Дівчина відхилила фіранку. Розтанули тіні в підвалі. Вона всміхнулася. Дякую тобі, со-нечко. Ти даєш мені відповідь. І сумніви тануть, немов нічна мара. Вічна правда — в сонячнім промінні. Воно завжди в праці, в творенні, в неспокої, в прагненні, в любові до всього живого. На небі хмари — а сонечко не гасне. І ніколи не згасне. Треба йти до людей. До їхніх успіхів і невдач. До радощів, траґедій і неспокою. Найбільша траґедія проходить, сонячний промінь вічно нагадує про невмирущу радість. Спасибі тобі, сонечко. Я збагнула тебе, я йду тобі назустріч.
Оксана закрила футляр зі скрипкою. Метнулася по кімнаті, почала збирати в чемодан книги, вбрання, білизну. Рухи її ставали жвавіші, бадьоріші. На якусь мить вона завмирала, щось думала, потім знову продовжувала свої похапливі збори.
У двері постукали. Дівчина завмерла. До кімнати зайшов дядя Митя, обличчя в нього було пісне й скорботне. Він скинув картуза, кивнув головою.
— Здрастуй, Оксано.
Дівчина стримано привіталася, очікувально подивилася на нього, не запрошуючи сідати.
— Я прийшов, щоб висловити тобі свою печаль, дівчино, — сказав дядя Митя. — Я знаю, тобі дуже тяжко після смерті матері, і я б хотів поговорити…
— Про що?
— Про тебе. Останніми днями ми з покійницею — царство їй небесне! — ми з нею час-то бесідували про тебе, про твою долю. Дозволь, я сяду? Дякую. На твоєму прикладі можна бачити, що все в руці божій. Скільки ударів за короткий часі Де шукати рятунку? Куди йти? Суцільна пітьма. Судьба указує шлях, Оксанко.
— І ви її посланець? — запитала дівчина.
— Так, Оксано, — не помічаючи іронії, підхопив дядя Митя. — Ми щиро бажаємо до-помогти всякому, хто блукає в цій пустелі земній, для кого щезли радість і щастя.
— Хто вам сказав, що в мене щезла радість? — перебила його Оксана.
— Невже ти можеш радіти після таких нещасть?
Оксана помовчала, глянула на вікно, на залиту сонцем фіранку.
— Я ще не радію. Але я хочу радіти. Інакше не варто й жити. Дядю Митю! Я хочу вне-сти повну ясність, щоб у вас не було жодних ілюзій. Між нами нема нічого спільного. Маму ви заплутали. Ну, то все — її справа, я не могла нічого зробити, та й не до того мені було. А до моєї душі вам зась.
— Легковажно говориш, дівчино, — сумно похитав головою проповідник, — Не поду-мавши. Гряде грізний час, і чим ти думаєш зустріти прихід бога Єгови?
Оксана стріпнула головою, сміливо глянула в очі проповіднику.
— Я не жахаюсь ніяких приходів. Чуєте? Чого мені боятися? Що я вчинила, щоб мені тремтіти? Вчилася, працювала, несла радість людям своєю піснею. Спіткало мене нещастя — переживу. І знову буду радіти. Пробачте, дядю Митю. Я не бажаю печалі. Не хочу грізних приходів. Треба уміти в найскрутнішу годину зберегти краплину радощів. І тоді не страшно нічого. Сьогодні я збагнула, що після ночі настає світання, після зими — весна, розквітають квіти після морозів. Так повинна жити й людина.
— Гординя тебе обуяла. — Дядя Митя встав зі стільця. — Не навчило тебе нещастя. Ой, не навчило.
— Навчило, — усміхнулася дівчина. — Ще й як навчило. А тепер — попрощаємось. Я не хочу робити вам боляче. Бувайте здорові.
Дядя Митя мовчки рушив до дверей, при виході натягнув картуза на голову, буркнув через плече:
— Покаєшся, та буде пізно. Прощай.
