— Тільки порожнечу в грудях, — болісно скривилася дівчина. — Тоскно мені, гидко. І страшно. Страшно!..
— Чому ж страшно? — тулився до неї Ниденко. — Ти все за минулим переживаєш? Чим тобі погано тепер? Будь розумною — все буде о’кей!
— О’кей? — гірко прошепотіла Оксана, — Буде о’кей…
— Будь певна! — умлівав Ниденко, обнімаючи її. Вона зіщулилась, руки безсило по-висли. Не пручалась, ніби заніміла. — Та що з тобою? Чому ти така дивна?
Він підсунувся до її обличчя, хотів поцілувати, повалив на канапу. Вона запручалась.
— Пустіть мене, пустіть…
— Тихо, Ксаночко, ну тихше ж, почують. Ксано… я… я…
У коридорі почулися швидкі кроки. Хтось смикнув двері. Ниденко, мов ошпарений, схопився з канапи. До кухні вскочив Євген, побачив дівчину, гостя, миттю оцінив ситуацію. Обличчя в нього побагровіло. Він метнув гнівний погляд на Ниденка, потім з жалем поди-вився на Оксану.
— Оксанко, — тихо покликав він.
Вона кинулася, мов зі сну, розплющила очі, побачила Євгена. Скрикнула. Ниденко дістав сигарету, тремтячими руками запалив.
— Хто ти? — запитав він хлопця. — Чому вриваєшся без стуку?
Євген навіть не глянув на нього. Підступив до канапи, вдивлявся в змарніле обличчя. Перемагаючи сльози, що підступали до горла, шепотів:
— Оксанко, я прийшов. Що з тобою?
Дівчина сиділа, мов кам’яна. Обличчя її зблідло, очі нерухомо дивилися в простір.
— Прийшов? — прошепотіла вона. — Чого тобі?
— Оксанко, чому оцей тип тут? Хто він тобі?
— Ей, ти! — гримнув Ниденко. — Знай, з ким говориш!
— Бачу, — обурився Євген. — Проспіться, приведіть себе до людської подоби.
— Ксано, що це за хам? — захлинувся від образи Ниденко. — Вломився до твоєї квар-тири, ще й ображає! Це що, твоя давня любов?
— Облиште мене, — застогнала дівчина, — облиште мене всі!
— Оксанко, тікай звідси! Тікай з цієї ями.
— Ану, мерзотнику, забирайся звідси! — гримнув Ниденко, синіючи від злості. — Хіба не чуєш, тебе виганяють?
— Оксанко!
— Іди, йди, Євгене, — заплакала Оксана. — Я не можу, не можу…
— Хто там? — почувся з сусідньої кімнати голос матері. — Хто кричить?
— Софіє Гаврилівно! — Ниденко просунув голову в двері. — Тут прийшов якийсь хам, пристає до Оксанки.
— Той самий, — пробубонів дядя Митя.
— Проженіть його. Доки він буде мучити нас?
— Оксаночко! — наполягав Євген. — Чому ти мовчиш?
— Ану марш звідси! — схопив Ниденко хлопця за руку.
— Забирайся сам, слизняк!
— Ах, так! — Ниденко розмахнувся І вдарив Євгена по щоці.
— Наволоч! — Євген коротким ударом у щелепу повалив напасника на підлогу. Полетіли врізнобіч склянки, табуретки, миски. Дядя Митя злякано зіщулився в дверях, скрикнув.
— Що ви робите? — плакала Оксана. — Що ви робите?
Ниденко підхопився з підлоги, тримаючись за розпухлий ніс.
— Битися? Я тобі покажу, як битися!
Він побіг до дверей, обернувся з коридору, погрозив пальцем.
— Ти у мене одсидиш п’ятнадцять! Я тобі покажу, хто я такий!..
Мати, шкандибаючи на костурі, вивалилася з сусідньої кімнати, заголосила:
— Як ти смієш хуліганити в моєму домі?
— Оксанко! — простягнув руки до дівчини Євген. — Чому ти мовчиш? Тікаймо звідси.
— Куди? — крізь сльози озвалася вона. — Що мені робити? Довкола одне болото.
— Гони його, дочко! — причитала мати. — Щоб і духу його не було! Покайся! Вже во-ни одного разу тебе повели з дому. Покайся!
Дядя Митя виступив з-за материної спини, показав пальцем на Євгена.
— Одречися від нього, дочко, побійся бога! Не слухай облудних слів.
— Замовкніть ви, божий шахраю! — крикнув Євген. — Хіба не бачите, до чого ви до-вели дівчину? Замість того, щоб допомогти, заплутуєте її в густу павутину.
Двері з коридору рвучко відчинилися. До кухні зайшов міліціонер. За ним ішов торже-ствуючий Ниденко, тримаючи хустинку біля носа.
— Ось він, — вказав Ниденко на Євгена. — Бачте, що наробив?
— Громадянине, ваші документи, — суворо звернувся міліціонер, міряючи очима Євгена.
— Нема при собі, — похмуро відповів хлопець.
