— Недужі люди до цього терплячі — не одне таке видумають, що ні пришити, ні прилатати... Тобі, Богдане, про козацьку славу дбати б... І так уже між козаками перешіптують, що ти з панами руку держиш. Ей, Богдане, коли б це мала бути правда, то, хоч люблю тебе, знати тебе не схочу... Навіщо ти з тим Кричевським покумався?
— З Кричевським? А знаєш ти, хто він?
— Поляк.
— Ні, руський шляхтич. Він сам уже переконався, що й його рід руський і до нього треба вернутися. Прийде час, і ти сам це пізнаєш. А поки що поспитай козаків, що про нього говорять. Рідний батько краще з ними не поступав би, як він.
— Може, й твоя правда. Та я вертаюся до цієї другої Ганни, що має заступити місце цеї першої, що ми її щойно поховали. Відки ти знаєш, що вона — Ганна, а не яка Ядвіга? Може, навмисне так себе назвала, щоб тобі приподобатися?
— Але ж ти, брате, вмієш підозрівати й вигадувати!
— Життя мене цього навчило... Моя думка така, щоб ти якнайскорше випитав її, відки вона, і відіслав її в своясі.
— Я питав її про те вже давніше, та нічого не довідався...
— Бо вона мудра. Навіщо їй їхати кудись, коли вона тут панею може бути й закоханого козака водити за чуба, куди хоче. Богдане, Богдане, будь козаком, а не якоюсь бабою,— не дайся опутати.
—
— Тебе певно стара няня так насторожила на цю дівчину...
— Няня — мудра та щира жінка: вона знає, що говорить, і думає так само, як і я.
Другої днини Сомко від'їхав і взяв із собою небожів. Остав тільки Остап, що вже починав помагати батькові в господарстві й не хотів їхати.
За короткий час заволоділа панна Анна всім Суботовом і самим Богданом. Вона це вміла. Для Богдана була особливо дбайлива, думки його відгадувала, годила в усьому. А вже як поглянула на нього палкими оченятами — м'як, як пригрітий віск. А вона вміла зручними пальчиками угнітати цей віск, як їй цього треба було. Врешті досягнула свого: вони стали на слові. Тільки вінчання ще відклали.
Одного разу промовила:
— Богданчику, мій соколе сизий, я так хотіла б поїхати в Чигирин — мені тут дуже скучно. Стара няня мене не злюбила, хоч я годжу їй, як болячці...
— Чому ж би ні, моя голубко,— можемо й зараз завтра їхати...— А сам думав: "Не любить її стара Горпина — й нічого з нею не порадиш. Найкраще куплю дімок у Чигирині та й завезу туди Горпину, хай собі хазяйнує. Не будуть себе бачити, то скоріш стара помириться, заскучає за селом і вернеться додому іншою людиною".
З такою думкою поїхали Богдан з Ганею в Чигирин. Ходили по городі, Богдан показував їй все, варте уваги. Вона ж виявляла велику цікавість для всього, що бачила. Вдягнена була й говорила по-українському. Не дивно, що звернула на себе увагу чигиринців. Звернули на неї око і старостинські канцеляристи, і сам підстароста Чаплінський.
— Ото хам козацький, яку собі кралю вишукав, та ще й до того польку... Підожди ще, небоже: не для пса ковбаса. Захоплю Суботів, то й вона мені дістанеться.
Богдан мав чимало знайомостей у польському товаристві й не важко було йому завести туди й Ганну. Подобалась всім за красу, веселість і проворність, а коли стала оповідати про свої пригоди, про своє сирітство, та ще й скропила його гарячими слізьми, підбила серця всіх... Всі запрошували її навипередки до себе.
Вертала цього дня веселенька й рада. Богданові дякувала за цю приємність гарячими цілунками. Богдан розм'як. У цій хвилині був би Ганні не відмовив нічого. І план свій змінив: купить домик у Чигирині, та не для Горпини, тільки для Ганни — щоб мала де заїхати, як забажає бути в городі.
І на цьому стало. Богдан купив домик з огородцем на передмісті Чигирина. Ганна приїздила сюди дуже часто та ходила в гості по всіх знайомих. Вони жалували її дуже, що вона... опинилася в руках такого простого козака. Видавали в її честь бали та забави. Польські шляхтичі кружляли біля неї роєм, а вже найбільше Чаплінський. Він був вдівцем — немолодим, щоправда, бо мав дочку за Коморовським,— та ще повним сили й бадьорим. Вмів з дамами поводитися гладенько й вмів їм подобатися. Він найбільше з усіх робив Ганні гонори, й вона не була від цього... Нагадувалися їй давні часи, десь там, далеко в Польщі, серед інших обставин і середовища... Це не те, що там, на хуторі. Та хай вона тільки стане сотничихою... Вона певно інакше заживе...
Вона не соромилась виводити свої жалі перед Чаплінським.
— Я вас, панночко, розумію,— говорив він із співчуттям,— що вам важко жити серед цього простацького, хамського оточення, та не треба вам тратити надії на визволення. Скажіть мені тільки, в котрій стороні Польщі шукати вашого роду, а пан староста на моє прохання певне подбає, щоб вас визволити з рук хама. Ще в нашій Польщі не є так зле, щоб було шизматикові в'язнити дівчину-католичку.