Він вийшов. Стало тихо.
Оксана засміялася. Що він каже? Пізно? Пізно для чого? Для каяття? В чому каятися? В помилках? Так вона сама осудила себе за свої падіння й помилки. Найжорстокіший і найправедніший суд у своєму серці.
Сонячний промінь на стінах посилювався, мерехтів розмаїтими іскрами. За вікнами пе-реливалося, грало зелене марево весняного дня, співали машини, раділи діти. Оксана похап-цем склала останні книги до чемодана, почала одягати сукню. Постояла перед дзеркалом, глянула на свої очі. Кивнула сама собі.
— Що, сестро, боляче? Перетерпимо!
Взяла чемодан, винесла на кухню. Накинула на плечі легке пальто.
Хтось постукав у двері.
— Хто там?
Не відповівши, в двері зайшов Ниденко. Він зняв капелюха, пригладив рідке волосся на голові, зітхнув:
— Здрастуй, Ксано.
— Здрастуйте, — холодно відповіла дівчина, не дивлячись на нього.
— Я здивований, — розвів руками Ниденко, — тому й зайшов. — Уже більше тижня, як померла Софія Гаврилівна, а ти не виходиш на роботу. Як це розуміти? Ти знаєш, що я тебе люблю, і можу приховати такий прояв недисциплінованості, але ж…
— Чого вам треба? — спокійно глянула йому в очі Оксана.
— Ксано, — забурмотів він, усміхаючись масляними очицями, — навіщо ти так ди-вишся? Я вже все забув. Я не буду говорити, як начальник. Я твій друг. Ти тепер самотня… і я…
Він простягнув до неї руку. Оксана відступила.
— Василю Павловичу, ви не доторкнетесь до мене…
— Ксаночко, ну як же можна? Ну дозволь.
— Ви огидний мені, — скривилася дівчина. — Невже не розумієте?
— Як? — розгубився Ниденко. — Як ти сказала? Я… не дочув…
— Та ні, дочули! — твердо відповіла вона. — Я не можу більше мовчати. Ви ніколи не були приємний мені — розтлінний, лицемірний! Від вас тхне розпустою. Ви нечистоплот-ний, як блощиця.
Ниденко обурено надувся, побагровів:
— Дівчисько! Та після такого я не потерплю тебе й хвилини! Вижену!
— Не біснуйтесь, — заспокоїла його дівчина. — Я вже подала заяву про звільнення. Я йду від вас.
— Пропадеш під парканом! — крикнув від дверей Ниденко. — Загинеш у болоті!
— Ви забули, в якій країні ми живемо, — докірливо мовила дівчина. — Ви забули, що крім вас є мільйони хороших людей. Чому б я мала пропасти поміж них? Ой! — Дівчина скрикнула від несподіванки, побачивши в дверях Євгена. А Ниденко, ображений, розлюче-ний, не помічаючи нікого, погрожував:
— Ти ображаєш мене?! Ти поплатишся!
— Гаразд, поплачусь! — нетерпляче обірвала його Оксана. — А тепер ідіть геть!
— Ти смієш мене виганяти?
— Котись, котися ковбасою! — несподівано для Ниденка втрутився Євген.
Ниденко злякано оглянувся, зіщулився. Євген обпік його нищівним поглядом.
— Чого витріщився? Тебе ж попросили лагідно, культурно, дівчина попросила. Чи, може, повторити прийом?
Він почав засукувати рукав піджака. Ниденко метнувся в коридор, крикнув звідти:
— Ви в мене наплачетесь! Уже одсидів п’ятнадцять? Ще попадеш!
— Давай, давай! — засміявся Євген. — Включай четверту швидкість!
Оксані здалося, що в підвалі заграла райдуга. Стало радісно й сумно. Хлопець стояв пе-ред нею спокійний і ясний. В білій сорочці, у світлому костюмі, високий, плечистий. Він мовчки дивився на неї, мовчав.
