Приїхавши на пасовище, парубки путали коней, розкладали вогонь з сухого бадилля, хворосту і торфових купинок, котрих понад Дністром багато. Коли вже вогонь палахкотів, найстарший з парубків призначав по двох тримати варту. Варта змінювалася більш-менш через дві години, але, розуміється, навгад, бо годинників у них не було. Парубки сиділи при вогні, лежали на сінниках, курили люльки й розповідали собі всячину — страховину і смішне, заводили пісень, боролися, пробуючи свою силу, й показували різні штуки, поки не зачав один за другим засинати. Оставалося двоє вартових; тим невільно було спати. Варта була тут дуже потрібна. Правда, не треба було боятися, що коні попутані далеко розійдуться, але сюди забігали вовки й заходили злодії — конокради, котрих було чого боятися. Тут був для вовків і конокрадів дуже вигідний терен, було де сховатися. Парубки-сторожі брали в руки грубі палиці або залізні вила, сірники і скручений та смолою облитий віхоть соломи. Так озброєні, ходили довкола коней, що паслися.
З такими нічліжниками ішов і Дмитро та ще другий парубок Шевка.
Ніч була темна й холодна, а хоч зорі блимали на небі, то таки небагато було від них світла. У повітрі був великий гамір. Це нічні птахи розпочали свої співи. Тут пітьпілітькала перепелиця, там деркав деркач, а там десь далеко, в болоті, погукував гук. Мимо хаосу тонів зливався весь цей гамір в одну гармонійну цілість.
На Дмитра випала черга нести варту до півночі, то значить тоді, як косарі стануть на півнеба. Дмитро не привик був іще спати надворі в таку холодну пору. Він натягав на себе кожушину, корчився, але таки його морозило, і він не міг заснути. Аж як заліз у сінник з сіном і накрився кожухом, заснув трохи.
Коли його збудили на варту, він узяв від свого попередника палицю й солому та став скоро ходити коло коней, щоб так зігрітися.
Нараз спостеріг Дмитро, що одна пара коней відійшла чогось задалеко, над самий берег Дністра, і тут трохи задовго стояла, не рухаючись з місця. Йому видалося це підозрілим, тож сіпнув товариша за рукав, присів до землі і став йому показувати рукою те, що сам спостеріг. Обидва порадилися й хильцем поза бадилля побігли до Дністра, трохи далі від того місця, де стояли коні. Берег Дністра був тут стрімкий. Вони спустилися вниз і стали тихесенько, щоб не робити шелесту, ступати вперед, не доторкаючись верболозів, що росли нижче. Зрівнявшися з кіньми, вони присіли під берегом, затаїли подих і стали пильно наслухувати. Виразно почули пиляння заліза напилком. Парубок, що був з Дмитром, висунув обережно голову над берег, зараз сховався назад і прошептав Дмитрові на вухо:
— Злодій!
Дмитро затиснув ліпше шапку на голову й поправив на собі ремінь. У ньому заграла молода кров, а що був сильний, то хотів попробувати своєї сили.
— Ану, Степане, разом! Візьмемо його...
— А як штрикне ножем? — каже Степан.— Може б закликати інших?
— Поки закличеш інших, злодій пропиляє путо, сяде на коня, та й усе пропало!
— То може б його лише наполохати... може б пішов до чорта!
— О ні, я його не пущу! Він прийшов би ще другий раз, а як попаде раз у наші руки, то йому відхочеться красти. Помагай мені, Степане, а якось то буде...
Слова ті шептали на вухо. Відтак обидва одночасно видряпалися на берег і в одну мить стали над конокрадом.
— А що ти тут ворожиш, свату? — крикнув Дмитро. Він був схвильований, серце билося сильно, кров так гуляла в ньому, що аж у горлі давило.
Злодій обернув голову в той бік, та як побачив над собою двох людей, зірвався на ноги, вхопив залізні вила в руки і став в оборонній позиції.
— Як тобі життя миле, утікай, бо вб'ю! — каже до парубків. Степанові видався цей хлоп велетнем, то й перелякався його постави й хотів утікати. Та Дмитро як оком змигнути прискочив як кіт до злодія і схопив його сильно впоперек. Злодій не міг ще отямитися від такого нападу, якого не сподівався,— тим більше, що вночі не міг пізнати, з ким має справу. Тепер, як побачив, що це молодий хлопець, заскреготав зубами з люті, схопив одною рукою Дмитра за горло, а другою бив кулаком по голові. Вила випали йому з рук. Дмитро притиснув бородою руку злодія до своїх грудей, і злодій не міг його гаразд піймати за горло... Степан, як побачив, в якій небезпеці Дмитро, прискочив ззаду до злодія, вхопив його за карк і вп'ялився всіма пальцями йому в шию. Злодій копав позад себе ногами, але Степан не зважав на те — повис злодієві на шиї, заліз йому на плечі і, як тигр, душив так довго, аж конокрадові заперло дух... Той без пам'яті повалився на землю.
