Жандарм сів коло Шумила, а шляхтич затяв коні. Асесор і поліцай вернули ще до корчми.
— А де тамті?
— В ванькирі вікно відчинене,— каже Янкель.
— А то гарно справилися! — похвалив поліцай.
— Ну, а від чого ж вони шляхта? — додав Янкель.— Якби то були хлопи зробили, всіх би їх жандарм половив на гарячому вчинку...
VIII
Коли Шевко довідався, в якій небезпеці були його найліпші коні і хто їх урятував, не міг нахвалитися Дмитром.
— Я все своє кажу, що в ньому чиста шляхетська кров...
В нагороду за це дістав Дмитро гарні масові чоботи і суконну капоту. Дмитрові зовсім не шкодило, що капота не на нього була шита, коли сукно було тонке й добре.
Від цеї пори став Дмитро повіреним і правою рукою Шевка, а поле Костихи було насамперед оброблене і засіяне.
Шевко хотів випробувати вірність Дмитра на всі боки: він підкидав йому на стежку дрібні гроші, підглядав уночі, чи не носить чого мамі, але Дмитро не піддався якій-небудь спокусі. Гроші віддавав точно, а вночі й кроку не стулив з обійстя, не сказавши вуйкові, куди йде. Він перестав ходити на всі забави з ровесниками, а був пильний і невсипущий, як мурашка. При тім був веселий, бо бачив, що план його вдасться: вій бачив, що прихильність вуйка до нього росла з кожним днем. Про його задушевні плани ніхто не знав, крім Костихи, а вона не зрадила б сина, хоч би її вогнем пекли.
— Чому ти, Дмитруню, не йдеш трохи забавитися? Маєш чорну капоту, нові чоботи...
— Е, буду бавитися, як буде на чім, а тепер сиди в хаті, не рипайся!
— Ото розумна моя дитина! — тішилася Костиха й цілувала пристрасно розумну голову сина.
Вся закуттянська шляхта дивувалася, що з такого нероби-вітрогона зробився статечний парубок. Закуттяни говорили:
— Шевко вміє добре екзецирувати [21] хлопців... От що з того Костевого Дмитра зробив! Який то був ледар, бабин син, а тепер — аж любо подивитися...
— А що там, пані Полошинська,— питали сусідки,— а що ваш Дмитро?
— Та, богу дякувати, йому добре.
— Певно, що добре, а ще ліпше буде. Шевко своїх дітей не має, то кому ж усе запише, як не Дмитрові.
— У Шевка є своя фамілія, ближча, ніж я... Рідний його брат священиком, дітей у нього копиця, певно, йому дістанеться все... А я таки не хочу, бігме не хочу! — казала Костиха і складала руки, як до молитви.
— Е, що ви говорите? Дістанеться тому, кому Шевко запише, а з братом щось вони не дуже добрі.
Костиха хоч як любила такі розмови, а боялася їх. Ану ж Шевко почує, що балакають, і нічого не запише? Він не любить, щоб про його багатство говорили й диктували йому, як має робити. Почує, що говорять, і зробить інакше...
Цей рік обіцяв бути дуже добрим і врожайним,— такого року не пам'ятали й найстарші люди. Граду ніхто не боявся, бо в тих сторонах не бачив ніхто ніколи граду. Боялися лише розливу Дністра, що часто, назбиравши води з приток у своїй верхній течії, заливав тут цілу околицю. Однак тепер була постійна погода, переривана хіба незначними дощами.
Всі кинулися збирати з поля. Шевко обіцяв зібрати Костисі. Він має ким робити, бо, крім своєї челяді, прийняв ще декілька сторонніх робітників. Робота йшла жваво, погода держалася, все сухеньке зложили в стоги та стодоли. Видаток збіжжя був неабиякий.
Але не ціла Галичина була така щаслива. В місті балакали, що декуди був великий неврожай. Значить, буде попит на збіжжя і будуть добре платити. Так і було. Ледве настала осінь, почали прибувати торговці за збіжжям. Шевко взяв добрі гроші, і Костиха продала своє збіжжя добре. Шевко порадив їй купити кусень ґрунту.
— Гроші минуться, а ґрунту ніхто не вкраде, ані вода не забере.
Саме тоді трапився кусень шляхетського поля, де було кілька власників, що не могли погодитися. Написали контракт і випили могорич.
Від того часу, як Дмитро був у Шевка, Костисі велося дуже добре й усе йшло як по маслу. На себе та дитину багато не потребувала, сама трохи заробляла, обробіток поля нічого їй не коштував. За врожайні роки придбала кілька моргів поля, продавала в місті масло, сир, яйця, вигодувала кілька штук худоби, й так добро множилося з року в рік.
Дмитро все ще служив у вуйка. Раз каже вуйко до нього:
— Може б тобі, Дмитре, піти вже на своє, оженитися й бути господарем? Га?