— Ти прийшов, — здивувалася дівчина.
— Прийшов, Оксанко…
— Навіщо?
— За тобою…
— З жалості? — прошелестіло запитання. І погляд дівчини — синій, гострий, як бли-скавка, — пропік душу Євгена. Він мовчки заперечливо похитав головою.
— Я люблю тебе, Оксаночко. Ти мені приснилася сьогодні вночі. Ми йшли альпійськими луками, довкола квіти, хмари, ти — і я. Ми одні. І сонце вгорі. І я співав тобі дивну пісню. Я кохаю тебе, Оксанко.
— Після того, що сталося? — прошепотіла вражена дівчина. — Я зрадила тебе, любов твою…
— Ти чиста. Ти не зрадила. Ти, засліплена, кинулася на чорний вогонь. І обпалила кри-ла. Вони одростуть — лебедині крила. Ти чиста, любов моя. Лебедя не можна забруднити.
— Що ти кажеш? — щаслива, задихана, сп’яніла від його слів, ледве могла прийти до тями. — Я помру від щастя. Ти прощаєш мене?
— Хто має право прощати? — спитав Євген. — Я люблю тебе, я чекав тебе все життя. І коли ти спіткнулась, коли тебе штовхнули в трясовину, я маю кинути тебе? Тебе, мою одвічну наречену? Ким би я був, коли б таке допустив? Усе лихе промайнуло, ми знову по-руч. Помилки й непорозуміння позаду. Підемо далі разом. Може, ще не раз впадемо, може, ще стане нам і боляче, але ми будемо сміятися. "За воротами печалі жде нас діва Огневиця", — так я співав тобі уві сні. Чуєш, Любов моя?
Оксана припала до грудей Євгена, заплакала радісними сльозами й не соромилася їх. Минуле щезало, тануло в пітьмі. А життя, справжня любов починалися тільки тепер.
Мелодія десята
ПЕРЕМОГА. 1965
Срібним вогнем пломеніли в сяйві місяця свічки каштанів. Неонові ліхтарі кидали ме-рехтливе сяйво на постать князя Володимира, біля постаменту якого пливла весела юрба. Над київськими горами лунала багатозвучна пісня: дитячий хор давав на літній естраді кон-церт для закордонних туристів. Люди зупинялися, прислухалися до ніжних, грайливих переливів мелодії.
Марія, прослухавши пісню, зітхнула. З надією й тривогою глянула на Миколу. З ним щось діється. Він щось згадує! Довгі, худі пальці його стисли металеве пруття бар’єру. По-гляд заглиблений у простір, туди, де на Лівобережжі мерехтять густі вогні нових міських кварталів. Микола прислухається, чогось жде. Тонке обличчя міниться. Щось хоче пробити-ся з нього, народитися в цей світ.
Чорні очі Марії горять надією. Згадуй, згадуй, друже. Хай прийде до тебе радість оду-жання. Ти заслужив її великим стражданням, довголітнім мовчанням у своєму забутті.
Завмер Микола. В його очах відбилися дніпровські вогні, згасли. Піднялися груди і впа-ли. І обличчя помарніло.
Марія витерла сльозу на щоці. Тяжко зітхнула. Знову те саме. Знову її надія вмирає. Два тижні вона водить Миколу по Києву. Були в театрах, у консерваторії, в філармонії, на багатьох концертах. Скрізь Микола ставав напруженим, тривожним. Готувався до чогось незвичайного, ніби намагався щось згадати. Тепер Марія знала напевне, що він тут уже був, учився, жив. Але як узнати? До кого звернутися? Ходити навмання? Сміятимуться, пошлють до психіатрів. Може, опублікувати фотографію Миколи в газеті? Може, його впізнали б якісь родичі, колишні бійці, ветерани?
— Ходімо, Миколо, — ніжно взяла його під руку. — Ходімо, друже. Ти ніби щось зга-дував? Щось чув?
