— Є ще дурні, що вірять у ці казочки? — не стримався від різкого тону Євген. — Який же немічний ваш бог, якщо він творить такий хаотичний світ. Найкращий його анґел стає Сатаною! Пускає в світ людей, а вони опиняються в сітях диявола. Виходить, що Сатана сильніший за бога?
— До пори, до пори, хлопче, — грізно заявив дядя Митя. — Та настане Армаґеддон, і бог Єгова пошле сина свого, щоб змести вогнем праведним у останній битві світла й пітьми Сатану та його полчища. І тоді горе буде тим, котрі насміхаються над пророцтвами бога Єгови.
— А хто ж, пробачте, врятується?
Тільки той, хто вірить в Єгову, хто жде його приходу…
А далі що буде?
— Чудовий світ. Тисячолітнє царство. Хто у нім сподобиться бути, той ніколи не зна-тиме ані горя, ані сліз…
— А всі інші?
— Загинуть. І вже на віки вічні.
— І вам не жаль їх?
— А нащо їх жаліти? Адже кликали їх — вони не захотіли.
— То чому ж неодмінно потрібна загибель людей? Кому від цього радість? Невже ваш Єгова такий деспотичний, ревнивий, жорстокий, що прирікає на смерть мільярди добрих і гарних людей? Адже у більшості з них прекрасне серце, згадайте історію Землі. Полум’яний Спартак, мудрі Архімед і Платон, мужня Жанна, вогняний Джордано, наш бунтар Кобзар, нескорений Петефі, ясний співець Шота Руставелі, безстрашний Махтумкулі, великий Ганді, сучасні вчені, космонавти, наша молодь! Це ж леґіони, це мрія пошуку та дерзання! Вони приносять на Землю жар душі та серця, засівають планету дивними ділами. Невже ви хочете спопелити їх? В ім’я чого? В ім’я того, щоб купка "обраних" раювала над залишками спопе-леного світу?
Євген аж палахкотів, кидаючи в обличчя проповідника свої докази. Той одвів погляд убік, гнівно проричав:
— Ви одвернулися од Єгови! Упали у безвір’я! За це він прирік Землю на пожар.
— А хто ж залишиться у тому ефемерному світі? Ваші бруклінські провокатори? Або такі, як ви, лицеміри й ханжі, котрі жадають ядерного вихору? Страшне ж буде у вас небо, де Єгова назбирає з усього світу нелюдів, що не зуміли вберегти свою прекрасну планету.
Обличчя дяді Миті налилося буряковим тоном, очі потемніли під навислими бровами, ніс хижо заворушився.
— Він же насміхається над нами, — обурено прохрипіла Софія Гаврилівна. — Чого ви його слухаєте?
— Та ні, хай говорить! — просичав дядя Митя. — Хай скаже, яке у нього небо? Де во-но?
— А чого ж, скажу, — суворо озвався Євген. — Небо любові, творчості й краси! Ми мріємо, щоб під тим небом жили прекрасні, вічно юні, величні люди, щедрі серцем і могутні розумом. Нащо боги, коли людина здатна сягнути богоподібних сил?
— Ти син Сатани, — озлобився дядя Митя, — богом величаєш нікчемну людину?!
— Погано знаєте священне писання, — засміявся Євген. — Там же сказано: "Ви — бо-ги!" І ще: "Царство боже внутрі вас!" Не знаю, який там зміст вкладається у це поняття, але я згоден з цим твердженням. У серці людини все — і світло, і темрява, в ньому народжують-ся і боги, і дияволи. Що людина захоче, те з себе й зробить!
— Воно й не дивно: доки було добре — ходили в гості до Оксанки, залицялися, не гор-дували, а як грім ударив — тоді в кущі. Отакий-то ваш бог, сатаністи, безвірники!
Євген похилив голову, мовчав.
— Що ж, це правда. Я тяжко винен, бо не догледів, не захистив Оксанку. Та повернувся знову, щоб врятувати беззахисне серце. І бачу — вчасно. Бо вже повзуть блощиці з щілин і смокчуть живу кров. Обплутують людей страхами, щоб влізти в душу.
— Це ти про мене?
— Догадайтесь самі.
— Це ми обплутуємо? — здивувався проповідник. — Ми на поміч прийшли, не такі, як ви — лицеміри, сатаністи!
— В чому ж ваша поміч? Жахаєте людей останньою битвою, Армаґеддоном. Страхаєте приходом Єгови. Остання битва вже кипить у всьому світі — в державах, на полі ідей, у кни-гах, у серцях. Світ розділився на світло й морок, невже не бачите? Хто ж ви, що проповідуєте руїну, розбрат, остаточне знищення? Ви — проповідники хаосу й мороку, а не життя, не світла. Але не сподівайтеся на перемогу, бо сама суть життя супроти вас. І битва скінчиться нашою перемогою, і прихід буде — чуєте? — тільки не хитрий, підступний Єгова, повели-тель всіх реакційних сил, прийде, а новий світ, світ краси й радості. Цілий безмежний космос відкритий буде для людини. І не ханжі, не лицеміри, не духовні зайди Єгови чи будь-яких інших богів ввійдуть до нового світу, а звичайні люди, котрі вміли страждати, любити, сіяти красу. Коли ж вони і помилялися, то виправляли свої помилки та невдачі, очищали власне життя від бруду, викривлень та забобонів.
