, паничу, туди не підете!
— Чому не йти, коли запрошують? — спитав Стах, хоч у душі поклав собі не йти. Він хотів тільки почути думку товариша.
— Тому, що я вас не пущу.. Я за вас відповідаю перед своїм паном і перед своїм сумлінням...
Він підійшов до Стаха й сказав сливе шепотом:
— Це полювання зладжене на вас, паничу, щоб ви знали./. Вчора не повелося розірвати вас собаками, то видумали що інше. Полювання на ставу, де, крім риби, ніщо не вдержиться!.. Велика штука веслярові вдарити веслом по голові та вивернути човен... Весляр і пес не втопиться, а ви підете на дно...
— Ти думаєш, що тут може дійти аж до душегубства?
— Чому ж би ні. Так спрятати вас краще, ніж розшарпати собаками. Скажуть: припадок, та й годі... Паничу, в тому старому сам чорт сидить. То сатана, кажу я вам. Нам би чимдуж звідсіля тікати. Бідну Катрусю казав пан сьогодні рано на конюшні вибити різками за те, що панночки не пильнувала,— й відставили до коров, а до панночки приставили таку стару відьму, що аж лячно на неї дивитися. Мені аж серце рвалося, як я мусив слухати Катрусиного голосіння та зойків на конюшні. Але я їм цього не забуду...
Максим затиснув кулаки й погрозив у бік палацу.
— Твоя рада добра, Максиме,— ми цієї ночі втечемо.
— Підводи не дадуть!
— Обіцяли аж позавтра.
— Може б, пан Адам поміг, до Кричева неблизько.
— Адам таким самим миром мазаний, як його татуньо.
— Я б цього не сподівався... Ну що ж,— підемо пішки.
— Про це ані слова, Максиме. Мені треба вдавати, що я полюванням дуже захопився. Я сьогодні й на обід піду, й на вечерю. Щоб ніхто не догадався, що мені втеча на думці.
Стах змагався усіма силами зі своїм хвилюванням, хотів себе заспокоїти. Лежав на постелі, підогнувши руки під голову, й дивився на гурток чорних малих мух на стелі. Згодом це його заспокоїло, кров почала рівномірно кружляти,— він незчувся, як почав засипати.
Розбудив його Максим, коли прийшов льокай прохати до обіду. Стах умився, передягся. Почував себе краще.
За обідом Крушвіцький був дуже до нього прихильний. Стах удавав дуже врадуваного завтрашнім полюванням, мов той дітвак, якому показали деревляного розмальованого коника. Та серце його кривавилось. Оленки за столом не було...
Таке саме було й за вечерею. Увесь час Адам не показувався йому на очі, а за обігом і вечерею не промовили один до одного ні слова. Старий Крушвіцький був увесь час дуже веселий.
Уночі, як лише Максим поміркував, що у дворі все заснуло, розбудив панича:
— Йдемо, паничу... Тут два клунки, як ви хотіли...
Ніч була темна. Побравши клунки на плечі, обидва вийшли, непомітно перелізли огорожу й опинилися в селі. Поспішали городами, щоб сільських собак не розбудити. А коли дійшли вже до дороги, що виходила з села1 відітхнули повними грудьми.
* * *
На другий день рано даремне стукали до дверей Стахової кімнати. Ніхто не відзивався. Крушвіцький був лихий, мов чорт. Казав виважити двері. Кімната була порожня. Лежало кілька порозкиданих ла-хів. На столі — записка до Адася. Панич ухопив її й поквапом сховав у кишеню, щоб, бува, старий не доглянув.