Микола притулив долоню до чола, по-дитячому усміхнувся, жалібно й ласкаво прошепотів:
— Щось літає в повітрі. Знайоме, дивне. Якби мої гуслі, я б спіймав ту мелодію. Гаряче в голові.
Вони пішли алеєю. Зустрічні з подивом оглядалися на дивну пару. Строга чорноока жінка вела високого худого чоловіка з дитинним виразом обличчя. Здавалося, що він не ба-чить нічого, лише прислухається до не чутних нікому звуків.
Вони спустилися вниз, перейшли площу Ленінського Комсомолу, піднялися в Першо-травневий парк. Повільно рушили алеєю. З Дніпра дихав прохолодний вітрець. Прозорі хма-ринки купали в своєму потоці повновидого місяця. Хиталися каштани, шелестіли липи.
Раптом Марія відчула, що Микола напружився, затремтів. Вона аж злякалася:
— Що з тобою?
Не відповів. Похитнувся. Обличчя стало мертвенно-блідим, широко відкриті очі диви-лися в одну точку. Марія розгублено оглянулася. До них наближалася пара — високий білоголовий хлопець і юна дівчина, вродлива, русокоса. Микола дивився на неї, щось шепотів, задихався.
Спалахнули видіння: місяць на небі, вітер, каштани… і Оленка…
Вдарив дзвін, і гребля забуття впала, рухнула.
— Оленко! — закричав Микола, і луна покотилася над дніпровськими кручами. Він по-хитнувся, почав падати. Марія не втримала його, і він упав на асфальт. Білоголовий хлопець підскочив до Марії, допоміг перенести Миколу на лавку. Дівчина з тривожним занепокоєнням звернулася до Марії:
— Що з ним? Він хворий?
— Ні, ні, — плакала зворушена Марія. — Він щось згадав. Він довгі роки, ще від війни, впав у безпам’ять. Друзі, треба негайно машину. Допоможіть знайти машину.
— Я миттю! — схопився хлопець. — Швидку допомогу?
— Звичайне таксі. Мені до готелю. Там я викличу лікаря. Це не страшно.
Дівчина слухала судорожне бурмотіння Марії, нічого не розуміючи. Хлопець побіг до вулиці. Там він стояв біля будинку Верховної Ради, розмахуючи руками. Незабаром під’їхала машина з зеленим вогником. Водій вислухав хлопця, визирнув з віконця, сказав:
— Несіть хворого сюди. В алею я не можу заїхати.
Миколу посадили в машину. Обличчя його осяяне дивним виразом радості й болю. Марія схопила дівчину за руку, благально попросила:
— Я не повинна загубити вас. Скажіть, як вас звати? Прізвище? Де ви живете? Я тепер нічого не можу пояснити. Потім, потім.
— Ім’я? — здивувалася дівчина. — Навіщо це? А втім… — Вона глянула на хлопця. — Звати мене Оксаною. А прізвище — Кремінь. Ось мій чоловік — Євген…
— Живемо ми недалеко звідси, — сказав привітно хлопець, — у селі Зеленьки, південніше Києва. Це на Правобережжі. Я запишу вам адресу.
— Не треба, я запам’ятаю, — втираючи вдячні сльози, відповіла Марія. — Я знаю це село… Моє село Рудки трохи нижче. Ми ще зустрінемося, мої хороші, мої добрі…
Машина рушила. Молода пара залишилася в саду, здивована, стривожена.
Марія, ніби в тумані, привезла Миколу до готелю "Україна", де вони зупинилися. Вик-ликала лікаря. Той оглянув Миколу, заспокоїв. Сказав, що в нього сильне нервове потрясіння. Спокій, спокій, і все буде гаразд.
За кілька годин Микола отямився. Марія з надією очікувала, дивилася, як тріпочуть йо-го вії, як відкриваються очі.
