Часом Філові муляло підсвідоме відчуття якоїсь прогалини в стосунках з Аркадією, та він не надавав цьому значення. Його більше цікавили компоненти живої плазми, аніж забаганки неофіційної дружини, дуже далекі від наукової сфери. Їй аби блискітки на пальці та у вуха — і вже вона вдоволена. У Москві після симпозіуму не вдалося затягнути її в жоден музей. Тільки магазини! І найсильніше враження на неї справляли ювелірні вироби. Очі їй блищали від захоплення, але тому блискові бракувало живого тепла, погляд був жадібний, крижаний, і це дуже тоді занепокоїло Філа. Та, повернувшись додому, він знову поринув у дослідження.
Після численних, проте безуспішних спроб вирвати його з чіпких обіймів своєї суперниці Лабораторії, Аркадія махнула на нього рукою і оберталася в своєму окремішньому світі. Лише зрідка влаштовувала сцени з приводу своєї "неофіційності", і тоді Філ нехотя відривався від роботи, вмикав відеофон і провадив довгі і нудні перемови з "відповідними інстанціями", але розв'язати юридичний казус померлої, а тепер "фактично живої" Аркадії ті інстанції досі не спромоглися.
— Та не варто хвилюватися із-за цього,— заспокоював її.— Нас єднає щось більше, значніше, аніж формальність...
— Транзисторний відеофон — ось що нас єднає! — Аркадія іронізувала з того, що постійний зв'язок між ними здійснювався за допомогою портативних апаратів, які вони завжди носили при собі.
— І це потрібно,— винувато поглядав на неї Філ.— Апаратики не важкі.
Молода дружина хитала головою, кривилася, наче от-от заплаче, але сльози на її очах не з'являлися ніколи. Характер у теперішньої Аркадії дуже різнився від характеру т і є ї, колишньої,— м'якого, згідливого, доброзичливого. Та психологія не була спеціальністю Філа, і він не замислювався над цим. Досліджував лише фізіологію людського організму.
Одного зимового вечора Філ повернувся додому трохи раніше і аж здригнувся, почувши схлипування на кухні. Невже Аркадія плаче? Рука смикнулася відчинити двері, але так і застигла в повітрі: ні, це не вона, це хтось інший... Так і є. Чийсь незнайомий голос:
— Повірте, останній... Він подарував мені в день одруження...
Філ непорозуміло здвигнув плечима і навшпиньках пройшов до свого кабінету. Поступово його свідомість проймалася передчуттям якоїсь неприємності. Може, кудись податися? Але куди? Тільки зараз йому відкрилося: через Аркадію він розгубив усіх своїх друзів, уже й не пам'ятає, коли зустрічався з кимось...
Вона зайшла до кабінету пружним кроком, щось різко сяйнуло на її високих грудях.
— Правда, чудовий? — спитала, впіймавши його погляд.— Я давно мріяла про такий кулон. Брильянт чистої води.
— А де ти його...
— Не бійся, тобі платити не доведеться.
— Подарунок, чи що? — у Філа пересохли губи.
— Діждешся такого подарунка... Вона аж нюні розпустила, стара швабра... А нащо воно їй? Ідеться ж про життя чоловіка.
Філ дивився на неї здивованими очима.
— Хто "вона"? Про якого чоловіка ти говориш? Пора б уже облишити ці ребуси...
Мабуть, не зміг приховати роздратування, бо Аркадія одразу спохмурніла і холодно відказала:
— Ніяких ребусів. Це дружина колишнього директора м'ясокомбінату чи якоїсь бази, точно не знаю. Колишнього, бо майже рік він по лікарнях. Канцер шлунка. Метастази. Найменшої надії. А я поставила його на ноги. То як ти вважаєш — мусила вона віддячити чи ні?
— А як ти... Як ти змогла? Канцер поки що...
— Отак і змогла. Давала отой біологічний розчин.
— Який? З біотрону?!
— Авжеж. По півсклянки тричі на день перед їдою. Ти чого на мене так дивишся? Хіба рятувати людину...
— Та рятувати — це благородно, а от займатися здирством...
— Подумаєш!..
— І біорозчин випробовують у клініках...
— Я вже випробувала. Скоро чоловік знову сяде в своє директорське крісло. Не переживай, будуть у неї і кулони, і персні. Гадаєш, то вони на свою зарплату?..
— Якщо не на зарплату, то він сяде не в крісло, а на лаву,— уже гарячкував Філ.— А ти не повинна...
Чи дійшли до її свідомості гарячі, навіть дошкульні фрази, які виголосив Філ про "нікчемні брязкальця", із-за яких люди, втрачаючи совість, наважуються навіть на злочини?
Слухала вона терпляче,— мовчки сиділа у фотелі, виставивши округлі коліна і поводячи головою вслід за ним. Та коли Філ перестав кружляти по кабінету і запитливо поглянув на неї, Аркадія рівним голосом спитала:
— Ну, то як, подобається тобі кулон?
