— А коли б я, тату, не розгадався й, осягнувши певне становище у військовій кар'єрі, хотів одружитися з Оленкою — дістану я від мойого дорогого батька благословенство?
— Чому ж би ні! Коли ти при свойому триматимеш, то ні я, ні мама благословенства тобі не відмовимо. Ти одружишся для себе, не для нас.
Стах поцілував батькові руку.
— Тепер друга справа, мій Стаху. Мама завважила, що ти не той став, що заєдно сумуєш. Чого це? Чи варто вкорочувати собі молодий вік гризотами? Веселися, сину, поки молодий. Нам, старим, веселощі вже не лицюють...
Розмова з батьком панича дуже заспокоїла, й він повеселішав.
Так Станислав Кричевський покінчив університет, щороку частину ферій перебуваючи у Вибранівці.
Сполучником між ним і Оленкою були Катруся й Максим. Обоє почали листуватися й передавали одне одному листи. Це було дуже небезпечно — старий міг довідатися: Катрусю чекала сувора кара, вона не могла б уже більше служити своїй добрій та любій панночці. А далі дійшло до того, що в неприявності Крушвіцького молоді сходилися на любу розмову в парку.
Тепер їм треба було конечно розмовитися. Стах покінчив університет і ладився йти до війська. Це були його останні вакації, й треба було щось вирішити. Тим-то вони чекали відповідної хвилини, щоб поговорити. Старий Крушвіцький саме кудись був виїхав. Обоє зійшлися в умовленому місці, а на чатах поставили вірну Катрусю, що мала їх остерегти умовленим знаком перед небезпекою.
Палкий Кричевський почав:
— Що тут багато говорити. Я завтра піду до його милості батька, поклонюся йому до колін і попрошу формально твої руки.
— Не роби цього, Стаху,— казала м'яким голосом Оленка.— Ти мого батька не знаєш. Такою нагальною поведінкою ти можеш справу попсувати, й усі наші бажання й задуми розвіються. До батька треба підходити обережно, поволі. Я міркую, що він тепер не дозволив би, а горе нам, коли б він раз сказав: ні! Ти йдеш тепер до війська. Тобі треба чимось визначитися, щоб ти татові чим заімпонував, коли майном заімпонувати не можеш...
— Як так,— сумно сказав Кричевський,— то наша злука проволічеться надовго. І хто мені заручить, що мені хтось тебе не вхопить...
— Дорогий мій Стаху! Чи треба тобі іншої заруки, як моє слово, що я тобі, лише тобі доховаю свою чисту любов до смерті? А коли слова замало, так ось недалеко каплиця над гробом моєї дорогої матусі. Ходімо туди, я тобі на її пам'ять присягну, що буду лише твоєю; а коли б мене силували вийти за іншого, то я в монастир піду, а присяги тобі не зламаю.
Не ждучи його відповіді, взяла його за руку й повела відомою їй стежечкою до каплиці.
Каплиця стояла в самому розі парку, обросла довкруги густо кущами. До неї вела лише одна стежка.
Тримаючись за руки, обоє стали перед дверима каплиці. Була темна ніч. Оленка вимовила свою присягу й закінчила так її:
— Мамо моя дорога! Ти знаєш моє невинне серце й мою вірну любов до мого Стаха. Ти сама чимало натерпілася у свойому житті. Прийми цю мою щиру присягу над твоєю могилою, добровільно зложену, й упроси в Господа для мене помочі, щоб я її дотримала. А коли б її не дотримала, то... то проклени мене, матусю!
Останні слова вимовила вона якось голосніше, аж сама їх налякалася. Зараз припала навколішки на порозі каплиці й почала гаряче молитися. Стах зробив те саме. Він не знав, що з ним діється. Йому здавалося, що це якийсь сон.
Та недовго довелося бути в нетямі. Почувся голос сови. Обоє стрепенулися: Оленка зашепотіла:
— Тікай, Стаху, певно батько вернувся,— я тут сама залишуся.
Стах побіг поміж кущі за каплицю. Тут стояло розлоге гіллясте дерево. Умить він стояв уже на парковому мурі. Звідсіля почув, як чиїсь кроки зближалися до каплиці. Незабаром почув голос старого Крушвіцького:
— Що ти тут, поночі робиш?
— Я прийшла на матусиному гробі помолитися...
— Добру пору вибрала! А де ж той, що з тобою сюди прийшов?
Оленка не відзивалася. Старий пішов поза каплицю. Стах, лежачи на мурі, запер у собі дух і дивився крізь галуззя на злюще обличчя старого.
— Тут без псів нічого не вдію,— сказав сам до себе старий і зараз подався до Оленки.
— Рушай як стій до палацу й не виходь, поки до тебе не прийду.
Стах умить зісунувся з муру й побіг до палацу. Брама не була ще замкнена. Непомітно пробрався через неї й за хвилину був уже у своїй кімнаті й ліг у постелю. Серце сильно товклося.
Хто міг зрадити? Якийсь шельма. А кажуть, що все село так дуже Оленку любить, так за нею пропадає...
