— А що там, панє Константій, нездужаєте? — звернувся Шевко до Костя. Костиха побоялася, щоби її старий яким словом не зрадив, скільки-то від неї мусить витерпіти, то й заговорила зараз:
— Ой, зле, панє брацє! Така біда, що господи! По цілих ночах не спить бідачисько, аж серце крається з жалю дивитися на його муку... Бідний, так мучиться з тою ногою, а я не знаю йому радоньки дати...
— Не так ногою, як твоїм гострим язиком та нелюдяним обходом зі мною,— каже, стогнучи, Кость.— Та то, панє брацє, ложки води мені не подасть, тільки навигадує, напроклинає..
— Та що бо ти, Костю, говориш? Боже мій! Чи я би тобі не рада?..
Костиха хотіла заговорити чоловіка, бо Шевка боялася як вогню.
Шевко знав від людей, що Костиха вередує старим, і хотів наочно у всьому переконатися.
— Тихо! — гукнув він на Костиху.— Нехай говорить, яка то моя сеструня милосердна...
При тих словах так гостро подивився на Костиху, що вона аж закам'яніла коло запічка. Старий осмілився та й каже далі:
— Я тут лежу, як Лазар, та нібито у власній хаті. Вночі то мені ніхто води не хоче подати, а скільки я напрошуся, щоби мені дала який старий горнець із теплою водою,— я вимочив би йогу, та, може, було б легше,— а то ні та й ні! Скоріше би в каменя води допросився. А хіба ж я не заробив собі настільки, щоби для мене який старий черепок був? Ой, боже мій, боже, уже всі гріхи тут спокутую...
Кость був чоловік терпеливий і несмілий при жінці, та тепер, видно, вся терплячка скінчилася, немов прорвалася гребля, що здержувала всю накипілу жовч в його зболілім серці, виллялася бистрим потоком.
Шевко зморщив своє грізне чоло, приступив до Костихи, що стояла ні жива ні мертва, і, торкаючи її пальцем до самого чола і вдивляючись їй бистро в очі, погрозливо проговорив:
— Виджу, що моя сеструня ящірчого роду... Але, я тобі кажу, що як не будеш з цим бідаком по-людськи обходитися, то не лише й стебла на запишу, але ще за життя так випорю, що з тиждень не сядеш... То ти така жінка? Поки міг робити, валятися по Бориславах і гроші приносити додому, то був добрий, а тепер, як каліка, то він пес?.. Я буду сюди часто навідуватися, а як мені старий пожаліється хоч одним словом — гірка тобі буде година!
Шевко був деспотичної вдачі. Він полагодив не раз у селі таку справу, в котру не мав права мішатися і котра належала до суду,— полагодив не раз киями і різкою. Одну хлопську родину, що займалася систематично крадіжкою, він не віддав до суду, лише продиктував їй кару в селі: "Панькові вліпити шістдесят буків, Паньчисі сто різок..." Та від цеї події Панько, як оповідає сільська хроніка, став порядним чоловіком і пас громадську череду, а вона стала вправною повитухою — навіть до панів кликали її.
Костиха тямила це й знала, що на Шевка були жалоби в бецирку, та нічого йому не зробили. Шевко знався добре зі всіма панами, вони заїжджали до нього при різних оказіях, він частував їх; поза тим і вони добре знали, що з бутною шляхтою не порадиш інакше, хіба б довелося половині села сидіти в криміналі.
Кость, побачивши, що такого чоловіка має за собою, задумав за одним заходом полагодити ще одну невідкладну справу.
— Або той мій синок, пане брацє?.. Викапаний син своєї мами! Аби не рідний батько, але жебрак лежав отут, ще би повинен мати більше милосердя....
Шевко звернувся знов до Костихи:
— А свому плеканцеві скажи, що як колись схоплю за чуприну, то виб'ю, аж буде пищати! Він уже знає мою руку, і я жартувати не вмію!.. Бувайте здорові, пане Константій! А якби вам ще яка кривда, дайте мені знати, а я вам уже зроблю справу...
Погрозив іще раз Костисі й вийшов з хати.
Костиха аж губи закусила зі злості, а вже найбільше гнівило її те, що не могла свою злість зігнати на немічнім старім. Боялася Шевка.
Саме тоді запустилася у Костів корова, і Шевко став посилати для Костя щоднини півкварти молока та казав пильно розвідуватися, чи Костиха сповнює його волю.
Костиха все ще мала надію, що колись відплатить свому старому за його довгий язик. Однак, побачивши над собою такий контроль, вона покинула цю гадку та ще й остерегла сина.
— Слухай, Дмитрусю! — сказала вона, викликавши його до сіней.— Бійся бога, не докучай старому! Терпи, хоч би тобі й як тяжко приходило... Був тут вуйко Шевко. Старий вистогнав перед ним усе... Господи, що тут було крику, як вуйко сердився! А знаєш, дитино, вуйка годі дражнити, бо ану ж розсердиться та запише кому іншому, а тобі нічого... Шкода б!.. От цей город, що притикає до нашого, не здався б нам? Терпи ж, сину! Старий недовго потягне... Вчора казала мені стара Яцева, що з такого люди не виходять; рана буде гнити, а як піде досередини, то вже й по всьому...
