«Олюнька» Андрій Чайковський — сторінка 9

Олюнька ходила до школи цілу зиму. Кожного вечора запитував її Луць, чо­го навчилася в школі, щo має задане, казав їй повторювати вдома з книжки й силувався вгадати, чи Олюнька добре знає знаки. Старий протирав очі, придив­лявся до не знайомих йому, німих букв.

Олюнька робила великі поступи в науці. Коло Різдва складала вже слова, а у великий піст таки вже й читала.

А Луць аж помолодів з радощів. Коли лише який сусід зайшов до нього, а Олюнька була дома, зараз кликав її до себе й казав читати, а перед кожним хвалився своєю внучкою, що нема такої другої в селі.

— Бо то, видите, сусіде,— говорив він,— така кругла сирота без родичів, об-штовхана, оббита, а має добру голову й золоте серце! — І цілував Олюньку в чоло, в очі, і пригортав до грудей.

Люди знали добре, яка була доля Олюньки у вуйни, тому й признавали правду Луцеві та завидували йому за таку добру дитину.

Одного разу зайшов до Луця шляхтич, котрий ходив колись до школи в міс­ті, й усі вважали його дуже вченим. Старого ж закортіло й перед ним похвалити­ся розумом своєї внучки, хоч дуже боявся, чи проба піде добре. Старий міркував собі: "Що іншого перед людьми, які не вміють читати; хоч і скаже щось не так, то зійде,— але тут буде тяжче. Ану ж дитина помилиться, а він розголо­сить по селу, що Олюнька нічого не вміє! Тоді й вийду старим дурнем..." Але кортячка перемогла, і старий попросив пишнівського вченого, щоби "виагзамінував" Олюньку.

Учений розкрив книжку й казав Олюньці читати. Олюнька читала поволі, але виразно й певно. Учений сказав до Луця:

— Дай вам боже, дідусю, діждатися з неї потіхи. Як дотепер, то вона читає дуже добре, над свій вік.

Старий аж почервонів з радості і не міг промовити слова, лише притиснув Олюньку до своїх грудей так сильно, що дівчинка мало не закричала. Зараз другої днини пошпортав щось старий у своїй скриньчині, від котрої ключ носив усе на шиї, і сказав, що мусить поїхати до міста. Був це ярмарковий день, то неважко було йому присісти до кого-небудь на віз.

Вернувши з міста, старий пороздавав дітям Андрія калачі, коники й ляль­ки. Олюнька стояла коло запічка, дивилася своїми чорними оченятами на діда та дивувалася, що дідусь не привіз їй нічого. Луць прикликав дівчинку до себе, казав їй замкнути очі, а сам повісив їй на шию кілька шнурків гарних ко­ралів.

— Ану, отвори очі та подивися! — каже, а сам обертає дитину в різні сто­рони і приглядається до неї з радістю.

Ганна аж затряслася з заздрощів. За її рахунком коралі варті були яких п'ятдесят ринських.

Олюнька не вміла оцінити гаразд того дарунку, але таки тішилася дуже, що дідусь привіз їй гостинця з міста.

— От бачиш, Олюнько,— каже старий,— ледве чи я дочекаю поблагослови­ти тебе під вінець, а хотів би, щоб ти мала гарну пам'ятку по мені... Тепер ти ще замала до тих коралів... дай вуйні, нехай сховає і дасть, коли тобі буде треба.

Олюнька поцілувала діда в руку, зняла коралі з шиї і понесла їх до вуйни.

— Нате вам, вуянко, сховайте мені,— каже, цілуючи вуйну в руку.

Ганна підступила до вікна й оглядала коралі.

— А скільки дали ви, тату? — питає.

— Е, що дав, то дав... дарованому коневі в зуби не заглядають...

Він, либонь, не хотів, щоб Олюнька знала, що коштують коралі. Надійшла весна.

Ганна хотіла перервати Олюньчину науку й відправити її з худобою в поле, але Луць і говорити їй про те не дав.

— Вже того не буде! Зачала ходити до школи, нехай ходить, бо забуде через літо, чого взимку навчилася.

Ганна не сподівалася цього. Вона гадала, що Олюнька буде вчитися лише взимку, а тут і влітку не буде мати з неї пожитку, і даром треба годувати та­кого непотріба.

— Та що бо ви, тату, кажете? Таж усі діти в селі так роблять, а вона панна чи що, щоб мені худоби не попасла влітку? А їсти хоче...

— Як не хочеш давати їй їсти, я тебе не силую, але дитині кривди не дам зробити. Ще нині поїду до суду, щоб їй дали іншого опікуна, а може, знайдеть­ся такий, що вигодує її з двадцятьох моргів ґрунту та й до школи буде поси­лати...

Ганна вже змовчала, бо таки боялася, щоб у неї Олюньчиного ґрунту не відібрали. Не було іншої ради, як лишити Олюньку в школі й через літо.

У тій порі ходило дуже мало дітей до школи, то Олюнька могла навчитися біль­ше, ніж узимку. Ціле літо, особливо в погідні дні, відбувалася наука в садку під грушами, що колом обсіли пишківську школу.