— Степане, давай мотуза або ременя! — просичав Дмитро.
Степан розперезався, а поки злодій прийшов до пам'яті, мав уже руки позад себе так цупко зв'язані, що не міг ними поворухнути.
Тепер оба зітхнули з утоми і стали кликати товаришів.
— Гоп-гоп! Сюди, хлопці, сюди! Конокрад є, го-гоп!
При ватрі зчинився галас. Усі посхоплювалися зі сну, кожний брав у руки що попало, й бігли всі туди, звідки доходив голос. Злодій лежав нібито спокійно, але йому вдалося стягнути ремінь з одної руки, а в тій хвилі, коли всі прибігли, мав уже обі руки вільні і став на ноги. Однак уже те було трохи запізно. Парубки кинулися гуртом на злодія і, хоч він оборонявся руками, ногами й зубами, перемогли його та зв'язали посторонками.
— А то, пташечко, попалась ти в клітку,— каже Левонко.— Побачимо, чи гарно вмієш співати...
За тим словом приклякнув коло злодія, закрутив собі коло пальця його довгий вус і потягнув так сильно, що злодій запишав, як скажений.
— Ану, хлопці, вгадайте, яка птиця? Шпак чи жайворонок? Гадайте вголос!
— Шпак, шпак! — закричали парубки.
— Ей, не вгадали! — каже Левонко і знов закрутив вуса.
Злодій знову зачав пищати з болю.
— Ви знаєте, хлопці, що то є! То є такий соловей, що кобилу душить... Всі зареготали.
— Тепер його до вогню! — скомандував Левонко.— Нехай зогріється, бідняка... Ніч така зимна, а він, певно, не спав цеї ночі...
Поки закричали всі на злодія "вставай!" — кожний добряче ударив його чим мав.
Злодій ледве підвівся на ноги. Два парубки взяли його під руки й серед насмішок та штовханців привели до ватри. Тут докинули бадилля. Полум'я спалахнуло і освітило цілу постать злодія. Був це хлописько височенний, плечистий, з довгим волоссям і довгими вусами. Він був без шапки, в старій кожушині й у високих угнівських чоботях.
— Ви всі не знаєте, що то за птиця, й ти, Левонку, не вгадав... Таж це Шу-мило з Топорівців! — каже один із парубків, приглядаючись до злодія.
— То ж бігме Шумило! — закричали всі парубки.— А ти, сусіде, чого сюди зайшов до наших коней? Чекай, небоже, справимо тобі весілля...
— Насамперед треба його порядно випарити, щоб пам'ятав шляхетську руку... Нуте! На диван з ним! — каже Левонко.— Кожний дасть йому по палиці, а Дмитро і Степан — по дві, бо вони найбільше потрудилися.
В одну мить Шумило лежав на землі. Він навіть не боронився, бо знав, що сам нічого не вдіє, а ще більше роздражнить хлопців. Екзекуція була виконана бездоганно.
— Ба, хлопці, а ми ще не знаємо, до чиїх коней він брався... Ану-но, Дмитре, побіжи подивися і позбирай там його начиння... А візьми світло з собою.
Дмитро побіг щосили над Дністер, на те місце, де здибали злодія. За ним пішов Степан. Переконалися, що коні, коло котрих Шумило господарював, були таки Шевкові. Хлопці засвітили смолоскип і знайшли в траві напилок і залізні вила. Забрали "начиння", як казав Левонко, та принесли до вогню.
— Ану, зревізуймо його тепер! Може, ще що знайдемо... Перетрясли Шумилові кишені і стягнули з нього чоботи. За халявою був ще один напилок і два ключі — один такий, яким селяни замикають кінські пута, а другий від хатнього замка.
— От зараз пізнати доброго майстра! — каже Левонко. — Він не піде позичати ключів у сусіда...
З кишені вийняли тютюн з капшуком, люльку і трохи грошей з калиткою.
Шумило пішов на хитрощі.
— От, паничі,— каже,— що вам з того прийде, що будете мене тримати... Ліпше заберіть собі все, що знайшли, а мене пустіть... я бігме не доторкнуся більше до ваших коней!
Тільки докінчив, а Левонко врізав злодія по лиці так, що той трохи не впав на землю.
— А ти, злодюго, хочеш шляхетських дітей підкупити своїми злодійськими крейцерами?
— Та певно, що то мало,— каже Шумило,— але в мене є гроші, бігме є! Дам багато, дуже багато, лише пустіть мене...
— Він таки справді хоче шляхту підкупити... Ану, хлопці, покажіть йому, як шляхта платить!
Парубки кинулись на злодія і стали бити куди попало.
Почало світати. Коні посходилися докупи й стояли дрімаючи, з позвішуваними головами. Деякі лежали. Левонко командував:
— Дмитре! Розпутай тих коней, що мали йти на ярмарок... Злодієві треба конче зробити параду...
(Продовження на наступній сторінці)