На другий день Андрій ранісенько убрав жінку в кожух, позавивав хустками, посадив на візок і повіз до Вербинців до тата,
— Або зробіть щось, тату, щоб ми позбулися римара і перейшли до себе жити, а ні то ми з відсіля не рушимося. Так довше видержати не можна. Не то що працюємо я за гуменного, а Зося за ключницю, та ще не знаю, який чорт стався вуйкови, і такого вереску та крику наробив, що Господи! Ми так у тім алькири живемо як в ямі, та ще треба примхи та крики зносити. Властиво ми гірше комірників, бо спокійного кутка не маємо. Я сам від такого крику відвик, а Зося не мала ще часу привикнути.
Зося знова розплакалась, а Андрій розповів всьо подрібно, як воно сталося. Відтак порадились, що Зося остане тут, а Тачинський з Андрієм поїдуть до Заріча і поговорять з Тучком на розум...
Тучко приняв Тачинського дуже гарно. Він радів, що пан кум його не забуває, питав про здоровля Зосі. Він дуже бідкав, що вона небога нездужає. Тучко, начеб ніколи, нічого не сталося, був супроти гостя дуже солоденький і почастував вином, та ще обідати задержував. Він так вмів Тачинського заговорити, що цей не знав, як зачинати це, з чим сюди приїхав. Тачинський лише плечима здвигав і дививсь на Андрія питаючо... Тучко поводився і говорив так, що здавалося неможливим, щоб цей чоловік коли небудь міг забутися, і бути нечемним супроти його дитини.
Посидівши так трохи після обіду від'їхав, а Андрій супроводжав його.
— Я того всього не розумію,— каже.
— Я теж не розумію. Я ж вчера не був п'яний, щоби мені привиділось або прочулося. Дідько його знає, що він є, і чого хоче? Але робіть, тату, конче так, щоб римар вступився, хай коштує, що хоче.
Це все, що Тучко був такий солоденький, зробила Тучкова. Вона знала, що Тучкови залежить на цім, щоб Андрій з жінкою при них жив, бо з цього велика користь. Тепер вони самі можуть нічого не робити, а лише вилежуватися, спати, та їсти, бо обоє мають щирих заступників, котрим не треба на пальці дивитися. Отож коли Тучко буде так гостро з ними поводитися, то вони, хоч би римар і далі сидів в хаті, втечуть до Вербинців, і ґрунт Андрія певно відберуть, стануть дзявкати за рахунками і т. і.
Тучко признав слушність жінці, признався, що справі "пересадив сакрамента". Але він хотів їм лише показати свою тверду руку, а більше він цього не зробить і буде міркуватися.
Тачинський вертаючи від Тучка поступив до рима-ра, та зачав від разу говорити про діло.
Пане Людвіку, я не маю часу на довге говорення скажіть мені, скільки хочете за це, щоб ви мойому зятеви вступилися з хати.
Не вступлюся, бо я виграв процес...
Я це знаю, і тому питаюся, скільки хочете за це, щоб уступилися по доброму.
Я не маю де подітися, у мене дрібні діти...
Це вже моя буде річ. Я вам хату вистараюся, і своєю фірою вас перевезу. Як не буде хати в Зарічу, то десь мусить знайтися у Вербинцях. Я вами заопікуюся і робота знайдеться для вас ця сама, що й тут. Це майже одно село. За цю чемність, бо то не є мус — що для мене зробите, я вам окремо заплачу і буду вам це пам'ятати.
Та я не знаю... Як пан самі вважають. Я ж бідний чоловік ледви жию з праці моїх рук і не хочу з панами задиратися.
Дам вам двайцять срібних і два кірці твердого збіжа...
Бідному Людвикови, аж очі засвітилися з радости.
Добре згода, тільки, щоб та хата була яка суха, бо у мене малі діти. Не даю їм подостатком хліба, то хай би їм було бодай сухо, та соняшно...— Він зітхнув...
Зайдіть до мене в неділю до Вербинців там поговоримо, ще, тай я вам дам трохи роботи римарської...
Але у Вербинцях не так легко було знайти хату, як здавалося з разу, хоч Тачинський шукав і сам і через людей по всіх закутках села.
В неділю зайшов Людвік до Тачинського, де його почастували і дали роботу. Тачинський каже до нього:
— Скажіть мені Людвіку, що воно є, що ви такий чемний та тихий чоловік так гостро поставились до Тучка, що вас аж до суду подавав?
Людвік посіпав себе поза вухо і усміхнувся:
Багато би говорити, а мало слухати. Пан Тучко так мене до цього намовив. Прислав до мене секретно свого наймита Равра і каже таке: ти Людвіку не уступайся з хати, щоб Тучко за це і сварив і лаяв і до суду подавав, а коли добре справишся, то дістанеш за це корець пшениці. Я зразу не хотів вірити цьому, та Равро аж забожився, що це правда. Я відтак поставився до Тучка з писком, хоч шкіра на мені терпла, коли погадав собі: ану ж Равро мене здурив, а Тучко мене позауш вдарить, бо він це вміє. Але не дав, і я переконався, що це правда. А потім я ще більше переконався, що це правда, як я з паном Тучком процес виграв. Мені аж сміятися хотіло. Я такий худопахолок, що як жию, в суді не був, виграв процес з таким процесовичом. Я це зробив для своєї користи, признаю, але корець пшениці для мене бідного пішки не ходить...