— Тоді пройдемо до відділення, будь ласка. Ви, товаришу… еее…
— Ниденко…
— Ви, громадянине Ниденко, теж. А до вас я зайду пізніше, складемо протокола. Ходімо.
— Нічого, нічого, — зловтішно примовляв Ниденко, — там тобі дадуть прикурити. Хуліган нещасний!
— Громадянине! — попередив міліціонер. — Прошу не виражатись. Прошу за мною.
Євген рушив до дверей, на мить зупинився, тихо покликав:
— Оксанонько!
Дівчина мов пробудилася, погляд її сповнився мукою, надією. Вона простягла руки до хлопця:
— Євгене…
— Оксано, покайся! — стукнула мати костуром об підлогу.
Двері зачинилися. Дівчина впала на канапу, забилася в риданні:
— Євгене, вернися… Євгене!.. Євгене!..
А мати стояла над нею, мов страшний привид, істерично вигукуючи:
— Покайся!.. Покайся!.. Покайся!..
ПРОМІНЬ СОНЦЯ
Вже кілька днів минуло. Кілька днів… І вже вона сама в кімнаті. Самотня. Нема ліжка. Нема матері. Нема. Назавжди…
Якимсь маренням промайнуло над Оксаною потрясіння останніх днів. У свідомості зву-чать слова останньої розмови. Мати злобно й настирливо вимагала, щоб Оксана стала свідком Єгови, кричала, що іншого шляху нема, що сама доля підштовхує її до цього рішення. Що перед смертю вона хоче знати, любить її дочка чи ні.
Оксана спалахнула, й різко відповіла, що для неї досить. Досить насилля, посміху, зне-ваги, покори і облуди. Вона людина й воліє вибирати свій шлях сама.
Мати тіпалася в істеричних конвульсіях. Оксана злякано металася біля неї, заспокою-вала. Софія Гаврилівна дивилася в стелю невидющими очима, гостро й жовчно говорила:
— Нічого не вдієш, чужа кістка… Скільки вовка не годуй, його до лісу тягне.
— Чужа? — стрепенулася Оксана. — Як чужа?
— Кажу те, що є, — холодно відповіла мати. — Я мовчала все життя, думала, що ти будеш вдячна. А ти віддячила он які Знай же… не я породила тебе. Я тільки виростила.
Світ потьмарився в Оксаниних очах. Похололи руки й ноги.
— Хто ж? Хто? — прошепотіла вона.
— Горенко прізвище. Оксана Миколаївна Горенко.
— А де… батьки?
— Нема, — одвернулася мати до стіни. — Загинули. Батько десь над Дніпром, а матір бомбою пошматувало… В степу, під Харковом. Я прийняла роди в ямі. І одразу ж бахнуло. Її вбило, мене контузило. Солдати підібрали мене з тобою. Записочка з твоїм прізвищем, клу-ночок з білизною — і все… От і все.
Софія Гаврилівна вже, мабуть, жалкувала, що сказала правду. По її сухих змарнілих щоках текли скупі сльози. Та вона й сама була спустошена, розбита, німа. Дивилася в простір незмигним поглядом, щось шепотіла сухими вустами.
А вночі наступила агонія.
Оксана поховала матір. На цвинтарі співали солов’ї. Неподалік старі жінки продавали квіти у вазончиках. Оксана купила три вазончики з фіалками, поставила в узголів’я. Постоя-ла біля могили, подякувала покійній за її турботи, за клопоти, за жертву, котру вона принес-ла ради неї, попросила пробачення за муки, що їх завдала, не бажаючи цього. Не бажаючи… І пішла додому.
І тепер вона стоїть біля вікна, дивиться на фіранку. Думає, думає, думає. Світанок надворі. У вікні проходять тіні людей. Лише їхніх ніг. Сіре світло.
Тіні в кімнаті, сумно.
Тепер вона одна, мов хмарина в небі. Куди її понесуть вітри? В які пустелі упадуть до-щами її самотні сльози? Чи знайдуться квіти, що спрагло вип’ють її сльози, обернуть їх у красу пелюсток? Так порожньо, так самотньо. Вона одна та ще люба скрипка, зраджена й покинута подруга.
Вона відкрила футляр. Як давно не звучали твої струни, скрипко! Як давно не відповідали твоїм радісним звукам чиїсь любі очі. Лише відлуння голосу, тихого голосу, кот-рий шепче ніжні слова.
Вони попливли хмаринкою в далеч і розтали в безодні.
Спробувала грати на скрипці. Крізь сум і безнадію почали пробиватися несміливі по-клики любові, сподівання, віри. Але як тяжко, невимовно тяжко їм вибиратися з-під запони мороку, із світу скорботи.
Вона опустила смичка. Куди їй тепер іти? Де та рука, що не здригнеться, не покине у найтяжчому горі?
Зненацька крізь щілину в фіранці впав на чоло дівчини перший світанковий промінь. Оксана здригнулася. Ніби небо засміялося. Та крапля світла забриніла в її душі мелодією радості, луна від неї урочисто покотилася в безмежність.
(Продовження на наступній сторінці)