— Музика, — прошепотів він. — Блакитна музика. Срібні акорди радості. Хороше як! Оленко, Маріє, де ви?
Марія схилилася над його обличчям. Він дивився в її очі пробудженим поглядом, дивно усміхався. Шепотів:
— Я все згадав, Маріє. Все знаю: ніч над Дніпром… розстріл… дивне видіння… І потім ти… Ти врятувала мене. Партизани. Я командир "Артист". Артист… Бій… А потім вона…
— Хто вона? — тривожно перепитала Марія.
— Оленка. Моя дружина. Її тоді вішали. Ти принесла страшну вістку. І ми побігли. Пам’ятаєш? Її вбив офіцер. Тоді мене охопила пітьма. І все… все далі, як сон… Сад, квіти… І ти, моя подруга, колисала мене на грудях своїх. Я був твоїм дитям. Бджоли, квіти, струни, дивні прадавні струни, і пісня маків, пісня багряних маків… А тепер — я прокинувся. Що сталося? Мені приснилася Оленка, моя дружина. Я ніби зустрів її в саду.
Марія радісно плакала. Вона пестила сиві кучері Миколи, щасливо примовляла:
— Все не так, не так, мій брате, мій друже. Якби ж я знала! Якби знала… Вона не вби-та, Миколо. Вона жива.
— Хто? Хто… не вбитий?
— Та жінка, про яку ти згадав. Оленка. Її, тяжко поранену, відправили на Велику землю разом з нами. Вона лежала поряд з тобою. А я не знала.
— Вона… жива? — запитав Микола приглушеним голосом. Руки його похололи, очі знову затьмарилися.
— Що з тобою? — злякалася Марія. — Ми знайдемо її. Чуєш — адже вона жива!
— Знайдемо, — мов луна, повторив Микола.
— А та дівчина, яку ми зустріли, — прошепотіла Марія, — її звати Оксаною. Ось, я за-писала. Вона живе в Зеленьках, над Дніпром.
— Оксана? — Погляд Миколи знову замерехтів вогнями надії. — Оксана… Ми хотіли назвати так свою доньку. Зеленьки… Це село, де мене… де я був розстріляний, Маріє. Поїдемо до неї. Чуєш?
На світанку Марія з Миколою виїхали легковою машиною на південь, у придніпрянське село Зеленьки…
ОСТАННЯ ЗАПОНА
У вікно світить місяць. На підлозі пливуть срібні тіні. Марево. Все ніби вві сні.
Оленка сидить біля вікна, не спить. Хоче щось вирішити, на щось зважитися, але свідомість порожня, мов хатина, де вмерла жива істота. Що їй робити, як їй діяти? Дала сло-во, а тепер сама себе карає, вимучує, дорікає. Здалася перед лавиною кохання. Згодилася віддати руку… Їй уже несила дивитися, як Сергій знемагає у боротьбі з самим собою. Як марніє від нерозділеної любові.
Розум вирішив: хай буде так. Серце замкнене, серце поховане там, над Дніпром. Ново-му супутникові належатиме щира людська дружба і спільна доля.
Тягнеться… тягнеться час. Незабаром він зайде за нею, щоб разом піти до сільської Ра-ди, де вони офіційно стануть подружжям. Подружжям? Це вже було колись… Було.
Нестримні сльози підступають до очей. Оленко, доки ти будеш у полоні сентиментальної юності? Глянь у дзеркало, ти вже сива жінка.
Вона схопилася зі стільця, заходила по кімнаті. З ким порадитися, у кого запитати, де пролягла єдина її стежина. Чому, чому вона так тяжко страждає, вона, котра навіть у найтяжчі часи не губилася?
Зупинилася над ліжечком Русалії, прислухалася до тихого подиху дитини. Онука… Во-на вже бабуся… Це ж і її Оксаночка могла б уже стати матір’ю. Могла б. А вона все ще грається у давні, забуті ігри.
