Коли тепер Андрій роздумував над своєю будучністю, то у всіх його міркованнях на першому місці стояла рушниця, сідло і кінь під верх. Решту уявляв собі як річ побічну, яка головно вела до сьої ціли. З тих його мірковань видно було, як той молодий хлопець задивлявся на супруже життя, на жінку, любов. Він ще був дитиною-хлопцем, його серце ще спало і на глибші почування не було місця. Він ще про одно думав, як його ровесники будуть йому завидувати, що він ранше всіх стане господарем, матиме жінку, їздитиме верхом і стрілятиме з своєї власної фузії.
Ці думки держались його тепер мов реп'ях кожуха. Колиб йому тепер хто сказав, що він не буде жениться, або колиб у сьому станула яка перешкода, то він уважав би себе нещасливим і покривдженим.
Тепер став також думати і про Зосю. Вона роботяча, то правда і певно знає всю господарську роботу. Але він їй не дасть ні коров доїти, ні коло свиней та гусей ходити, бо ось і вуйна сього не робить. Треба буде приймити наймичку до простої роботи, бо шкода до того людини з таким гарним голоском. Як йому буде можна їздити верхом на сідлі і піти на заяці з стрільбою, то і його жінка не повинна бабратись в гною, бо того навіть перша ліпша голоп'ята економка не робить.
А що до стрільби, то треба порадиться з Цибульським. Може він сам має що на продаж? Так воно було б найкраще, бо колиб дещо попсувалось, то зараз би і направив. Ей! Колиб так вуйко ще перед весіллям дав на це гроші! Треба з ним про це при добрій нагоді поговорити. З такими думками він заснув...
Через цілий час відтак був Тучко для Андруся дуже добрий і ласкавий. Ні раз на його не крикнув, не сварив, а то була велика невидальщина, бо Тучко як зачне, бувало, за що небудь або таки так нізащо сварити, ганьбити, кричати, то було чутно аж в другий кінець села. Тепер усе, що Андрусь зробив або запорядив в господарстві, було добре і бездоганне.
Якось по тижни говорив вуйко Андрусеви:
Знаєш, Андрусю, воно б добре було, колиб ти у найблищу неділю поїхав до Тачинських, як що ти рішився там жениться. Не треба дівчини відступати, щоб її часом хто не хопив з перед носа.
Добре, то поїдемо знова...
Ні, ми не поїдемо. Мені не випадає так часто їх наїздити, але поїдь ти сам і то не бричкою, а на коні, по-кавалєрськи...
Та я сідла не маю.
Візьми моє, те, що на вижці зложене. Воно цілком добре, як нове. Ти поїдь, там тебе гарно приймуть, а ти з паннами забавляйся. Тепер тобі "до сього вже не треба вчителя, бо ти штудерний і вмієш собі дати раду, начеб на сім зуби з'їв...
Ся думка Андрієви дуже подобалася. Що инше сидіти як околіт соломи на візку, а що инше приїхати на коні, на сідлі з канчуком за халявою. Так можна краще подобатися.
Він так і зробив. В найблищу неділю причепурився, осідлав коня і поїхав до Вербинців.
Шляхта що його бачила, як виїздив за ворота із Тучкової оселі, звернула на це зараз свою увагу.
— Ого! бідна курка перестала вже жити,— говорив Лесів Ясьо.
— Яка курка? чия? — спитало кілька голосів.
Та вжеж, що не моя, ні ваша, лише Тачинського. Не догадується, що мусіли там курку зарізати на пошановання такого гостя.
Та що ви, Янє, говорите так загадками? Говоріть прямо, щоб вас зрозуміти, до кого п'єте.
Які ж бо ви недогадливі! Боже! Не бачили, як малолітний лише що поїхав на коні в параді? А куди поїхав, то легко відгадати. Тучки з Тачинськими вже від кількох неділь гостюють себе, співають та гуляють. Я кажу, що то нове шельмовство.
Може малотітний буде сватати котру з Тачинських?
Та що говорите? То ще жовтодзьоб, а там дівки вже наче доспілі огірочки. Вже би давно час вибрати та наквасити...
Такий доспілий жовтенький огірочок добрий на насіння...
Та то й є, що на насіння... Ростіте, та множітеся, говорить святе письмо.
А хиба вже у нас в Зарічу нема своїх дівчат гарних та статочних і молодих, як раз для малолітного під пару? — каже одна шляхтянка, яка собі Андруся вже давно для своєї Марині кмітувала...
Захотіли ви, Стефанова, такі курки не для нас бідної простої шляхти. Тучко навчив вже Андруся дерти в гору носа. Така Тачинська, то не наша заріцька шляхтянка...
— Слухайте, Янє,— обзивається старий Штокало.— У вас дуже гострий язик, і жде як хто на його попадеться, то пропав. Вам все щось привиджується якийсь чорт на стіні мальований. Я вам кажу, що тут нічого нема. Де воно можливе, щоби вісімнaйцять-літного хлопця женити, і до того ще з дівчиною о яких десять літ старшою? Чей же не подуріли...
Лесі в Ясьо прижмурив око і перехилив голову як півень, що дивиться на сонце:
— Вуйку!? ану заложімся... о що заклад йде? що ви ставите? Я кажу, що висватають Андруся з Тачинською, а ви кажете, що ні...