— Е, моя жінка ще в попелі бавиться... Що я буду на своїм робити? Мені у вас ліпше!
Шевко був дуже рад з того, бо мав на кого спуститися з усім своїм. Вій мав до Дмитра таке довір'я, що посилав його зі збіжжям на ярмарок. Дмитро справився добре. Привіз добрі гроші та ще й недовго барився в місті.
Шевкова хата стояла в долішній частині Закуття, а що Дністер розливався тепер частіше, то Шевко задумав побудувати нову хату на горбі, в горішній частині села, куди вода не могла дістати. Він мав там свій власний просторий город. Маючи трохи придбаного гроша, поїхав у гори, накупив матеріалу і, поки прийшли сінокоси, звіз усе дочиста своїми кіньми. Дерево було сухе і добірне. Дубів на підвалини накупив таки у двірському лісі. Не відкладав довго роботи, згодив майстрів-німців і взявся до будови.
Дмитро помагав та дбав про все, як рідний син. Шевко тішився та постановив нагородити його за щирість.
Хата Костихи була стара й маленька. Коли майстри скінчили будувати хату Шевкові, закликав їх до хати Костихи, казав хату дочиста розібрати, а на її місце перенести свою давню. В тих сторонах будують хати дерев'яні в угли, тож за кілька днів при помочі сусідів на обійсті Костихи стояла велика дерев'яна хата. Треба було лиш обмастити глиною, побілити та пошити стріху. Солома була своя, глини навезли Шевкові коні, погода служила, тож за кілька неділь Костиха сиділа з дочкою в добрій теплій хаті.
Дмитро не був задоволений з того, хоч і не показував по собі. Він міркував, що коли Шевко побудував йому хату, то не думає віддати йому своєї нової, а він мав на неї велику охоту й рад би колись осісти на цілім Шевковім маєтку. Шевко не догадувався про те, а Дмитро перед людьми, найбільше, звісно, перед вуйком, показував велику радість і вдячність за таке добродійство.
IX
Відчуття Луця, що не довго поживе на цім світі, незадовго справдилося. Він почував себе щораз слабшим. Чим ближче до осені, тим більше мучила його ядуха, а при тім боліли руки й ноги так, що старий стогнав по цілих ночах, не міг спати.
В хаті було йому душно, а надворі холодно.
Луць уже не міг робити таки ніякої роботи. Ганна воркотіла й нарікала перед чоловіком, але все ще боялася старого й не наважувалася лізти йому в очі. Андрій любив свого батька, але як наважувався перед жінкою захистити його старість, Ганна закрикувала його так, що не знав, куди діватися. Він у таких випадках забував язика в роті, не смів договорювати початого слова, лише стискав плечима й відходив до своєї роботи.
Старий занемагав щораз більше Схуд, на лиці пожовк, руки стали трястися, а кашель, сухий, частенький і поривчастий, не давав йому кілька слів до ладу сказати.
Надійшла пізня осінь, ота найтяжча пора року для всіх ядушливих і взагалі хворих. Старий Луць не виходив з хати й ліг на постіль.
Недужий дідусь, відчуваючи близький свій кінець і розлуку з любою внучкою, не хотів її тепер і на крок пустити від себе. Та не можна сказати, щоб її нудив чим-небудь, як воно буває з тяжко недужими старими. Він було велить Олюньці сісти при своїй постелі на стільчику та заодно дивиться на неї, любується її гарним личком і гладить сухою дрижачою рукою по голівці.
Одної неділі, як Андрії пішли до церкви, а Олюнька лишилася сама з дідусем, старий каже:
— Слухай, моя Олюнько люба, маю тобі щось сказати. Я буду незадовго вмирати, мій кінець близький...
Олюнька й сама журилася тим, що дідусь нездужає, але таких страшних слів не сподівалася почути від нього. Розплакалася страшно й кинулася старому на груди та стала його обнімати, цілувати.
— Дідусеньку мій, соколику! Не говоріть так, не говоріть! Я такого не можу слухати. Що ж я, сирота, буду без вас робити на світі?— І гарячі її сльози котилися горохом на лице старого.
Він і собі заплакав, пригорнув дитину до себе щосили і став заспокоювати
її:
— Така воля божа, моя дитино! Хто родився, мусить умерти. Та й мій вік уже по тому... Набідувався я досить, пережив не одно горе. От прийшлося й мою Мариню, а твою маму поховати,— та що порадиш? Нам здається, що воно так повинно бути, щоб діти ховали батьків, а в мене було навпаки; я поховав дочку і зятя разом, несподівано, одної днини... ба, я їх навіть не бачив, як ховали... померли від холери, та забрали їх, як ту падлину, й вивезли... Розумієш, як то страшно? Але в тім божа воля...
Олюнька тулилася до грудей діда і хлипала.
— Скажіть мені, дідусю, яка була моя мама і де її поховали?
(Продовження на наступній сторінці)