Панночка пізнала, що переговорилася. Коли б так справді староста забажав її освободити, то всі її плани й надії поплили б з росою. Вона стала завертати.
— Не говоріть так, вашмосць, про Хмельницького, бо він мій добродій і опікун. Коли б не він, то я певно була б томилася в якомусь турецькому гаремі... Він для мене зробить, чого тільки душа забажає.
У старому серці Чаплінського пробудилася заздрість. Він аж скипів із досади.
— Бачу, що ви готові за нього й заміж вийти. Ну, що ж, він хлоп здозовий, як тур, і може подобатися тим, що в таких постатях любуються. Віншую...
— Помиляєтесь, вашмосць,— я не з тих, що за турами пропадають. Та подумайте, чи могла б я відмовити йому, коли б він хотів зо мною повінчатися?
— Пробі, панночко! Чи ви вже до цього ступеня схлопіли, що, забуваючи ваш герб родовий, не вагувалися б стати малжонкою простого козака-хама?
Чаплінський такий був захоплений гарною дівчиною, що й не помітив, як вона вимагає відповіді на запит, де й який її рід. Став вговорювати далі:
— Панночко! Не забувайте ні на хвилину, що в мені найдете свого вірного оборонця. Наразі не давайте ніякої відповіді, зволікайте, як можете, бо ваше визволення з рук цього смока, може, ближче, як ви собі уявляєте.
Панночка у своїй мудрій головці міркувала:
— Хто його зна, що краще? Хмельницький теж шляхтич, та в нього немає таких панських манер, такого уложення, як в Чаплінського. Хмельницький вище сотника не полізе, а до цього можуть його скинути. А польський шляхтич Чаплінський, маючи за собою такого —протектора, як староста Конєцпольський, може зайти високо... А до цього він католик. Не треба зміняти віри та на цих патлатих попів дивитися. Коли б тільки Чаплінський не здурив... Та на це Бог дав розумець і вроджений сприт.
Горпина була непримиренна. Скільки разів Богдан приїхав до Суботова, мусив вислухати від неї докорів.
— Богданку, дитино моя, отямся,— що ти робиш! Пам'ятай про своїх діток нещасних. Ця мантійка тебе опутала, запамозочила твій розум. Згадаєш колись моє слово, що вона стане причиною великого лиха, що впаде на нас всіх. Зрадить вона тебе колись, зрадить. Скажи, чого їй все так в Чигирин спішно? Бо там найшла своїх земляків. Вони разом із нею насміхаються з тебе, поки тебе не пошиють в дурні. Добре то говорив твій друг Сомко: рівняйся кінь з конем, а віл з волом. Не для тебе вона пара...
— Чому ви, няню, такі лихі на неї? Чи вона вас коли чим зневажила, зробила що злого?
— Нічого злого вона мені не зробила; вона біля мене, мов кіточка ласиться, боки обтирає, та я їй не вірю і ніколи не повірю, бо моя душа в ній чорта чує.
1, наче лякаючись дальшої розмови, стара відходила, хитаючи сивою головою.
Богдан не знав, що діяти. З одної сторони наче б хто нашіптував слова остороги старої няні, з другої сторони влюблене серце старшої людини домагалося не зважати на ніякі остороги і йти раз обраною дорогою.
Врешті подумав: одружуся, та й всі сплетні устануть; і люди перестануть у не своє встрявати, й Горпина перестане воркотіти, як уже буде по всьому.
Умовився з місцевим попом. Одного дня пішли обидвоє до церкви і, поминаючи всі звичаї, повінчалися.
Ганна допняла свого: стала багатою сотничихою у багатому хуторі Хмельницького, жінкою оп'янілого любов'ю Богдана...
XXII
А тим часом підстароста Чаплінський не засипляв справи. Віддавна гострив зуби на Суботів, а тепер прибула нова спокуса: оця русява, струнка Ганя не сходила йому з думки. Влюбився в неї до безтями...
День і ніч передумував над способами, як би то одне й друге здобути — розуміється, найлегше. Першого не здобуде проти волі старости, бо наражуватися на його гнів небезпечно. Став годити старості, мов болячці, у всіх його забаганках, навіть сам піддавав йому дещо, щоб його собі з'єднати. Терпеливо вичікував пригожої хвилини... Врешті одного дня, коли розпещене панятко було дуже вдоволене його прислугою, промовив:
— Вже стільки літ служу вірно, мов цей пес, вашій милості і, правду кажучи, нічого не дослужився...
— Чого ж ти, Чаплісю, хотів би дослужитися, може мав би охоту стати старостою на моє місце?
— Ваша милосте, глузуєте з вірного слуги. Я не в тім сенсі говорю про заслуженину. Мені сама ласка вашої милості є найбільшою нагородою. Завдяки їй маю все, чого мені тільки треба. Мені тільки болить ця нерівномірність у розділюванні ласк: одному багато, а другому менше в порівнянні до його заслуг.
— Не розумію тебе, чого хочеш?
— Річ проста і я вірю, що як зверну увагу вашої милості на це, то певно буде інакше.
— Ще не розумію...
(Продовження на наступній сторінці)