Та ти хиба не знаєш, що він цьої ночі найменше двайцять міхів пшениці і жита вивіз?
Та дідько бери... Я гадаю, що складання рахунків за цих десять літ опіки буде важкіше, як сто міхів пшениці.
Цього нема чого боятися. Тачинський зобов'язався словом, що не буде від мене жадати опікунчих рахунків.
Не .знаю, чи така умова матиме вагу перед судом...
Тачинський добрий шляхтич, та хоч ми не списали цеї умови на письмі, то він слова не зломить...
Тачинський може рахунків і не жадати, але хто инший їх зажадає, ...от хоч би і сам Андрій, як дійде до ліг,..
Тучко начеб забув, що Андрій вічно малолітним не буде і може колись за своє упімнутися, а тоді ніоден суддя його не вратує... Тепер він признав жінці слушність і подивляв її великий розум...
Отже вони вирішили, що треба діло поладнати по доброму, а зачнуть від цього, що поїдуть обоє до Вербинців і привезуть Зосю. Відтак Тучко мав Андріє-ви зробити легеньку надію, що йому по своїй смерти все запише. Така обіцянка нічого не коштує, і можна її не додержати, а все таки держатиметься Андрія на мотузочку, щоб не дуже фиркався...
Андрій працював цілу днину, а вечером пішов опять у кухню вечеряти. Та зараз прийшла за ним вуйна, взяла за руку і повела у світлицю, а по дорозі вже в сінях шепнула йому:
— Андрусю, не роби комедії, прошу тебе... Андрій не спротивлявся. У світлиці застав Тучка
усміхненого, та такого солоденького мов патока, начеб між ними нічогісенько не було.
Ну,— каже — говори почому збіжжя продав?
Воно ще не продане.
— Не продане, але переховане, а на насіння ти —полишив хоч трохи?
На насіння у тестя проміняю. Там є ладна америцька пшениця, якої тут в Зарічу ніхто не має.
Я би тобі також ще кращого насіння у котрогось пана виміняв, бо я зі всіми добре живу. Тільки що пан Єнджей не ласкавий на мене і зачинає від якогось часу від мене бокувати...— говорив Тучко з докором, начеб йому зробилася велика кривда...— Не розумію, хлопче, хто тебе так до мене підстроїв, хто тебе так напутив? А колиб ти у кожньому ділі відносився до мене з серцем, то все вияснило б ся. От з цими сороківцями. Я їх взяв, видусив від Тачинського, та не для себе. Тачинський забожився, що опріч нивки за рікою для Зосі нічого більше дати не може. Шляхтич затявся. Я знаю, що у його є покладні гроші, але і дітей багато і розминуться. Тож я кажу до його: не дасте дочці, то не дайте, але мені дещо перекиньте за такий добрий інтерес. Я собі слюбую зараз таке: ці гроші, то на посаг для першої дочки Андруся, що вродиться. І ці сороківці, і цього дуката російського я маю і задержу до слушного часу... Отож знай, для кого ці гроші: для першої твоєї дочки. Ну, чи в цім що злого?
Андрій слухав цих слів непевний, чи йому не причулося? Хиба ж це може бути правда? Він дивився не довіряючи то на Тучка, то на Тучкову.
— Бачиш хлопче, як воно зле і грішно підозрівати других не розібравши гаразд, чи є підстава? Ми ж собі не чужі. Я тебе виховував від малого і заслужив собі на це, щоб ти не уважав мене за свого кривдника, а за приятеля. Ти хиба ще не забув, як я привів тебе за руку із цвинтара від гробу батька заплаканого?
Вуйкови задріжав голос, начеб справді плакати збирався. Андрій дуже збентежився. Він поцілував вуйка і вуйну в руку:
— Прошу мені вибачити, я цего всего не знав...
Тепер бачиш, як воно, не добре наставляти вухо на людські злобні набріхування таких Дмитрів, та Ясів. Ти знаєш, що це мої найтяжчі вороги...
Я з ні одним з них слова не говорив від тоді ще...
То знайшлися инші пискачі... У мене ворогів досить... Тепер тобі таке скажу: я богатий, а своїх дітей у мене не має. Кому ж це лишу по собі? Правда, є у мене два брати і сестра. Оден повіявся кудись світами. За це у другого є ціла копиця дітей, але вони від мене зломаного гроша не дістануть, бо не варті цього... Сестра лишила двох хлопців... Цим я дам, та це все... А я вже зачинаю старітися, і я хотівби, щоб ти з жінкою остав при мені, пильнував мого і свого, і щоб ми вже ніколи не розлучилися. По моїй смерти сплатиш моїх двох сестрінців, а решта твоє. Я знаю, що ти добрий будеш господар і не змарнуєш моєї пращ. А тоді будеш богачем на всю околицю. Тепер вже знаєш, чому я підмовив римара, щоб не уступався з хати? Тобі я сього зараз не говорив, бо ти дуже запалився до свого господарства, до самостійности. Я тобі не дивуюся, бо я би сам так зробив. Це дуже приманчиве для молодого чоловіка. І не зараз це сказав би я тобі, як би непорозуміння між нами не зайшло. Мене би дуже боліло, якби мене одну годину хто небудь підозрівав, та ще о такі свинства...