Тихо, навшпиньки, щоб не розбудити Русалії, вийшла у передсвітанкову ніч. Місяць котився до обрію. В селі співали півні. Віконце у землянці діда світилося. Він теж не спить. Чому, чому він не сказав жодного слова, коли Оленка повідомила його про своє рішення? Ніби й не чув. Лише усміхнувся спокійно, лагідно, доброзичливо. І трохи з жалем.
Оленка підійшла до дверей землянки. Звідти чулися тихі перебори струн кобзи, хрип-кий старечий голос.
Оленка відчинила двері. Старий Сміян сидів перед відкритими челюстями печі, звідти лилося ніжне проміння танцюючого вогню, старечі пальці перебирали струни кобзи, ніби щось запитували в них. Він не обернувся на скрип дверей, не глянув на Оленку.
Вона зупинилася, помовчала, ніби очікуючи, що він сам збагне, щось запитає, розрадить. Мовчання пливло між ними, ніби віки. І струни рокотали прибоєм далеких юнацьких спогадів. Нарешті, відчувши її німий запит, дід Василь тихо, повагом заспівав:
Повернутись до себе, у країну любові,
Всі питання розтануть, ніби роси ранкові,
Повернутись до себе, ніжну юність згадати,
Там, де квіти пахучі біля рідної хати…
О, навіщо ці мандри у розгублені роки,
В пащу давнього часу, в марнослів’я потоки?
Повернутись до себе, там де тиша й кохання,
Народитися знову у правічне світання…
— Навіщо ви мучите мене? — крізь сльози запитала Оленка. — Чому говорите натяками? Ви щось відаєте? Звідки ваша певність, котрою катується моє серце? Я вже стара баба, а все ще вірю в казку, в небувалість. Невже можливе чудо в цьому світі?
— Хто вийшов з казки, — зітхнув дід Василь, не оглядаючись на неї, — той і далі по-несе її, щоб утвердити в новому житті.
Оленка зі стогоном сахнулася від нього, вискочила за двері. Почула, як навздогін їй старий Сміян сказав:
— Сьогодні я попливу на той бік, до Миколиної могили. Може, й ти зважишся? Разом з Сергієм?
Вона не відповіла, побігла до будинку, де вже в світанковій імлі бовваніла постать Сергія з квітами в руках. Він простяг до неї руки, обняв за плечі, несміливо заглядаючи у сині, змучені очі, наповнені сльозами.
Його долоні торкнулися Оленчиних щік. Вона здригнулася, напружилася, мов тятива лука.
Вдарила блискавиця. Зникли дерева довкола, Сергій, будинок, хмари в світанковому небі. Зникло все.
Зашуміли київські каштани, заспівав нічний вітер, далекий вітер юності, срібно забриніли струни місячної ночі…
"Якщо зраджу — хай мене покарає клятва вірності!" — прозвучав урочистий голос. Вогняна хвиля залила тіло, зірвала запону часу, оголила серце. Рідні очі наблизилися, заглянули в душу. Кликали… Звали… Очікували…
— Ні! — скрикнула вона, відсахнувшись від Сергія. — Ні!
— Оленко, що з тобою? Оленко?
Вона відштовхнула його, кинулася бігти до Дніпра.
— Оленко, вернися!
Сергій метнувся за нею, кликав розпачливо:
— Оленко! Оле-е-енко!
Вона бігла, не чуючи ніг під собою. Босі підошви холодив пісок, в обличчя хльоскали віти верболозів. Добігла до старезного в’яза, задихаючись, обняла його. Плакала, обмиваючи сльозами кору віковічного друга.
— Я не можу, не можу… Краще вмерти… Вмерти! Порадь мені, друже, скажи хоч словечко.
"Розвій хмари душі, — скрипіло дерево, — відкинь примари…"
"Як, як? — ридала Оленка. — Як мені вийти з кола примар? Де моя стежка?"
