— Була така, як ти, моя дитино. Ти цілком у неї вдалася, та дай боже, щоб ти була така добра, як вона. А де її поховали, я справді не знаю. От на холернім цвинтарі, що під каналом,— знаєш? Тоді ховали по декілька разом до одної ями. Вкинули в яму, налляли вапна та й присипали землею... Ти бачила, яке то мале місце — той холерний цвинтар? А що там людей лежить! Я ще тямлю, як тільки той цвинтар закладали... Страшний тоді був час! То було ще за першої холери. Потому була ще друга і третя — та, що від неї твої тато й мама померли... Отак і місця не знаю, де вони лежать. Як будеш тамтуди йти, то помолися за їх душу під хрестом... Бог прийме... Але не пора тепер про те говорити. Я хотів тобі сказати щось інше... Слухай, дитино! Ведися чемно й чесно, щоб мені було легко лежати в могилі. Будь добра для всіх, милосердна... Ти будеш колись багачка... Не гордися своїм багатством, бо й ангелів гордих бог покарав... Не пускай бідного від свого порога без шматка хліба, без доброго слова... Вуйни не дражни нічим і не сопротивляйся їй... Вона, може, й не така лиха, як показує... Але якби тобі було так дуже зле, що не могла б витримати, то піди до Шевка і скажи йому все... Я його вже за тебе просив... А не забувай помолитися за мою душу, бо я тебе, моя дитино, дуже, дуже люблю...
Старому закрутилися сльози в очах, уста затряслися від плачу, він ізнемігся, закашлявся і не здужав слова промовити... Відсунув легко дівчину від себе, ліг горілиць на постелі й тяжко дихав. Груди то підносилися, то спадали.
Олюнька подала старому теплого молока. Старий хлипнув трохи, відкашлянув іще раз, сперся на лікті правої руки й говорив далі:
— Тільки, дитино, не піддавайся розпуці. Кожний чоловік мусить умирати, але хоч тіло зогниє в землі, то душа буде жити, а там усі пpaведні у бога зійдуться разом. Воно і не може бути інакше! От я піду від вас усіх, але там знов за-стану знайомих, що перше повмирали... Так буде і з тобою колись... Дай тобі боже довгого віку дожити й щасливою бути, але щоб і як довго ти жила, то таки не можеш вічно жити. От бачиш мене, Олюнько: поки я був здоров, то добре, а тепер, коди нездужаю, як я мучуся... Добре, що ще недовго — — а якби так рік, два або і більше? Тоді ти сама просила б у бога смерті для мене...
— Дідусю солоденький, того ніколи не було б!
— Було б, було б, коли б ти бачила, що для мене виходу нема. Смерть страшна лише для людей злих, що суду божого бояться, а для добрих вона велике добро. Смерть кінчить усі муки, все горе відразу... А для того тобі кажу, щоб ти не побивалася за мною, не впадала в розпуку, коли мені очі замкнуться... Ми там побачимося всі — о!.. Всі, що в бога собі на те заслужать...
Дальшу бесіду старого перервали Андрії, що саме вернули з церкви. Старий поцілував іще раз онуку в голову, а відтак прикликав до себе Андрія.
— Слухай, сину! Як пообідаєш, запряжи фіру й привези мені ксьондза... мені вже недовго а вами бути...
В Андрія защеміло серце.
— Що, тату, говорите? Та де ще ви будете вмирати?.. Коби трохи погоди надворі, вам зараз полегшає.
— Мені полегшає і без погоди. Я це знаю, а ти таки зроби так, як я го ворю.
Ганна поралася коло печі за обідом і слухала тої мови старого. І їй стало трохи маркотно, хоч ніколи не любила старого, а більше боялася його.
Обід минув у мовчанці, ніхто й слова не промовив. Ганна насупилася. Андрій ковтав сльози, нікому страва не йшла в горло.
По обіді Андрій вийшов на обійстя, зладив віз, вистелив соломою, прикрив зверху веретою, запріг коні й поїхав. Було велике болото. Коники Андрія не були великі, а до того восени коні звичайно слабші. Вони ледве витягали ноги з густого чорного болота. Андрій підганяв бичиною, бо батога видалось йому замало.
Про що Андрій думав по дорозі, поки заїхав на попівство, ніхто не міг би сказати. В нього проходили думки одна за другою, але не було ні одної веселої. Пригадував собі ціле своє життя — свої дитячі, парубоцькі літа, пригадував собі, який був його батько ще тоді, як він його лиш затямив, а який тепер немічний. Пригадав собі своє подружжя з Ганною та й зітхнув тяженько, бо від тої хвилі йшов уже, як у ярмі. Пригадав собі, як не раз батько радив йому, щоб не давав себе жінці взяти під ноги... Не послухав, а тепер уже було запізно. Жінка дуже взяла верх над ним, і він не мав сили опиратися її волі...
Заїхав на попівство перед ґанок. Зліз із воза, обчистив собі чоботи тріскою, а відтак мітлою й увійшов обережно до сіней, а звідси до кухні.
— Єгомость дома?
— Тепер обідають.
Андрій сів на лавці і ждав терпеливо, поки обід скінчиться. Служниця сказа-ла в покоях, що приїхав якийсь шляхтич.