Олюнька робила великі поступи в науці, а вчитель порадив Луцеві купити Олюньці другу книжку. Не треба й казати, яка радість огорнула старого діда.

Луць мав уже понад сімдесят літ і побоювався, що як умре, то його улюблена Олюнька залишиться на неласкавій ласці вуйни. Для того роздумував старий над тим, кого б то вишукати, щоб хоч частково заступив бідній сироті дідуся. До того треба було або виконати погрозу й дати дитині другого опікуна, або знайти чоловіка, котрий би мав силу й відвагу остерігати Ганну та заступатися за сироту. Першого способу не хотів Луць хапатися. Йому жаль було сина, що мав би великий клопіт з рахунками при зміні опікуна. Все ж таки, хоч називав Андрія фартушкевичем і бабою, любив його і не хотів йому лиха. "Та нехай там,—думав собі.— Олюнька не збідніє, а він трохи відживе... У нього троє дітей..." Так старий задумав здійснити другий свій план. Такого, власне, чо­ловіка, якого йому треба було, знайшов в особі Шевка.

Довго розбирав Луць цю справу на всі боки, вкінці вирішив піти одної неділі до Шевка. Шевко привітав щиро старого Луця та попросив його на другий бік — до "ізби"[16].

— Я до вас, пане Якуб"є, прийшов з просьбою,— почав старий,— та знаю, що ви добрий чоловік і не відкажете мені. То, бачите, діло сиротинське, й мені дуже лежить на серці. Я гадаю за мою внуку, Олюньку. Моя невістка трохи прикра і, правду сказавши, таки недобра жінка. Поки я ще жию, не дам дитині кривди зробити, але я вже над гробом, а мій син — от, бодай не казати, скаче коло неї, як песик. Легко, отже, вгадати, що буде по моїй смерті. Ганні конче треба когось, кого б боялася, а хто б за дитиною уймався [17]. До того були б ви, сусіде, найліпші. Ви, даруйте за слово, таки громадський опікун. Не дав бог сво­їх дітей, то маєте, нівроку, опікунств багато... може, вам щe й то одно не затяжить. От зробіть мені ласку, а бог вам заплатить!

— Ба, та бо то, видите, панє Лукашу, Андрій їй вуйко й мав більше право до опікунства, ніж я — чоловік чужий. Треба би вам поїхати до суду і все ска­зати, як воно і чому Андрій не має бути опікуном...

— Ей, бо ні, я не так гадаю. Воно б так і треба, але з того вийшли б великі неприємності для мого сина, а мені його таки жаль, бо він хоч дурень, а все ж моя дитина. Я гадав би, щоб у суді було, як є, але щоб Ганна знала, що хтось її пильнує, і щоб було кому на неї деколи посварити. Я тут розглядаюся між сусідами,—та хто ж це потрафить, та й хто схоче лізти під Ганнин язик? Хіба ви одні. Вас респектують, і вона буде вас боятися.

— Та коли так лише, то добре. Я вам обіцяю... Чому ні? З тим великого клопо­ту не буде.

— Давайте мені на теє слово!

— Даю вам слово.

— Але шляхетське слово!

— Так єсть, шляхетське слово! — каже Шевко і подав старому руку.

— Я тепер цілком за Олюньку спокійний, хоч би мене й зараз пан-біг до се­бе покликав,— каже Луць.— Тепер би я вам, сусіде, хотів сказати, як би то дальше повести Олюньку. Вона тепер має тринадцять літ, ходить до школи і ду­же добре вчиться, має двадцять моргів ґрунту власного, а ще дістане п'ять від мене, то вже щось значить. Привчиться трохи, а дівчина буде колись ладна. Може б, удалось їй вийти за вокомана або до міста... все воно щось більше значить.

— Фе! Сусіде, як можна таке говорити? Гадаєте, що вокоман щось таке, за чим варто розбиватися? От служить нині в того пана й мусить його труби слуха­ти, а завтра вже на вулиці. Та й такий вокоман не буде вам на селі господарити на таких моргах. Йому схочеться зараз бути паном — звичайно, лагуминець. Такий привик до питльованого хліба, разового їсти не схоче, а на двадцяти п'яти моргах годі питльованцями сипати. Так само й до міста! Хто вже вродився на селі, нехай же там і живе. Інша річ, як нема з чого на селі жити. Але ваша Олюнька, як піде за порядного шляхтича, буде панею-шляхтянкою на ціле село, а в місті згубиться, й ніхто на неї не подивиться. Вже то буде моя голова в тім, щоб їй вишукати порядного шляхтича, але лише шляхтича, як я або ви,— хлібо­роба, а не якогось там сурдутовця-вокомана. Що ж він має? Хіба нагайку... Того, що дівчина ходить до школи, воно добре. Але я не радив би дуже її вчити. Нехай знав прочитати молитву, та й буде з неї, а великої філософії не раджу її вчити, бо відвикне від того, до чого її бог сотворив...

— Та ви, може, й добре говорите, сусіде,— замітив Луць,— але я все гадав би, що таки, даймо на то, вокоман трохи делікатніший від нашого брата-шляхтича та й, може, інакше обходився б з нею. Дістав би яку добру службу у грабйого[18], одного або другого, та й було б їй добре...

(Продовження на наступній сторінці)