А дав вам той корець?
Хороби тяжкої. Тучко скорше би взяв, як дав...
Я не такий чоловік і що сказав, це додержу. Від себе дам вам пару: корець жита і корець пшениці, і моєю фірою вас перевезу, лише пошукайте собі самі хату де хочете, бо сам її знайти не можу.
Людвікови подобалася думка Тачинського, щоб перенестися до Вербинців, під опіку Тачинського. Це славний чоловік, не такий як Тучко, що лише губою багато обіцяє, а на грайцар не дасть йому заробити...
Людвік поклонився Тачинському, тай каже:
— Я чув, що вербинецький пан шукає двірського римара. Може би пан сказали за мною тепле слово, щоб я там дістався? Я панови був би за це дуже вдячний. Там є і хата двірська і паливо, і ординарія і кавальчик огорода. Ми би всі молились за ваше здоровля.
Тачинський зрадів цею новиною. Обіцяв попросити о це дідича, може справді йому це вдасться зробити.
Тої неділі випадала Служба Божа у вербинецькій церкві і Андрій приїхав до тестя візком, бо загадав забрати Зосю до Заріча.
Андрій оповідає, що від цього часу, як Тачинський був в Зарічу, в Тучків начеб воду освятив. Тучко став дуже солоденький та все про Зосю розпитував, а як йому затужилося за її співом, що Господи! Здається, що це, що сталося, а чого собі Андрій не може витолкувати, вже більше не повториться. Але він не покидає думки перенестися на своє. Та у сьому ще одна велика перешкода. У них нема ні ложки ні миски своєї, нічого а про господарський інвентар, то й не говорити.
— Як же це? — говорила Тачинська.— Таж у твойого батька було всьо, де ж воно поділось?
Андрій стенув плечима.
Було всьо, я сам пам'ятаю, а тепер нема нічого. Не буде в чім першого обіду зварити. Посудина потовклася, або зужилася, корови та коні вивелись, нового нічого не прибуло і з цілого інвентара остала пара поломаних колісниць до плуга.
А прибуток? Лошатка та телятка?
Як не стало коров та кобил, то з відкіля прибуток? Вуйко попродав все, раз тому, що буцімто не було чим годувати,, а потому тому, що постарілось. Я тоді дітваком був і нічого того не розумів.
А знаєш ти, Андрію, чому Людвік не хотів вуйкови з хати вступитися, і чому до вуйка так гостро поставився?
Тому поставився, що почував себе в праві.
Ой не тому. У праві він був би супроти Тучка не устоявся, і за таке зухвальство був би йому Тучко иншим разом зуби вибив. Вуйко попросту йому...
Йому перебила жінка:
— Дай спокій, не повтаряй такого, хто зна ще, чи це правда?
— Чому не має знати? Хай знає, що це за зілєчко цей його славетний вуйко — отож знай, що Тучко його сам до сього намовив, себто Людвіка, і пообіцяв йому за це корець пшениці, як що з хати не вступиться.
Андрій лише усміхнувся.
Але треба признати, що оба добре відіграли цю комедію. Я не міг з дива вийти, звідкіля у цього бідного Людвіка тільки відваги набралось. Але це мені не ясно, на що вуйкови цього, щоби я при йому мешкав, а не на своїм.
Але мені ясно,— каже Тачинський,— він побоювався, що як ти перейдеш на своє, то буде мусів тобі справити інвентар до господарства, котрий він занапастив...
Та ще й не це, тату. Зося внесла три корови і пару коней. На початок вистадоби. Ложку і миску дістали би також звідсіля, бо це ж не таке велике ай-вай. Решту докупило би ся з годом, бо нам ще багато того не треба. Але я бачу таку причину, що вуйко все ще хоче мати як найдовше з мене гуменного і парубка, а із Зосі ключницю. А при цім хотів так як і досі живитись моїм добром і не складати рахунків. Про вуйка я чував багато злого, аж вірити не хотілося. Тепер я сам у це повірив.
Не журіться діти, воно вже не довго цього буде. Я подбаю, щоби Людвік дістав місце римара в дворі, хату причепуриться і йдіть діти на своє. А поки що, то ви жийте у мене...
Ні, тату, так не може бути. До хати тепер серед зими братися не можна. Про огорожу, що довкруги хати облетіла й не говорити. А ще треба пошити стодолу і стайню, та вимастити глиною, бо всьо пооблітало, а на це тепер не пора. Зося хай лишиться ще тут у вас, а я там мушу бути і пильнувати свого добра. Там моє збіжжя, ще не молочене і сіно з моєї сі-ножати. Це моє і я цього сего року вуйкови не дам.
Перше хай я всьо вимолочу, продам, або сюди перевезу... Мені треба приладити житних околотів на пошиття, бо цего годі було докупитися.
А як вуйко не позволить тобі збіжжя продати?
Тоді вже ви, тату, поїдете до суду. Вуйка з опіки скинеться, а мені наставиться иншого опікуна, але вуйко буде мусів зложити рахунки за десять літ...
На спогад рахунків Тачинському зробилося ніяково, бо він зобов'язався Тучкови рахунків не жадати.
Це буде не легка справа. Ти знаєш, який вуйко крутій і процесович.
То ми візьмемо до цеї справи адвоката...
Буде великий кошт.
(Продовження на наступній сторінці)