"Рідне серце — стежка твоя, — заспокоював в’яз. — Рідне серце, котре чекає вже вічність…"
Оленка впала на землю, цілувала коріння в’яза, знесилено шепотіла…
— Я божеволію… Так не можна… не можна…
Сергій підбіг до неї, підвів із землі — холодну, задубілу. Обігрівав її руки своїм подихом, плакав скупими чоловічими сльозами:
— Оленко, що ти робиш зі мною, з собою? Оленко, що ж нам діяти?
— Він живий, Сергійку, — шепотіла вона. — Він живий.
— Оленко, ти ж маєш розум…
— Сергійку, сьогодні попливемо на його могилу. Попрощаємось. Я попрощаюся з юністю своєю, з казкою, а потім — я твоя. Я забуду…
Сергій повів її додому, загорнувши в плащ. Мовчав. Мовчали верболози довкола. Мовчало світанкове небо, тривожно багряніючи над лісом. Тільки широкий Дніпро вирував, сміявся, плюскотів у береги, кликав до моря. Він щось знав, передчував, обіцяв.
ДЕВ’ЯТИЙ ВАЛ
Вони залишили човна внизу, зійшли на кручу вузенькою стежечкою, по якій пастухи ганяли корів до Дніпра. Оленка поспішала, незнана сила несла її вперед. Серце одірвалося від тіла, у неї було таке відчуття, що воно летіло десь перед нею, ніби клубочок вируючого полум’я.
Глинисті яри. Ріденькі кущі. Бур’яни. Недалеко уже й верхів’я кручі, могила на ній, йо-го вічний спочинок. Там його розстріляли. Там він востаннє дивився на Лівобережжя і, може, посилав їй останнє вітання.
Дід Василь із Сергієм відстали, залишилися далеко позаду. Оленка вийшла на гору, по-бачила обеліск. Біля нього стояла ґрупа людей. Вона стишила крок, приклала долоню до грудей, намагаючись стримати стук серця.
Люди оглядалися на неї. Вражено подивилася на Оленку висока чорноока жінка з сивим пасмом у косі, завмерла молода дівчина, яка тримала в руках букет польових квітів. Кого вона нагадує, на кого схожа?
Пшеничні коси, блакитні очі, брови зрослися на переніссі, ніби крила птаха. Поруч з нею плечистий білоголовий хлопець, котрий щасливо й розгублено усміхається їй.
— Олено Мусіївно?
— Євгене! Хто це?.. Хто це з тобою?
З гурту людей виступила висока худа постать, простягла до неї руки. Прозорі очі, такі, як і чверть віку тому, пронизали її, сколихнули всесвіт…
— Оле-е-енко!
— Миколо-о-о! Доню! Оксанко-о-о!
Здається, у безмежності прокотилися ці слова, відлунюючись у далеких світах. Троє обнялися, з’єдналися, завмерли…
Мовчазно стояли люди довкола. Не соромилась сліз Марія, усміхався радісно зворушений Євген. Вони відчували, що стали учасниками таємничої містерії життя, великої тайни любові.
А на граніті тріпотіли в променях новонародженого дня червоні, багряні і білі троянди…
АПОФЕОЗ
ПІСНЯ ВІЧНОГО ВОГНЮ
До Вічного вогню вийшли і стали півкільцем три кобзарі. Фон Шварц жахнувся, глянувши на них, на їхні урочисті обличчя. Хто це? Звідки вони взялися тут?
Василь Сміян, якому незабаром сповниться сто років, сивий-пресивий, ніби древній Боян. Микола Горенко, шістдесятилітній кобзар і композитор, воскреслий з могили, пробуджений з полону забуття, в прозорих очах його навіки поєднано минуле й прийдешнє, живі, і мертві, і ненароджені. Євген Кремінь, обпалений вогнем любові й зради, зачарований пломенем болісного пошуку, тривожної мислі й вірного почуття. Які сили плекали їх і зберегли понад смертями, розлуками і безоднями небуття?
