— Не відмовимо, ваша королівська милосте, бо ми знаємо, яким щирим серцем ваша королівська милость відноситься до свого вірного козацького народу та до нашої благочестивої грецької церкви православної.
Ми знаємо й те, що з приводу уступок на річ нашої віри пішли до Риму скарги на вашу королівську милость, та це пусте. Хай ваша королівська милость зволять тільки знак дати — а все козацтво стане твердим муром довкруги королівського маєстату...
Так говорив палкий Несторенко. Його аж розпирало, щоб відповісти на щирі королівські слова. Король наче б налякався, щоб хто не підслухав.
— Ви мене зрозуміли, мої приятелі, як і я вас,— каже король тихим голосом,— але обережність передовсім. Мене, хоч я і король, оточують з усіх сторін шпигуни, а мої стіни мають дуже чуткі вуха.
Тепер заговорив Хмельницький:
— Охота в нас, без сумніву, є. Завданням козацтва, як християнського лицарства, є оборона святого хреста. Козак від дитини тільки мріє про боротьбу з невірними. Але ми не маємо чим боротися з ними. Пани — ми знаємо, що проти волі вашої королівської милості,— знищили козацтво до останку. Ми лиш з імення остали козаками. Наші вольності й лицарські привілеї пропали. Козаків поза реєстром повернули пани в підданців та примусили їх робити панщину. Відобрали їм зброю, що в них була, попалили судна, порубали таборові вози. Без цього всього ми нічого вдіяти не зможемо — голіруч з турками й татарами воювати не підемо, бо це було б божевілля. На нове не спроможемося, бо й ми, реєстрові козаки, зійшли на старців, завдяки кресовим панам.
Король поклав Хмельницькому руку на плече.
— Я знаю добре, який є теперішній стан козацького війська, та-на це є рада. Ми пособимо вам грішми, щоб ви зорганізувались, одяглись, узброїлись, поробили таборові вози та побудували якнайбільше байдаків. Скликайте охочих, формуйте полки...
— Ваша королівська милосте, ми приказу послухаємо, але ми знаємо, що зараз, при першому кроці нашого почину, пани нас запроторять в тюрму, а чого доброго, й голови нам познімають,— говорив Хмельницький.
— Не бійтеся, я вам дам зазивні листи на вербування війська; а що цей вербунок не йде проти Польщі, ані проти мене, то зараз вам видадуть не тільки зазивні листи, але й козацькі клейноди: малинову хоругву, булаву, бунчук і литаври.
Козаки склонилися до королівських колін. Хмельницький говорив далі:
— Історія Польщі не записала в своїх хроніках ні разу, щоб козаки проти короля або Польщі бунтувалися. Всі козацькі бунти, від Косинського починаючи, мали іншу причину і були звернені тільки проти кривдників-панів, тих кресових короленят, за утиски і знущання.
— Я знаю це добре. Вони й мені затроюють життя. Та, мої друзі, я на престолі, але в неволі. Моя воля пов'язана пактами, що на них я мусив присягати. Тямте про це, що може прийти такий час, що я буду мусити схоронитися між дорогим мому серцю і вірним мені козацьким народом.
— Голови положимо за вашу королівську милість! — знову крикнув запальний Несторенко.
Король був схвильований.
— Спасибі вам! А поки всі ті грамоти для вас не будуть готові, будьте моїми гістьми. Тільки пробі! — пильнуйте своїх язиків, щоби не виговоритися з тим, чого не треба. Сойм ніколи не дозволить мені на війну, бо це для панів — невигода. Коли б вони довідалися, в якій справі ви сюди приїхали та що це я сам вас прикликав, то підняли б такий ґвалт на цілу Польщу, що наші всі замисли розвіялися б з вітром і ваше положення не поправилось би вже ніколи. Король попроїдав їх дуже сердечно. По грамоти і клейноди мали зголоситися за тиждень у канцлера Оссолінського.
Та коли вони за тиждень у нього зголосилися, він відослав їх до королівської канцелярії. Приватний королівський секретар, видаючи їм грамоти, відослав їх до канцлера, щоб приклав на них свою канцлерську печать і свій підпис. Тоді канцлер почав їх переконувати, що його підпис і печатка зовсім зайві. Королівський підпис і його печать стане за десять канцлерських.
Депутати зміркували, що канцлер викручується. Боїться наразитися шляхті, видаючи без дозволу сенату грамоти на справу, що до неї шляхта віднеслася вороже. Вважає їх за дітей, коли думає їх таким задурити. Тоді сказав канцлер, що це сам король не хоче його підпису, бо ж король повинен був наперід дати до підпису канцлерові, а щойно тоді покласти свій. Депутати не вдавалися в дальшу розмову на тему цього крутійства й вийшли.
Несторенко був за тим, щоб їхати з тим, що є, додому. Та Хмельницький радив, що перше піти до короля. Може, це яка зрада супроти нього. Пани на все готові, як йде про шляхетські вольності. Треба, щоб король все знав.
