"Що це зі мною? — подумав як про когось стороннього.— Хіба можна так?.. Ще не все втрачено. Авжеж не все! І не треба піддаватися всіляким передчуттям. Ну, справді, що це за інформація така — побоювання, страхи? Нервовий стан, фобії..."
Але на душі скреблися кішки, не знаходив собі місця ні в Інституті, ні вдома.
Нарешті, ніби грім прогримів,— джиркнув сигнал відеофону. Тремтячою пучкою натиснув кнопку. Екран освітився, на срібному тлі з'явилось обличчя Аркадії.
— Слухай, Homo labor at orictis, покинь усе і приїжджай до Ворохти,— зазвучав її енергійний голос.— Я взяла номер на двох, тут так гарно: сосни, сніг, сонце!
"Якщо вже хтось і лабораторний, то це ти сама,— незлобиво подумав Філ.— Виросла в лабораторії... Homo novus..."
— Приїду, але пообіцяй...
— Що ти там вигадуєш? І чому в тебе злякані очі?
— Пообіцяй, що не станеш на лижі, доки я...
— А чого ж мене сюди принесло, як не кататися?
— Потерпи трішки, ну, потерпи,— благав Філ.— Я чомусь... Молю тебе, Аркадіє!..
— Чи ти забув — я ж А к о р д і я! Тож не мели дурниць. Чекаю!
Обличчя її на екранчику враз потьмяніло, якусь коротку мить на Філа дивилися темні западини очей, та й вони швидко зникли.
Женучи електромобіля надземною трасою Київ — Карпати, Філ пробував, зв'язатися з Аркадією, але її відеофон мовчав. Чи просто вимкнула, чи, може... щось уже сталося? Холодок тривоги заповзав у душу, і його не могло заглушити натужне дзижчання мотора.