Коли розійшлась вістка про те, що Хмельницький виїхав у Варшаву на зазив самого короля, значіння його між козацтвом дуже піднеслося. Зате змаліли надії його ворогів, що зазіхали на Су ботів.
Та ось прийшла в Чигирин вістка, що на межах України збирається орда. Кричевський вийшов їй з своїм полком назустріч. З ним разом вийшов і Хмельницький зі своєю сотнею.
Тоді Чаплінський прикликав козацького десятника Дачевського.
— Слухай, Дачевський. Коли б ти перед ким виговорився з того, що я тобі тепер скажу, то твоя голова — не твоя, а твоїх дітей прикажу потопити, мов цуценят.
— Мовчатиму, як камінь,— каже козак.
— А як зробиш справно те, що я тобі тепер скажу, то будь певний моєї ласки, протекції й нагороди. Заплачу дукатами й подбаю, що тебе сотником наставлять...
— Слухаю вас, пане...
— Як підеш завтра в похід з полком, маєш зробити так, щоб сотник Хмельницький з походу живий не вернувся...
' — Це дуже небезпечно, пане. Козаки його люблять, і мене на шаблях рознесли б.
— Дурень ти, що таке кажеш. Треба робити проворно. Рубнути раз — і по всьому. За цим ніхто й слідити не буде, бо Хмельницький не від нині сидить панам кісткою в горлі. Ще й подякували б тобі за це й пан староста, й пан гетьман коронний Потоцький.
— Гм, попробую.
Обіцяна нагорода засіла козакові копицею сіна в голові. Дукати та ще й сотниківство... Та ще й ця користь буде, що не стане цього гордуна Хмельницького. Зависоко він понад козацькі голови виростає... І снував у своїй уяві мрії, як то він стане багатирем, а до цього ще й сотником...
І цим разом орди не було. Або іншим шляхом пішла, або тривога була фальшива.
Хмельницький їхав разом з іншими старшинами побіч Кричевського. За ним — чета козаків. Балакали про це, як би то вислідити того, що пустив цю фальшиву вістку і трудив даремне полк.
Нараз задудніло за ними. Вихором надлетіла чета козаків — і їхній отаман рубнув Хмельницького шаблею в голову. Та шабля сковзнулася по смушковій шапці й Хмельницький врятувався від смерті. Почув тільки сильний біль, що мало з коня не впав. Чета погнала вихром далі.
Кричевський скипів гнівом.
— Доганяйте, хлопці, й приведіть цих гультаїв сюди! — гукнув до своєї чети.
Почалася погоня. Та ледве, чи були б їх догнали, коли б не козацький відділ, що вертав зі стежі. Почувши крики: "Тримай! Держи!", заступив четі дорогу. Окружили її з усіх сторін, що годі було втечи.
Кричевський з старшиною причвалував за хвилину.
— Хто у вас отаман? — спитав грізно.
Козаки вказали на Дачевського. Він дивиться з-під лоба. Що йому зроблять, коли він під опікою могутнього підстарости Чаплінського.
— Що ти зробив, злодюго?
— А що ж: я думав, що це татарин,— відповів безсоромно й вклонився шапкою Хмельницькому.— Вибач, пане сотнику.
— Брешеш! — крикнув полковник.— Ти, душогубе, ти хотів пана сотника вбити. Зараз кажи, хто тобі казав це робити, бо тут же зроблю тобі амінь. В довгі суди не буду бавитися, прикажу тебе як стій повісити. Ми — в поході.
Дачевський щойно тепер зрозумів, що це не жарти. Побілів, як стіна.
— Помилуйте, пане полковнику. Мене .найняв підстароста Чаплінський. Обіцяв дукати й сотниківство, як пан сотник не верне з походу живий...
Усі з дива не могли вийти.
— До чого то вже дійшло,— каже полковник.— Ви, козаки, чули це. Підстароста не такий великий пан, щоб його не міг досягнути катівський топір. Закувати цього драбугу в кайдани й повести в Чигирин.
Але до суду не дійшло. Зараз першої ночі в'язень втік — і слід по ньому застиг.
Кричевський пішов до старости та розказав йому все.
Конєцпольський невдоволено скривився. Чаплінський — його найвірніший слуга, як же ж можна віддати його судові?
— Немає на це свідків,— каже.
— Я свідкуватиму й мої козаки.
— Твої козаки — не шляхтичі, й їхнє свідоцтво проти шляхтича неважне, а одного свідка, як знаєш, мало. Врешті, не конче мусить бути правда й це, що говорив на шляхтича козак у смертельній тривозі. Хотів певне спасти себе, заслоняючись шляхтичем Чаплінським. Йому грозила смерть, а так на цьому добре вийшов — виграв на часі й втік. Хитрий, дра-буга! — При цих словах гетьман засміявся. Був радий, що збив Кричевського з пантелику.
Кричевський хотів доходити свого далі, та пригадав собі, що його добродія, гетьмана Конєцпольського, немає вже в живих...
При найближчій стрічі з Хмельницьким каже:
— Нічого не вдію. Староста мені не те, що нічого не поміг, але ще й насміявся з мене.
— Хіба ж ти до старости ходив? Шкода було ходу. Александер Конєцпольський — то не Станіслав. Той, хоч козаків не любив, але любив правду й був лицар, а цей — баба, пестій, дивиться тільки, щоб йому пахучого мила не бракло.