Священик, що сам походив з ходачкової шляхти, поводився зі шляхтою дуже обережно, зовсім не так, як з хлопами зі своєї парафії, хоч волів хлопів, ніж гордих шляхтичів. Вони не раз далися йому взнаки й за все щонайменше подавали скарги до консистора. Раз навіть їздили до Львова до митрополита Литвиновича й погрозили, що, як їм владика справи не зробить, усі перейдуть "на польське". А пішло їм ось із чого. В тім часі наші священики почали дуже займатися очищенням грецького обряду від усяких додатків з обряду латинського, і на це очищення обряду витрачали майже всі сили. Так званою обрядовщиною займалися не лише священики, отже, люди фахові, але й люди зі світської інтелігенції, от, наприклад, покійний Михайло Качковський, судовий радник... Пишнівецький парох вважав невластивим для нашого обряду також те, що дехто зі старших шляхтичів говорив молитви по-польськи. А не було чому так дивуватися, бо ті люди тямили ще часи, коли оголошувалися проповіді по наших церквах по-польськи. Але пишнівецький священик хотів усунути ту аномалію відразу якнайгострішими способами, які мав у руках. Між іншим, він відправляв від сповіді всіх тих, що не знали руської молитви. З того шляхтичі роз'їлися на попа (бо декілька старших людей повмирали без сповіді) і поїхали до митрополита зі скаргою. Треба було їм конче дати якусь сатисфакцію — і пишнівський священик пішов на реколекцію [22] на тиждень чи більше під сходи у святого Юра.
Священик не міг того забути шляхті, але мусив поводитися з нею обережно. Він казав зараз покликати Андрія до канцелярії.
— Слава Ісусу Христу!
— Слава навіки! А що там, пане Андрію, скажете?
— Я приїхав по єгомостя, щоб тата висповідали та й закомунікували[23].
— Та тепер?
— Авжеж тепер. Тато хочуть конче сповідатися...
— Таж я зараз маю їхати на вечірню!
— Е, прошу єгомостя, до вечірні ще далеко... буде ще час...
— А чому ви не привезли тата нині до церкви?
— Не можна було... Вони ядушливі... могла б їм така недобра погода зашкодити.
— А чей же тато не такі дуже слабі... Приїдьте завтра!
Андрій, що перед жінкою не знав, на котру ногу стати, тут почув себе шляхтичем і не гадав так скоро уступити.
— Тато слабі та й годі, і я приїхав по єгомостя нині. А на те ми ксьондзу платимо, щоб людей сповідав при потребі та й робив свою річ...
Священик почервонів на таку гостру мову шляхтича, але опанував собою...
— До завтра можете заждати... чейже не буде пізно!
— Я хочу нині і вже! Мені сюди їхати нелегко. А коли єгомость не хочуть, то я поїду до польського, але, бігме, що біскуп буде про те знати!
Хоч священикові дуже не хотілося їхати й покидати гостей, що того дня до нього заїхали,— та що було діяти?
Священик зібрався, послав до паламаря, щоб відкрив церкву та забрав святі дари. Паламар сів коло Андрія з ліхтарнею і дзвінком. По дорозі люди відступали набік, знімали шапки, клякали й хрестилися. Коні зміркували, що вже вертають додому, і йшли жваво.
Приїхали на подвір'я. Андрій виніс із хати стілець, щоб священикові було ліпше злазити зі святим дарами. Паламар пішов із дзвінком і ліхтарнею попереду і відчинив двері.
Поки Андрій привіз священика, Ганна надягла на старого чисту сорочку, застелила білу постіль, стіл накрила чистим покривалом і попрятала [24] в хаті, підмела наново. Вона хотіла показатись перед усіма, а особливо перед священиком, доброю господинею.
Коли священик увійшов до хати, всі приклякнули. Кожне плакало. А вже Олюнька не могла й отямитися. Клякала коло постелі, держалася обіруч побічниці та плакала судорожно й голосно.
Священик казав усім вийти з хати й остався з Луцем...
Коли Луць запричащався, почув якусь полегшу. Лице його прояснилося й набрало живішої окраски.
— Єгомость! — каже до священика, цілуючи його руку.— У мене ще одна просьба до вас!
Священик поважав Луця, бо це був найпобожніший його парафіянин з цілого Закуття, тямив про церкву й не одну дорогу річ справив для неї.
— Що ж такого? Говоріть!
— Я лишаю внучку Олюньку, оту сироту, що тут плакала за мною. Прошу вас, єгомость, поглядайте й ви деколи за нею, щоб їй кривди не було та щоб її по-божому виховали. Нині світ такий зрадливий...
— Ну, добре. Обіцяю вам.
— А ще одно. Вона добре вчиться в школі. Прошу єгомостя, купіть її молитовник. Я не знаю, скільки він коштує, але ось тут даю єгомостеві ринського.
— Такий малий молитовник ринського не коштує.
— То купіть трохи більший, нехай дитина має з чого молитися богу...
— Добре, добре, куплю, і ви ще тих молитов послухаєте, як вам дитина прочитає...
(Продовження на наступній сторінці)