Філ слухав її тиради поблажливо, як дитячий лепет, хоча йому й лестило, що вона так говорить. Він і сам був вражений своїм досягненням, певно, не менше, аніж Аркадія. Але наука... Він ще тільки ступив на цю доріжку, а скільки на ній перепон! Ні, ти навіть не уявляєш, дівчино...
— Чуєш, дурненький,— хвиськала лозинкою Аркадія,— я буду дружиною академіка! А що?
Філ обернувся до неї, але не встиг нічого сказати — опинився в її обіймах, і вуста йому затулив довгий поцілунок.
4
Філ з подивом відзначив, що як тільки вони зайшли на кладовище, його почав обсідати смуток. Безкінечні ряди мовчазних могил, шурхіт опалого листя під ногами, низьке сіре небо,— все це, звичайно, викликає мінорний настрій. Та хіба тільки це?
Мимоволі спостерігав за Аркадією, що йшла попереду, твердо ступаючи звивистою стежкою. Яскраво-червона шапочка і такий же шарфик, що метлявся над її плечем, нагадували маковий цвіт, який зухвало і так недоречно яскрів серед похмурого дня. Там і сям на очі потрапляли написи: "Любому татові..." "Тут спочиває..." "Я вже вдома, а ви ще в гостях..." Філ ковзав поглядом по цих посланнях, а думав про Аркадію. Як вона триматиметься, побачивши с в о ю могилу?
Сьогодні, в неділю, Аркадія надумала поїхати на базар по яблука.
— Чому на базар? — здивувався Філ.— Давай провідаємо твою матір. Ціле літо й не заглянули, незручно якось... І сад же добре вродив...
— Як хочеш,— знизала плечима Аркадія.— Яблука там справді сортові.
Матері вдома не було, а бабуся, глипнувши на них спідлоба, хаміль, хаміль — та до своєї кімнатки за кухнею. Старенька нізащо на світі не йняла віри, що це Аркадія, вважала її за двійничку своєї любої онуки, царство їй небесне, і кожного разу тікала до свого сховку. Сценка повторилась і зараз. Аркадія зареготала, взяла корзину і подалася в сад. Мабуть, щоб продемонструвати Філові свою пам'ять, казала, підносячи руку:
— Отам — симиренки, цілу зиму лежатимуть, онде — білий налив, з того краю — ранет...
З маленького віконечка за ними крадькома стежили вицвілі старечі очі, сповнені недовіри й цікавості. Непомітні погляди тяглися до дівочої постаті і з сусідніх будинків, і з-за кущів, парканів. Хто ж би це пропустив нагоду побачити таку дивовижу: була похована, тут розлягалася сумовита музика, ридала невтішна мати, а тепер ось шастає по саду!
Коли виїжджали з двору, Аркадія раптом сказала:
— Хочу побачити свою могилу!
І от вони на цвинтарі.
— Показуй, ти був на похороні.
Аркадія зупинилась, пропускаючи Філа вперед. Обличчя її було застигле, байдуже і цієї миті скидалося на маску. "Чи в неї кам'яне серце? — промайнула в чоловіка думка.— Чи просто міцна нервова система? Але ж все-таки..." А що "все-таки" він достеменно і сам не знав. Сподівався, що відвідини власної могили зворушать Аркадію до сліз, пом'якшать її жорстку натуру, і вже міркував, як втішатиме її, скаже щось глибоке, значне про феномен життя і смерті, одвічний кругообіг в Природі... Чим далі йшли поміж могилами, тим більше його охоплював меланхолійний настрій, душу проймав невиразний жаль, і він уже пошкодував, що погодився на ці відвідини.
Біля могил там і сям поралися люди — прибирали бур'ян, пожухле листя, посипали жовтим піском. Деякі сиділи на лавочках, відпочиваючи, однак у кожному силуеті Філ бачив щось скорботне, смутне. Проходив мимо, стараючись ні кроками, ані навіть поглядом не потурбувати їх. Нараз він став як укопаний: біля могили Аркадії бовваніла якась постать. Мати!
Обернувся до Аркадії, кивнув. Та усміхнулась:
— Бачу.
Мати поглянула на них якось винувато, знітилася, ніби її застали на негожому вчинку.
— А ми оце були у вас,— ніяково заговорив Філ,— набрали яблук, а тоді Аркадія й каже: давай заїдемо на кладовище...
Досить було цієї хвилини, поки він говорив, щоб мати опанувала себе. Обличчя їй полагідніло, погляд став не такий сумний.
— А що ти тут робиш? — різко спитала Аркадія.— Ми в гості, а вона... Все оплакуєш ту?
Мати стенула плечима, губи їй зібралися оборочкою, мабуть, хотіла щось сказати, але промовчала.
— Хіба та була краща? — дошкуляла Аркадія.— Вона тобі подобалась більше? — Обличчя Аркадії розчервонілося, голова похитувалася з боку на бік.