Враз потихеньку, наче дух, ввійшов до нього Максим.
— Ви вже тут, паничу? Слава Богу! Старий повів саме до парку тих злющих собак із ланцюга — не дай Боже попасти їм у зуби...
— Максиме, хто міг нас зрадити?
— Не вірю, щоб старий не мав тут своїх шпигунів. За гроші хто не слідкуватиме та не донесе! Ви, паничу, коли вас ніхто не переловив, вдавайте, що ні про що не знаєте. Побачимо, що старий говоритиме, як вас привітає.
Стах за себе не боявся. Його тільки мулила думка, що станеться з бідною Оленкою. їй, певне, старий не вибачить. Довго не міг заснути: думав над тим, як би старого придобрити. Треба починати від Адама. Це ж його щирий приятель, сам не раз у цьому його впевнював. Повинен би допомогти, й, певне, допоможе одружитися з сестрою... Це трохи його заспокоїло, й він міцно заснув.
На другий день нерадо йшов Стах на снідання, але треба було. І він приємно розчарувався. Старий прийняв його дуже сердечно, був веселий, пробував жартувати. Про вчорашнє — ні словечка, ні найменшого натяку.
— Пане Станиславе,— сказав Крушвіцький,— ми завтра матимемо приємну забаву. Я влаштовую полювання на качки та чаплі на мойому великому ставі. Диких птахів намножилося доволі, до того чаплі роблять мені велику шкоду — виловлюють рибу. Цьому треба покласти край. Я запрошую тебе на це полювання і сподіваюся, що ти мені не відкажеш.
Стах без надуми висловив свою радість із цього приводу, тим більше, що на такому полюванні він ніколи ще не був. У Кричеві був став, та не такий, як вибранівський. Запрошення його милості приносить йому велику честь...
— Біда тільки, що я не маю тут жодної рушнички, не буде чим стріляти.
— Це найменша турбота. В мене знайдуться добрі рушниці до вибору.
— Коли так, то добре! Завтра — смерть усім чаплям і качкам,— сказав Стах.
Та ненароком глянув на Оленку — й побачив у її очах розпучливий жах: зблідла, вп'ялила благальні очі у свого коханого. Стах дав їй знати очима, що її розуміє...
Старий Крушвіцький цього всього не помітив. Зате, як Стах зиркнув на старого, побачив у його очах зловтішні вогники, котрі нічого доброго не ворожили.
— У таких справах я новик,— почав він говорити,— тим-то прошу вашої милості повчити мене коротко, як воно такі полювання відбуваються. Чи будемо ми з берега стріляти? Як так, то я не знаю, чи що з того буде, бо став широкий, а я не знаю, чи є такі далеконосні рушниці.
— Видко, видко, що пан Станислав новик у таких справах. Ми поїдемо човнами на став, кожний окремо. Кожний із нас матиме свого весляра й свого мисливського собаку, щоб відтак приносив застреленого птаха. І так їхатимемо аж до другого кінця ставу. А хто з нас найбільш того крилатого народу вб'є, той дістане нагороду з рук панни Оленки.
— Дуже, дуже радий,— сказав Кричевський і вклонився старому, а Оленці дав пізнати очима, що з цього нічого не буде...
Повставали від снідання всі дуже раді. Коли старий запрошував Стаха, щоб вибрав собі рушницю, він випросився до полудня: їх, мовляв, чекає ще з Адасем невеличка гулянка кіньми.
Стах завдавав собі питання, що все це може означати? Невже яка засідка на нього? А як так, то чи то говорити з Адасем, чи мовчати?
Коли виїхали в поле, Стах таки надумався поговорити з товаришем.
— Адасю, друже мій, мені з тобою в одній поважній справі поговорити треба...
— Радо слухаю...
— Я... закохався...— сливе вимовив Стах,— йому запирало дух.
— Справді? Ну... це твоя серцева справа, вона лише тебе самого торкається.
Кричевський здивувався:
— І ти навіть не спитаєшся, в кім?
— Я не люблю встрявати в серцеві справи — це, на мій погляд, велика дурниця.
— Я вважаю тебе своїм щирим другом й не повинен перед тобою мати жодних тайн... Я закохався у твоїй сестрі, панні Оленці...
Він допитливо дивився в вічі Адасеві, вичитуючи з них вражіння. Та Адась не дивився йому в вічі, а лише якось неприємно скривився.
— Ти коли хочеш від'їхати? — спитав нагально у Стаха.
Це питання було таке несподіване, що Стах довший час не міг нічого відповісти. Таж він йно тиждень тому сюди приїхав! Звичайно бував тут дві неділі, а тепер його питають, коли він від'їде.
— Хоч би й зараз! — відповів незабаром.
— Не то зараз, але взагалі сьогодні ти не можеш від'їхати, бо батько не дасть тобі підводи. Завтра в нас полювання на ставу, й ти обіцявся в ньому взяти участь. Ніяково слова не дотримати.
— Це твоя відповідь, Адаме, на мою сповідь?
(Продовження на наступній сторінці)