Записка була така:
"Адаме! Ти мене ввесь час безсоромно зраджував. Ти вдавав приятеля, побратима, поки було тобі мене треба. Коли ж потреба минулася, ти кинув ту вдавану приязнь у болото, потоптав її ногами. Якби це зробив шляхтич, рівний мені гербом і родом, то мене така зрада дуже заболіла б і цю зневагу я старався б змити кров'ю. Та це зробив доробчук, позолочуваний хам, тим-то я твою поведінку приймаю з погордою в переконанні, що хам інакше зробити не може. Я шляхтич старовинного роду, тобі несила мене зневажити. А твому батенькові скажи, що я не мав охоти піти на поживу його рибам. Скажи йому, що я зробив це і в його інтересі, бо коли б мені був хоч один волос із голови впав, то мій вірний товариш залишався живий, і він приніс би був до мого батька вістку про мою зрадницьку смерть, а тоді мій численний рід був би таким заїздом на Вибранівку відплатився, що там каменя на камені не залишилося б з цього підлого гнізда зради. Будь здоров, пане Адаме, бажаю тобі щастя між дамами на королівському дворі. Тільки дивись, щоб мені в дорогу не попадався, бо я б міг забутися й покраяти твою гладеньку мордочку гарапом, якого вживаю на собак. Станислав на Кричеві Кричевський, рукою власною".
Адам, прочитавши листа, сливе не сказився. Він здавався йому таким нахабним, що за нього належалася помста. Образився й старий Крушвіцький. Обидва вирішили, що нахабу треба покарати. Спершу старий вагався, чи посилати погоню: небезпечно ж зачіпати шляхтича, хоч худопахолка, але численного роду. Однак перемогла Адасева рада, і старий вислав гайдуків у погоню за втікачами. Проливу крові, мовляв, не буде, бо Стах не має ніякої зброї; треба тільки його спіймати і "зв'язаного привести в Вибранівку. Такий був наказ довіреному й десятьом гайдукам, післаним за втікачами.
А тим часом утікачі поспішали з клунками на плечах пільними дорогами^
— Ти, Максиме, знаєш добре дорогу?
— Велика річ! Поки що йдемо до схід сонця, а опісля, як задніє, то знайдемо наші торічні сліди. Та знайте, що нам пильно треба виминати оселі, поки ми ще ходимо по землі пана Крушвіцького. Мені щось так верзеться, що за нами буде погоня...
— Погоня? — спитав Стах.— Ми ж нічого не вкрали — навпаки, дещо із свого залишили на пам'ятку...
— Крушвіцькі — погані люди, мстиві. Досить їм прочитати того листа, що Адамові написали,— по-казяться.
— Ти його читав?
— Чому ж не прочитати, як лежав на столі. Добре написаний, та ще мало. Погоня таки буде. А ми без ніякої зброї, хіба ножики — хліб краяти.
— Не буде. Мій батько знає, куди я поїхав, і, певно, впімнувся б за мною. Прийшов би сюди не сам, а з цілим родом Кричевських. А як заїдуть Кричевські Вибранівку, то, певне, з підданців Крушвіцького, томлених та битих, жоден би за ним не постояв.
— Та так, але вас уже не було б на світі. А мені панночки жаль. Така гарненька — саме вам під пару, а така бідна в тому пеклі... Якби так я, паничу, то я зробив би інакше.
— Що ж би ти зробив, Максиме?
— Я б зібрав у Кричеві один-другий десяток хлопців, відбив би панночку та й повінчався б із нею, а тоді пиши пропало...
— А знаєш ти, що хапати жінок не вільно, що за це велика кара? Чому ти тоді своєї Катрусі не викрав?
Максим важко зітхнув.
— То інша річ, паничу. Я своєї волі не маю, я ж підданець вашого пана батенька, я не можу собою розпоряджати — та де б я її, сердешну, примістив?
— Кинь таке говорити. Ти був для мене не слуга, а щирий друг. Як лиш діб'ємося щасливо до Кричева, мій батенько звільнить тебе з підданства.
— А проте я вас, паничу, не покину. Ви йдете до війська, й я за вами, бо, ніде правди діти, мені шкода пускати вас у світ самого. Та я й Катрусі не покину — за вашим дозволом я її визволю, не дам із неї знущатися.
— А ти певний, що Катруся схоче покинути батька-матір та з тобою втікати у невідомий край?
— В неї нема ні батька, ні матері, вона піде за мною на край світу.
— А проте воно небезпечно тобі на таке йти.
Подумай, кілько там слуг та собак! Коли б тебе піймали, то була б гірка година! І я б тобі в нічому помогти не міг.
(Продовження на наступній сторінці)