— Перестань,— втрутився Філ.— Негарно так прискіпуватись...— Хотів сказати: "до рідної матері", але не сказав, подумавши, що спорідненість тут віддалена, цієї Аркадії мати не народжувала, не співала їй котка, не розказувала казок...
— Я ж не знала,— виправдовувалась мати,—була б не йшла з дому. Ви так рідко навідуєтесь...
Філ слухав її стриманий голос, короткі репліки Аркадії і думав, що все-таки матері важко погодитись з тим, що сталося, свідомість її ще "не переварила" цього факту. Вони розмовляли ніби різними мовами, і Філ полегшено зітхнув, коли мати нарешті пішла.
Сіли на лавочку врізнобіч.
— Чого ж не читаєш мені моралі? — не без єхидства обізвалась Аркадія.
— Облиш, ти не в гуморі.
— Та який тут уже гумор...— в її голосі почулися примирливі нотки.
— Скажи, а ти пам'ятаєш саму смерть? — раптом спитав Філ.
Аркадія пересмикнула плечима.
— Як це сталося — не пригадую. Обпекло болем, потемніло в очах, голова наповнилася дзвоном, шумом, наче я потрапила у якийсь водоспад, а от що було далі... Коли знову відчула світло і розплющила очі, побачила: я не в снігу, а в теплі твоєї лабораторії.
— Мабуть, ти й не могла запам'ятати, бо та клітина, яку я взяв для вирощування, була жива, смерть не встигла до неї...
— А де ти взяв клітину?
— Зрізав із вказівного пальця. Кілька міліметрів, не більше... Так, смерть — катастрофічний, але не миттєвий процес. Мільярди клітин біоструктури не можуть одночасно...
— Та що це ти зарядив про смерть? — перебила Аркадія.— Краще пригадай, що казали старожитні про життя...
— Vivere memento — пам'ятай про життя!
— Саме так, оце я й хотіла тобі нагадати,— Аркадія показала білі разки зубів.— Золоті слова! Треба взяти від життя якомога більше. Пам'ятаєш, як той жартував на лижній базі? "На те людина й живе на світі, аби добре їсти!" І брав склянку кефіру. Ну, а ми будемо жити з шампанським, правда? — Не діставши ствердження, вона завершила: — Ти на це заслуговуєш!
Філові занило в грудях, стало тоскно до щему — чи не вперше за час тріумфу. Може, це була реакція на слова Аркадії, а може, до цього спричинився посмугований тінями краєвид з обелісками й хрестами, що здіймалися поміж дерев, охоплених полум'ям осені. Його пройняло почуття самотності, хоч Аркадія щебетала всю дорогу. І як то вони переберуться у велику квартиру, кімнат на шість, а то й вісім — є такі у старих, дореволюційних будинках, і машину поміняють на більшу, комфортабельнішу, і стереоскопічний телевізор придбають, і срібний посуд! Кожну репліку закінчувала риторичними запитаннями:
— Хіба ти не заробив? Хіба не заслужив?
Стискаючи кермо, Філ бубонів щось нерозбірливе, і вона вигукувала:
— Заробив! Заслужив!
Дома, читаючи в кабінеті "Фізіологічний вісник", раптом збагнув, чому в нього поганий настрій: ота, п е р ш а Аркадія була інакша!
5
Непомітно підкралася зима. Філ, як казала Аркадія, цілими днями "пропадав" у своєму Інституті. Особливо полюбляв працювати за довгим столом лабораторного музею. Високі вікна старого будинку навіть восени давали багато світла, вся простора кімната, заставлена скляними стелажами, потопала в сонячному сяйві. Тут і око ставало зіркішим, і думалося легше. Годинами міг сидіти, згорбившись, біля окуляра стереоскопічного мікроскопа, і тоді для нього не існував цілий світ. А цієї зими часто просиджував у лабораторії і вихідні.
Аркадія, хоча й була зарахована асистенткою, навідувалась до лабораторії не часто. Перемовлялася з ним через відеофон, та й то лише тоді, коли хотіла витягти його "на люди".
— Завдяки мені, ти вже доктор,— дорікала різким голосом,— якого тобі дідька стирчати там цілими днями?
— Тут мій науковий хліб,— поблажливо усміхався Філ.— Та ще ж мушу працювати і за тебе — зарплату ж отримуєш?
— Овва! На мене повинні виділяти й так — за те, що я така є, живу вдруге. А ти, Homo cabinetus, не розумієш цього.— Аркадія крутила головою, розмахувала руками, хоч ці жести і не вміщалися на маленькому екрані.
Інколи Філ навіть вимикав відеофон, щоб попрацювати в тиші та спокої. Свій сенсаційний успіх значною мірою пояснював щасливим збігом обставин та інтуїцією, і тепер добре усвідомлював, що тільки невтомний науковий пошук допоможе розкрити процес регенерації людського організму до найменших деталей. Жива клітина як елемент біоструктури — ось та магічна фабрика, яка продукує життя. До неї можна заглянути, але тієї ж миті вона зупиняється... Гине, а своїх таємниць не розкрива!
(Продовження на наступній сторінці)