— Богдане, бережись!
— Що ж зроблю? Чи ж могло бути для мене безпечніше місце, як під твоїм боком? Чей же, з Субото-ва мене не проженуть...
Кричевський не відповів нічого...
XII
Незабаром стрінуло тяжке горе сім'ю Хмельницьких.
Анна Хмельницька стояла на оборі, як пастухи пригнали з пасовиська череду. Здоровий бугай, що був між чередою, кинувся знічев'я на Хмельницьку, взяв її на роги, кинув об землю та став місити ногами. Поки пастухи надбігли та звірюку відогнали, Хмельницька була вся потовчена й покалічена.
Від цеї хвилини не було їй ні життя, ні смерті. Терпіла невимовно, з постелі не могла підвестися. Не помагали знахарки, ні їхні ліки. Богдан аж з Києва лікаря привозив. Для Хмельницької виходу не було. Стара няня Горпина перейняла ціле хазяйство й знаходилася біля недужої.
Походи проти татар не вгавали. В одному такому поході козаки відбили багато бранців, а між ними — одну молоденьку польку. Вона була ледве жива, обідрана й знеможена. Богданові жаль стало дівчини, посадив її у віз та казав завезти в Суботів. Хмельницька задержала її при собі. Дівчина розказувала, ідо батька й матір вбили татари, брата забрали в ясир, і вона тепер — кругла сирота, нікуди їй вертати. Називалася теж Ганна. Своїм оповіданням зворушила недужу, й вона її щиро полюбила. Але й Ганна вміла віддячитися своїй добродійці. Рідна дитина не заходилася б біля хворої так, як Це робила Ганна. Думки її відгадувала, у найменшому догоджала. Богдан був їй дуже вдячний за це. Гани зуміла з'єднати собі всіх. Навчилася легко української мови, була для всіх привітна, весела, й так прив'язалася до сім'ї, що й не думала вертати в Польщу. Всі її любили, одна тільки Горпина незлюбила її. Всі дивувалися, бо Горпина все милосердилась над бідними й сиротами. А хіба ж така Ганя, що опинилася так далеко від своїх, між чужими, не заслугувала на співчуття?
Коли Хмельницька стане, було, вихвалювати Ганю за її уважливість, за її добре серце,— стара тільки головою хитає.
— Не добре ти говориш, моя дитино, не до доброго воно доведе. Кажу тобі, що із-за неї впаде колись велике нещастя на Богданову голову. Світ колись переконається, що моя душа добре віщувала... Я бачу крізь людину її душу, чи вона добра чи лиха.
А коли Ганна хотіла з нею перечитися, стара виходила з хати.
Ганна западала щораз більше на здоровлю. Вона відчувала, що недовго вже їй на цьому світі жити. Прийде, було, Богдан та розпитує про її здоровля,— а все те саме говорить.
— Не питай мене про це, мій друже. Ти ж сам найкраще знаєш, що з мене вже нічого не буде. Коли бажаєш мені добра, то благай Господа, щоб вкоротив мої муки. Навіщо вже я кому придалася? Турбота про тебе та мої діти дуже мене мучить. На кого я лишу мої діточки, хто їх заходити буде, хто їх у люди виведе? Ще поки жива Горпина, то вона заступить їм мене. Та вона не вічна, а що буде опісля?
А другим разом говорила:
— Тобі, Богдане, прийдеться доконче вженитися, та яка ця друга мама буде для моїх діток? Коби хоч добра була!
— Не говори такого, дружино моя дорога та вірна,— казав Богдан, здержуючи сльози, що йому до очей напливали,— ти ще подужаєш і ми ще поживем щасливо.
Але він сам своїм словам не вірив, і жаль стискав його за глотку, що й слова промовити не міг. А коли не міг сам себе опанувати, виходив прожогом з хати. Заходив у свою кімнату й плакав, аж душився від сліз, щоб люди не почули, бо козакові не годиться плакати.
А цій розмові подругів прислухувалася крізь відхилені двері татарська бранка з далекого польського краю, проти своєї волі сюди привезена. І, як тільки вийшов Богдан, вона припала до постелі недужої й стала її цілувати по руках.
— Як же ж мені вас, моя пані, дуже жаль. Коли б я могла хоч частину мого здоровля передати вам. Я б радо поклалася на ваше місце в постелю, щоб вас тільки здоровою бачити. Бо навіщо ж я кому потрібна? — Вона гіренько заплакала.— Мої рідні певне вже й забули про мене та панахиду за мою душу відправили. Померла б я, то не було б кому й заплакати за мною. А вам, треба ще довго жити, поки діточок у люди не виведете...
— Моя дитино люба, моя розрадо дорога, хай Господь тебе благословить за це. Та ти гнівиш Бога, бо ніхто не може перебирати від другого терпінь, що Господь йому зсилає. Кожний мусить терпіти тільки за себе самого.
Хмельницька простягнула свої висохлі, мов билинки, руки, обняла дівчину, пригорнула до висохлої груді й щиро її поцілувала.
— Ох, мої бідні діточки! Приведи мені їх, щоб я ще надивилася на них, заки замкну очі навіки...
(Продовження на наступній сторінці)