"Сили життя, — урочисто палахкотів вогонь. — Того праведного життя, на яке ви всі, ти і ті, хто стояв і стоїть за тобою, підняли руйнівну руку…"
Три кобзарі вдарили по струнах. І здалося фон Шварцеві, що разом з ними заграв Толя Вогник. І заспівало кільце побратимів, злютованих вічними обіймами. І підхопив урочисту, величну мелодію хор учнів, учителів, селян, гостей. Співала посивіла, спокійна, мов мадонна, Оленка, співала її донька Оксана, співали ніжні, дзвінкоголосі жовтенята, співали птахи й ліси, навіть хмарини в небі. Фон Шварцеві здалося раптом, що на нього звертаються погляди всіх присутніх, і він спробував заховатися за спини своїх колеґ — делегатів конґресу, та від слів пісні де сховаєшся? Вони наздоганяли, мимохіть збурювали душу, пекли, мучили:
Палає небокрай,
Світанкова пора!
Вставай, вставай, вставай!
Горить нова зоря!
І хто б де не умер —
Від зради чи в борні, —
Воскресніте тепер
У Вічному вогні!
"У Вічному вогні… У Вічному вогні…" — клекотіли слова у знемагаючій свідомості фон Шварца. Він відчував, що в тих словах пісні — вічна правда, і та вічна правда веде цих людей понад віками й епохами. Вони якось просто пізнають одне одного, де б хто не був, де б хто не народився. У них один пароль — пароль творчості, невпинного будування, будування на тому місці, де тільки що прокотилося колесо руїни, де тільки що пройшли нещадні леґіони мороку, як би вони не називалися, — ордами Чинґіза, полчищами рицарів-хрестоносців чи дивізіями фюрера. І відчув фон Шварц, відчув усім своїм глибинним єством, понад лоґікою раціонального розуму, що вся потуга старого світу, всі сили мороку безсилі перед ніжними, відкритими серцями дітей нового світу, котрі оволоділи тайною вічного початку. Освенціми, Дахау, Лідіце, Кортеліси, Хіросіми, будь-які грядущі розбої та нищення, будь-які хитрощі різних злочинців, чорних лож, вікових лихварів — усе поникає перед во-гнем творящого вічного початку… Перед Вічним вогнем, що бере силу з великої жертви попередників, мужніх і безстрашних бійців, надвмирущих бійців.
Як ми зможемо протистояти їм? З чим вийдемо у космічний простір, коли не змогли зламати беззахисні серця дітей, які мали тільки одну зброю — щирість і впевненість у своєму людському покликанні. То як же управитися з тією надмірною силою, якої вони досягли сьогодні? І чи можливий контакт для порозуміння на крилі лазерного променя?
Клубиться чорний дим,
Планета у вогні,
Над обрієм земним
Потвори навісні,
Та повстають сини,
Щоб подолати лють!
На вічний мир вони
Всім руки подають… —
лунало довкола віще слово дітей.
Вони стверджують вічний мир, вони відкривають своїм ключем браму у зоряні світи. А він? Невже його ключ — нульовий аркан, де лиш пустеля, і спека, і прірва попереду, і безжальні потвори довкола. І блазнівський ковпак та вбрання на ньому, на його господарях, і кожен їхній рух збуджує лише дзеленчання дзвіночків, нашитих у минулі віки — віки обману, знущань, лихварства, інквізицій, нищення. І вже нема чистої гармонії сфер, голосу вели-кого мовчання. І відчув фон Шварц, як він щезає у наступаючому потоці великої сили, котра має оновити світ мудрістю, любов’ю і творчим всеохопленням, а в тій силі гримить урочистий консонанс збратаних душ, співзвуччя оновленої й захищеної природи, яка зуміла про-будити людей — тривожних, бунтівливих та все ж таки мудрих дітей своїх, — до рятівної дії, до вічного й радісного миру…
1960–1986 рр.