Євген випалив усе це з якимсь натхненним запалом. Йому було навіть приємно дивити-ся, як чорніє обличчя проповідника, як надуваються жили на його скронях. Не встиг він закінчити, як мати застогнала:
— Доки ти будеш мучити нас? Чого напав на людину? Не віриш у бога — не заважай нам. Облиш нас у спокої. Йди геть!
— Мені Оксану треба, — вперто стояв на своєму Євген.
— Я тобі покажу Оксану, — посварилася мати. — Не чіпай її! Не розбивай їй життя. У неї є жених. У неї своя стежка.
— Стежка? По ресторанах ходити?
— А через кого вона туди потрапила? — гукнула мати. — Що ви всі їй принесли? Одні нещастя.
— Тьотю Софіє! Раз так трапилося, треба щось робити. Я прийшов, щоб…
— Без тебе зробимо, що треба, без тебе.
— Але ж я…
— Тобі ж ясно сказали, — злорадно озвався дядя Митя. — Без тебе!
— Все одно я діждуся її.
— Гоніть його, гоніть! — застогнала мати.
— Сам вийду, — похмуро сказав Євген.
Стукнули двері. Дядя Митя набрав води на кухні, приніс кухоль Софії Гаврилівні. Вона судорожно випила кілька ковтків, заплакала.
— Боже мій, боже мій! За що така напасть? Коли тон кінець?
Проповідник поставив кухля на тумбочку, запевнив:
— Прийде, сестро. Прийде! Сама бачиш, що діється. Отаке молоде, жовтороте, а вже справжній вилупок Сатани. Ти бач, гординя яка обуяла? Людина — бог!
— Горе, горе, — квилила хвора.
— Горе і суєта! — вторив дядя Митя. — Як сказано: "Бо що матиме чоловік від всієї праці своєї і клопоту серця свого, що трудиться він під сонцем? Тому всі дні його — скорбо-та, і його праця — неспокій; навіть вночі серце його не знає спокою. І це — марнота!"
— Ой, правда, правда.
Знову на кухні стукнули двері. Мати поглянула на дядю Митю.
— Може, знову той халамидник? Хто там?
У кімнату зазирнуло широке веселе обличчя. Примружені вузькі очі посміхалися, щоки пашіли, губи масно блищали.
— Це ми, Софіє Гаврилівно. Погуляли й вернулися.
— То заходьте ж сюди.
— Та ми тут, у цій кімнатці… погомонимо.
— Ну, як бажаєте.
Обличчя зникло. Проповідник пошепки запитав:
— Начальство її?
— Еге ж. Ниденко Василь Павлович… Бог з ним. Коли жениться, то я не проти.
— Ну, хай собі, — сказав дядя Митя, — а ми почитаємо далі.
Оксана, повернувшись додому, впала, не роздягаючись, на канапу, заплющила очі. Не хотілося думати, дивитися, говорити. В голові дзвеніло, думки плуталися. Вона була огидна сама собі, ненавиділа себе, розуміла, що робить щось не те.
Павутина, незрима павутина обплутала її з усіх боків. І кожен її рух, кожне незначне зусилля ще більше додавало тих павутин. Приходила байдужість, нехіть до дії. Минали дні. Зникали колишні знайомі. Скрипка лежала неторкана. Грубіла душа. Тільки серце плакало ночами, кликало когось, жадало музики, радості…
Та не було й просвітку — банальні люди, настирливе обхожування нового начальника. Чому вона не прогнала його? Чому пішла з ним до ресторану? І пила… і танцювала…
Щось зашамотіло поряд. Почувся вкрадливий голос:
— Ти якась дивна, Ксаночко.
— Чому дивна? — не розплющуючи очей, байдуже запитала дівчина.
— В ресторан зі мною ходиш, — шепотів Ниденко, — додому мене приводиш, а остаточної відповіді не даєш?
— Хіба ви мене про щось запитували, Василю Павловичу?
— Як то? Весь час у ресторані я тобі шепотів на вухо.
— Не пам’ятаю, — зітхнула дівчина. — Не пам’ятаю. Якісь пусті слова…
— Чому ж пусті? — образився Ниденко.
— Ви що, пропонували мені свою руку? Не пам’ятаю.
Ниденко кашлянув, помовчав. Потім знову шепнув:
— Навіщо ж так прямолінійно? Ми ще не знаємо одне одного. Треба взнати поближче. Шлюб — це важливий крок, і треба…
Його рука поповзла поза спиною дівчини, жадібно, ніби спрут, обвила стан, сягнула грудей. Почувся тремтливий голос:
— Я люблю тебе, Оксанко. Я…
— Залиште мене в спокої, — простогнала Оксана, — навіщо все це?
— Тихше, — важко дихав Ниденко. — Почують. Як то навіщо? Невже ти кам’яна, нічого не відчуваєш?
(Продовження на наступній сторінці)