Барабаш теж заявився за тим, щоб йти до короля, хоча відразу пізнав, що королівські заходи не доведуть до нічого, бо шляхта на війну не позволить. Коли б така грамота проявилася на Україні, то козацтво заворушиться. Ті прості люди не будуть розбирати в тому, чи грамота є з канцлерською печаткою, чи ні. Зате пани вважатимуть її за неважну й стануть козаків гнобити. Навіщо ж йому саджати пальці між двері, коли йому з панами добре живеться? Грамота в його руках, і він її вже не випустить на світ божий. Та з своїми думками не зрадився перед товаришами.
Королівський секретар впровадив козаків до короля.
— Не турбуйтеся цим,— сказав король, коли вони йому розказали про все, хоч це поступовання Оссолінського його добре заболіло. Він же ж належав до тих, що попирали думку про коаліцію.— Обійдемося. Я свого підпису не відкличу й з раз обраного шляху не заверну. Вертайте в Україну і кажіть козацтву, що така є моя воля, щоб козацтво збиралося під мою булаву. Гроші незабаром дістанете. Затямте собі добре, що я вам говорив. Прощайте, щаслива вам дорога! Дасть Бог, стрінемося невдовзі на полі слави!
Після цієї розмови хитрий Барабаш ще твердше вирішив королівської грамоти з рук не випускати. Таким чином заслужить собі ласку в панів. Даремно Несторенко просив його, щоб дав йому грамоту прочитати.
— Що тобі з цього прийде, як її прочитаєш? От грамота, як грамота. Прочитаємо, як вернемо додому.
— Я її читав,— каже Хмельницький.— Там написано, щоб козаки гуртувалися під малиновий прапор, що його король дарував козацькому війську, щоб ладили вози й судна й готовилися до війни з невірними поруч із другими християнськими народами, та щоб ніхто, під грозою королівського гніву й кари, не важився козакам ставити в цьому перепони. На грамоті королівський підпис і печать.
— Я тобі, Хмельницький, вірю, та чому пан Барабаш не хоче мені грамоти показати? Хіба ж я неписьменний? — гарячився Несторенко.
— Кум Барабаш добре робить, що грамоти з рук не випускає,— сказав Хмельницький і моргнув до Несторенка так, що Барабаш ні Ілаш цього не доглянули.— Хай вже буде в одних руках, щоб потім, як буде треба, ми знали, де вона є.
Барабаш думав, що й Хмельницького перехитрив і був з цього радий. Охоче був би він королівську грамоту й до вогню вкинув, та подумав, що це була б образа королівського маєстату, а це було б небезпечно. Згодом перетягнув і Несторенка на свою сторону, як перед цим Ілаша.
— Що ти, товарищу, з чернею брататися будеш? — говорив Несторенкові.— Нам з нею не по дорозі, бо хоч ми всі козаки, та не з одного таки тіста ліплені. Хмельницькому не вір, бо він хитріший за всіх. Королівської грамоти я не пущу з рук, бо як козацька чернь заворушиться й панів схоче з України проганяти, то й нам, старшинам, погани при-йдеться.
— Може, ти й правду кажеш... Побачимо. Та як би то ще хоругов та клейноди з рук Хмельницького добути... Все ж це якийсь символ влади, і козацтво піде за тим, у кого в руках прапор і клейноди. Вони ж від самого короля...
— Переберемо й це, переберемо,— говорив самопевно Барабаш,— тільки вже аж у Чигирині.
В тому ж часі увихався по Варшаві венецький висланник Теполо. Ходив поміж магнатами та намовляв їх до коаліції проти невірних. Багато зробити між ними не міг, бо не мав грошей. Писав у Венецію листи за листами, щоб присилали йому грошей, бо тут без доброго хабар я з панами сенаторами нічого не вдієш, та Венеція на непевне не хотіла присилати. Буде добре військо, пічнеться похід, то й венецький мішок розв'яжеться.
Коли ж тепер з'явилася козацька депутація і король прийняв її на приватній аудієнції, стало панам ясно, що король надобре приготовляється до війни. Буде мати за собою козаків, збере наємне німецьке військо, і тоді Польщі від війни вже ніхто й ніщо не здержить. А який би не був кінець війни — для шляхти корисний він не буде. Переможе могутня Туреччина — над Польщею запанує півмісяць. Вийде переможцем коаліція — король певне війська не розпустить, а приборкає шляхту, виломиться з-під пактів і стане самодержцем, а тоді — прощай золота шляхетська вольносте! Тому не можна допустити до війни й до вербунку наємного війська.
Так міркували магнати й приписували вину цього заколоту, що тепер у Польщі почався, Теполові. Він найшовся у небезпеці життя та мусив чимшвидше з Польщі тікати.
Король не поступався. Позичив грошей у королевої та післав козакам. Та хоча як змагався, не зумів побороти усіх тих перепон, що йому вороги ставили на шляху. 1 коли якраз тоді помер гетьман коронний Станіслав Конєцпольський, найповажніший прихильник Володиславової ідеї, пропала остання надія. На Оссолінського годі було покладатися: він у останній хвилині обріже поли й відречеться від усього, щоб тільки не наразитися могутній шляхті.
Треба було піддатися лихій судьбі...
(Продовження на наступній сторінці)