Дмитро вислухав матір уважно, а хоч його бутна душа не рада піддатися тому деспотизмові і хоч був би радо зрікся городу по вуйкові, то таки страх перед кріпкою рукою вуйка наклонював його обходитися з батьком чемніше.
Від того часу доля Костева змінилася настільки, що мав усю вигоду, яку лишень міг мати. Костиха подавала йому теплої страви, було й молоко, не тарахкотіла йому над головою, син не виробляв криків у хаті і не заводив співів. Але рана не гоїлася. Не помогли вже й масті, що приладжувала Яцева. Кость почув свій кінець, висповідався і за кілька днів помер.
По похороні Костя осталася на ґаздівстві вдова Костиха з сином-одинаком.
VI
Андрій Лукашів орудував майном своєї сестрінки Олюньки як своїм власним, не відчитуючись ні перед ким за те, що робив. Грунт обробляв сам, а хату винаймав якомусь зайшлому шевцеві — німцеві Йоганові, що доставляв пасові чоботи шляхті всього Закуття.
Олюнька жила, а вірніше, валялася при вуйні. Ганна не подумала ні разу про те, що Олюнька буле колись багачкою, то годиться з нею поводитись бодай так, як із власними дітьми. Їй усе була чогось недогода, все кричала на Олюньку й била її частенько. Хіба в дідуся Луця Олюнька знаходила оборону перед лютістю вуйни.
Луць любив Олюньку цілим своїм старечим серцем, любив, як рідну дитину. Він учив її молитов, і кожний крейцер, який мав, видавав на те, щоб для Олюньки що справити.
З-за того вуйна була заздрісна, і раз, як старий привіз для Олюньки з міста нові угорські чобітки з кутасиками, вона таки зважилася сказати йому:
— А мої ж діти вам не внуки, тату, що все пхаєте лише в ту неробу?
— От говориш сама не знаєш що. Ти сама дбаєш про своїх дітей, а вона — сирота, а хоч повинна ходити вбрана, як лава, бо таки має за що; вона в тебе ходила б і боса, й гола, якби я їй деколи не купив щось одягтися. А тобі й того забагато, і те тебе в очі коле, коли я яку шматку дитині куплю... Ой, тям, небого, що захланність — то великий гріх! Колись його треба буде спокутувати перед богом! А чи ти знаєш, що колись зажадають від Андрія рахунків з того, як він сиротинським маєтком орудував, то гірко йому прийде?.. Такий маєток таки щось принесе на рік,— а чи є який слід з того? Усе тут влізло...
— Або я дитини не годую? — каже Ганна.
— А то раз! То така дитина потребує стільки їсти, що вродиться на двадцятьох моргах? Кому ти верзеш таку дурницю?
На тім розмова урвалася. Та старий Луць мусив частенько пригадувати своїй невістці її обов'язки щодо Олюньки. Одного разу каже:
— Ціла біда в тім, що тут у вас не може бути божого благословення. Бог приказав, щоб жінка повинувалась свому чоловікові, а ти, небого, вивертаєш право боже й вередуєш чоловіком, як сліпою кобилою. От дурний Андрій! Якби я був твоїм чоловіком, танцювала б ти мені так, як би я тобі заграв... Та на глупоту нема ліку... Нехай собі робить як знає. Одно тобі кажу: як довго я жию, не дам дитині кривди зробити. А тих десять моргів поля, що я ще ними орудую (я відчуваю, яка б мене доля ждала від моєї невістки, коли б я перейшов на її хліб), ти їх ані понюхаєш. Це для Олюньки. Буде з тебе того, що придбала з її маєтку за малолітності...
Та не все так старий Луць міг постояти за внукою. Коли його не було дома, вуйна виливала всю злість на дитину. Найменша дитяча провина або неувага не минали тоді безкарно. Ганна вважала Олюньку за дорослу й вимагала від неї такого розуму, як від повнолітньої людини.
Те саме робили з Олюнькою й діти Андрія. Вони знали добре, що Олюнька сюди не належить, а наслухавшися від матері, що буцімто вона Олюньку годує, стали й собі випоминати їй те.
— Ти! Дай сюди той хліб, що маєш у руці,— каже старший від Олюньки Андріїв Гринь.
— Це мій хліб! Ти свій уже з'їв... Мені вуйна дала.
— Ти не маєш свого хліба, то все наш хліб... аби ти знала, ти, жебрачко! — прискочивши, видер у заплаканої дитини шматок хліба.
Таке саме доводилось їй і з забавками, а найбільше вже з ляльками, що часом дідусь Луць купував для Олюньки. Ганнині дівчатка не давали спокою Олюньці, поки не видерли в неї ляльку. Олюнька, бувало, жалілася дідусеві, але, набравши кілька разів за те штовханців від вуйни, боялася вже пожалітися.
Коли Олюньці минув десятий рік, старий Луць намагався конче послати її до дяківської школи. Ганна й чути про це не хотіла.
— Та нащо їй школи? От непотрібний видаток... Іно змарнує час, а могла би чого ліпшого навчитися тут коло мене...
(Продовження на наступній сторінці)