Тучкова дивилася на свого чоловіка з подивом до його розуму і меткости. Піддала йому одно слово: по доброму, а він зараз повів діло так по мистецьки, що вона сама хотіла вже вірити. Розумна голова, наче у якого комісаря, не то що...
По цій розмові терпів Андрій на великі докори совісти. Він так невинно вуйка посудив, підсував йому такі свинства, а то все було неправда. Не потрібно так поспішав з цим збіжем... Обмовляти —чоловіка безвинно або посуджувати, це гріх, і він собі те добре затямив. З такими прикрими думками він заснув...
VII.
В найблищу неділю вибрались Тучки з Андрієм залубнями до Вербинців, як колись на обзорини.
Тачинські не сподівались таких гостей. Вони цілий час журилися недолею Зосі, та ломили собі голову, якби повести діло, щоб з сього клопоту дитину освобо-дити.
Тучко був веселий, богато жартував і поводився так, начеб нічого не сталося. А це, що було, це така буденна дрібниця, що життя без сього не може обійтися, і не варто про це згадувати.
Тачинські після цего всего, що знали, не могли з дива вийти. Часом лише приходило Тачинському на думку підозріння, чи часом Тучко якого нового шельмовства не задумує... Тачинський був добряга і кож-нього вважав за доброго. Колйж раз прихопив когось на якім поганім вчинку, то вже йому не вірив більше. Але він був для гостей чемний, хоч здержливий. Це завважав Андрій і сказав тестеви на боці:
— Я його невинно посуджував. Все вияснилося, я вам опісля розповім.— Це саме шепнув він і Зосі, і вона зараз повірила і повеселішала. Тепер стали забавлятися весело, а навіть Зося співала, чого вже давно не робила.
Вже пізно в ніч вернули самі Тучки, бо Андрій лишився ще, і мав привести Зосю рано другого дня. Таке піддав йому сам Тучко. Він бажав собі того, щоб Андрій мав час направити його славу.
Тачинський вислухав усе уважно і каже:
— Богу дякувати, що так є, та той Тучко все такий загадочний, що ніхто не збагне, чи він справді так гадає, як говорить, тай робить так, як говорить. Все грає закритими картами, дуже хитрий...
Рано поїхали обоє до Заріча.
У Тучків йшло від того дня життя краще. Тучкова дуже шанувала Зосю з огляду на її поважний стан. Навіть сама приносила їй рано каву до постелі і ключі від шпіхліра і комори від неї перебрала. Обоє намовляли, щоб Андрій що дня, коли є погода, проходжувався з Зосею, бо їй сього треба, щоб не залежувалася та не засиджувалася. Андрій пильнував господарства як свого власного і працював щиро, а вечерами різав січку на переміну з Равром, або виплітав партянки та скручував мотуззя. В такий день сходилися шляхотські дівчата на "вечірки" із сусідства з куделями і пряли пізно в ніч. Це саме робила челядь Тучка і кожне мало призначене, скільки пасем пряжі має віддати. Старша наймичка звивала пряжу на мотовила і числила нитки. Пастушок сідав при печі і присвічував сухими скіпками, від чого в хаті було дуже тепло. Притім дівчата співали, поки Тучко не заснув, а опісля хтось розказував казки.
У кухню заходила і Зося. Вона сідала прруч з другими і пряла, а то і співала враз. Тучкова говорила їй, що вона як шляхтянка і жінка шляхтича, не повинна від шляхти відставати, хоч вони вбогі і не рівня їй.
Такі вечірки Зосі дуже подобалися. Вона такого в дома не бачила, бо в Вербинцях шляхти було мало і жили не разом, а по цілім селу розкинені. Тому і сходитися не було можливо. В Зарічу жила сама шляхта густо побіч себе, а кілька хлопських родин жило цілком окремо на кінці села.
У кухню заходила і Тучкова, а часом заходив і Тучко, коли виспався за дня, і разом забавлявся.
Тачинські навідувались до дочки і побачили, що тепер все поправилося. А коли так, і Зося була вдоволена, то не було потреби на своє господарство спішитися. Може справді Тучко говорить правду і лишить Андрія на своїм? Правду кажучи і Тачинському не дуже хотілося тепер справляти дочці хатньої обстанови на нове господарство, бо це тільки так говориться, що треба ложки і миски, але попри це треба ще багато чого иншого і треба добре калиткою потрясти, щоби купити все, що потрібне. А коли так добре склалося, то не треба, щоби Людвік з хати забирався і Тачинський покинув думку йти до двора і просити за ним.
Справа з хатою пішла в проволоку, хоч Андрій не покидав думки з весною домівство огородити та поправити кришу над стодолою і стайнею.
Зближалася весна і треба було до неї ладиться.
Робота йшла складно і від Тучків виїхали три плуги орати. А вже у хлібороба, як зачнеться весна, то він отямиться аж тоді, як треба сіяти гречку. Відтак по гречці він трохи відпочиває, поки не наспіє пора полоти. За тим йдуть сінокоси та жура про погоду, відтак жнива і т. д. ад поміркує, що день коротший, і що наспіло бабине літо та білою павутиною обмотало стерню і пусті ниви.
Рік був урожайний, видаток добрий. Вуйко продав Андрієве збіжжа і повіз гроші у судовий депозит. Для себе не потручував нічого, бо мовляв, Андрій своєю працею заслужив собі на це, щоб йому і жінці дати, чого їм треба.
(Продовження на наступній сторінці)