Старий Дмитро обрушився,
Ет! щось вигадуєте... Я о таке не закладаюся.
А видите, а видите,— ви програли би заклад... Я їх умови не чув, але міркую по тім, що своїми очима бачу, та по тім, хто тут грає... Я ще заложив би ся, що Тачинський мусів обіцяти Тучкови добре "хвостове" *, коли та пара зліпиться.
Колиби так було,— каже оден шляхтич,— то Тучко запише своє малолітному і прийме його за сина.
Смійтеся, з того нічого не буде.
То хиба в могилу з собою забере? Кому ж це лишиться?
Ви забуваєте, що у Тучка цілий гальман ** братаничів і братаниць та все те голодне і на готове ласе.
Тепер пішла розмова по гуртках між шляхтою про те, чи можливе, щоби такого молодика женити з дівчиною о десять літ старшою, та до того ще носатою і поганою? Кождий знав покликатись на якісь приміри, що так було і то нераз, що старі баби віддавалися за молодих хлопців, котрим би мамою могли бути, а десять літ ріжниці в віку, то ще не таке велике ай-вай. Але мами, що мали у себе відданиць, не були з того раді, що тепер почули.
* Баришівне, яке платять від худоби на ярмарку. ** Неозначене число.
Тепер усі були тої думки, що Андрусь сватається до одної з Тачинських і така вістка пішла по селі луною.
Тимчасом Андрій доїздив до Тачинських. Незнать чому, але під самими воротами зробилося йому якось ніяково під серцем. Почував себе дуже несмілим. Попереднього разу був не сам, а з вуйком і вуйною, і було йому відрадніше. Тепер був полишений сам собі, свому власному дотепови. Тачинські приняли його дуже радо. Старий прикликав наймита і казав взяти від панича коня, а гостя повів у хату.
Дівчата довгенько не виходили до гостя, вони прибиралися і чепурилися, бо сьогодні нікого не надіялися.
Зараз після кави піддали дівчата думку, щоб піти в садок погуляти, бо справді днина була гарна, а сидіти в хаті зі старими і скучно і душно. Старших хлопців вже не було в дома, бо на цім тижні поїхали вже до школи. В дома були обі дочки і вісімлітний хлопчик.
У Тачинського був гарний садок і пасіка, бо він вмів коло того ходити. Овочу сього року було доволі і дуже гарного. Галузя аж згиналося до долу під тяга-ром овочу. Це для Андруся була велика примана, бо ні в його городі, ні у вуйка садовини не було. Молоді розмовляли весело, заїдали спілі яблока і грушки. Андрій осмілився. Роздивляючися по деревах побачив одну однісеньку гарну грушку так високо на дереві, що ніяк не можна було до неї дібратися. Андрій звернув на неї увагу, а дівчата говорили, що ця грушка хиба дротиком прив'язана, бо що ні трясли деревиною, кидали патиками, та не могли її рушити.
А я її зараз дістану,— похвалявся Андрусь.
Дуже високо,— каже Ганя.
Для мене не високо,— похвалявся Андрусь. Він миттю зняв з себе чумарку, стягнув чоботи і мов кіт поліз на грушку. Знімався що раз вище. Здавалося, що ось ось гиляка під ним зломиться... Він таки дібрався до грушки і зірвав її враз з хвостиком. Хвостик узяв в зуби і так само зліз до долу. Дівчата плескали в долоні і хвалили його меткість.
Попробуйте, яка добра грушка, аж розпливається в губі.
Для себе я її не доставав,— каже Андрій,— ми зараз побачимо, кому вона дістанеться.
Він поклав грушку коло себе на траві і став швидко одягатися.
Колиб троянський принц Парис Анхизенко на горі їда у Трої був такий дотепний як Андрій Гороцький, не був би накоїв Троянцям такої халепи віддаючи яблоко найкращій богині. Андрусь, хоч не знав сьої історії про Париса і трьох богинь, зробив розумніше. Взяв дві нерівні стебелинки трави, відвернувся від дівчат, затиснув нерівні кінці в кулак.
— Котра панна витягне довше стебельце, тій і грушка дістанеться.
Панни взяли за стебельця і потягнули враз. Довше дісталось Зосі. Вона дуже зраділа, що доля для неї показалася така ласкава.
— Але ви, пане Андрію, мусите зі мною поділитися, побачите, який то смачний овоч, дайте мені ножика.
Вона зараз розрізала грушку і подала половину Андрієви.
На це дивилась із-за вугла хати ніким не помічена Тачинська.
їй це дуже подобалось, що Андрій так справився, а ще і тому, що грушка дісталася Зосі, та що обоє нею поділилися. Вона вважала це за добру ворожбу для своєї дитини.
Вона зараз того четверга довідалася, як Тачинський вернув з міста, що Тучко обіцяв висватати їх Зосю за Андруся. Придивляючись молодому шляхтичеві, вона за кождим разом винаходила в ньому якусь нову прикмету, і раділа, що її дитині таке щастя трафляється...
Андрій схрупав свою половинку і каже:
— Коли підмастили горло, так може би дещо заспівали?
Десь зараз і старий Тачинський в садку з'явився, посідали всі на траві і стали переспівувати свій репертуар. Люди ставали на вулиці та слухали. Тачинський виймив цигарку і почастував Андрія...
(Продовження на наступній сторінці)