Філ аж пирхнув, йому забило дух від обурення. Потрібна була вся його внутрішня витримка, щоб не вилаятись, приборкати грубі слова, які мало не зірвалися з язика. Але руки аж судомило, і він почав несамохіть переставляти стільці, навіть за канапу вхопився.
— Посилене виділення адреналіну в кров,— спокійно сказала Аркадія.— Попереставляй меблі, це полегшує.— І, сяйнувши брильянтом, вийшла.
Захеканий Філ упав на канапу і втупив очі в стелю. "Ну, заспокойся,— радив сам собі,— годі нервувати..."
Пригадав, що в Аркади з'явилися і дорогі персні, і сережки, і навіть срібний хрест, оздоблений перегородчастою емаллю. "Не подумай, що я вірю в бога,— сказала якось, приміряючи того хреста.— Просто цінна штучка".
"Цінна штучка,— з гіркотою пригадував Філ.— їй аби коштовності, та модне взуття, та сукні... Їй навіть сняться розкішні речі. Про наукову роботу не хоче й слухати... Що ж сталося? Адже попередня Аркадія мріяла: "Будемо альпіністами науки. Як це хвилююче, коли перед тобою ширшають і ширшають обрії..." Невже вона забула? Чи не передалося?"
Філ устав з канапи, сів до столу. І тут йому на очі потрапила записка, написана великими кривими літерами на листку з учнівського зошита:
"Якщо ти справді дочка, то приїдь, бо мати при смерті".
Покрутив у пальцях, перечитав ще раз і пішов до Аркадії — вона вовтузилась біля розчиненої шафи у спальні.
— Бачила? — підняв папірця догори.
— Та ще не повилазило.
— Ну, і як вона?
— А...— схитнула головою Аркадія.— Не знаю, ще не їздила, свого клопоту по горло.
Філ ступнув крок до неї — хотілося вхопити за плечі, труснути,— мовляв, схаменися, опам'ятайся,— але тільки зіжмакав папірця і приглушено сказав:
— Ну, то збирайся, поїдемо зараз.
Аркадія підвела голову від купи одежі, що лежала на килимі, очі їй зблиснули, як брильянти:
— Сьогодні ти якийсь причіпливий. Уже пізній вечір, нікуди ми не поїдемо.
— Але ж ідеться про твою матір. Може, ще вдасться...
— Та що там удасться!..— перебила, нетерпляче крутнувши головою.— Хай викличуть "швидку"...
Ошелешений Філ сів на постіль і деякий час мовчки дивився на дружину. Вона спокійно продовжувала перебирати одежу, певне, щось шукаючи.
— Слухай, ти стала якоюсь... бездушною, безсердечною...— нарешті спромігся Філ.— Я тебе не впізнаю. Так знаєш, до чого можна скотитися? Схаменися, Аркадіє!
Пересмикнула плечима, наче їй припік золотий ланцюжок.
— Безсердечна? Якщо це медичний термін, то називай мене — Акордією. Непогано звучить: А к о р д і я! Так і в новому паспорті запишемо. А що? Аркадія перетворилась на Акордію.
— Слухай, ми ж люди...
Та нічого слухати вона вже не хотіла.
У Корчувате їхав сам, у неї, бач, свої клопоти... Мати недужа, а вона шафою зайнялася, одежу впорядковує...
Гірка саркастична посмішка скривила Філові губи. Оце так виростив собі жіночку! Акордія... Справді, Акордія — людина без серця і душі. Як же виникло, як склалося її "я"? Де ж він допустився помилки у цій шаховій грі з Природою?
Віри Харитонівни не застав — забрала "швидка допомога". Бабуся, всупереч сподіванням, не турбувала його просьбами, а тільки зітхала та хрестилася, ворушачи при тому губами. Про Аркадію не згадала й словом і взагалі була досить стримана. Від її маленької згорбленої постаті віяло спокоєм, якимось умиротворенням, неначе вона щось знала таке, про що він, учений, і не здогадувався.
"От стихійно-філософське ставлення до життя,— думав Філ, вирулюючи на темний шлях.— Ось у кого треба вчитися витримки в умовах сьогочасних стресів..."
У їхній квартирі вже не світилось. Тихенько роздягтись і роззувшись, пройшов навшпиньках до кабінету,— не хотілось наражатись на гостру розмову з дружиною. Завтра порозуміються, відвідають матір у лікарні...
Прокинувся чомусь раніше, ніж завжди, у вікні ще тільки сіріло. Повернувся на лівий бік, сподіваючись ще поспати, але сон як вітром здуло. Відчув холод і порожнечу в квартирі. Стривожений лихим передчуттям, підвівся з канапи і, пройшовши до спальні, обережно прочинив двері. Постелі на ліжку не було, Аркадії теж. Не ночувала вдома?
Розумів, що це безглуздо, але обшукав усю квартиру, навіть у шафу заглянув. Не було пальта, спортивного костюма і зеленого чемодана. Того самого, якого брала на вакації тієї трагічної зими... Отже, поїхала, втекла туди, на ті самі снігові стежки... Хоч клялася, що ніколи на лижі не стане... А от не стрималась... Ну й нехай...
(Продовження на наступній сторінці)