— Не турбуйтеся за нього, Кириле Степановичу. Він, справді, по важному ділу побіг, йому тепер це діло, може, набагато важніше, ніж тищі всяких там ваших… круків… чи крюків… чи кряків…
ПОЄДИНОК
До напівпідвалу з вулиці проникало сіре світло. На фіранках миготіли тіні людей, що проходили мимо — сюди й туди. Інколи чулися сигнали машин, сміх дітей.
Оксанина мати Софія Гаврилівна лежала непорушно на ліжку, дивилася у вікно. Її запалі очі блищали хворобливим вогнем. Тіло майже не рухалося, а душа прагнула виявити себе, діяти, кудись поспішати, щось робити. І недобре почуття до навколишнього світу на-роджувалось у серці, отруювало мозок, серце, тіло, кожну мить свідомого життя.
Дядя Митя, далекий родич, сидів поряд на стільчику, читав Біблію. Обличчя в нього було строге, серйозне. Палець, яким він відзначав прочитані місця, був подібний до списа арханґела, котрий нагадував про неминучу розплату.
Спасибі дяді Миті, не забував він останнім часом її, покинуту, залишену всіма. Розва-жав, підтримував у нещасті, нагадував про неминучу смерть. І тепер слова з Біблії, які він вичитує, перегукуються з настроєм Софії Гаврилівни:
— "Яка користь людині від всіх трудів її, якими трудиться вона під сонцем? Рід прохо-дить, і рід приходить, а земля перебуває повік. Сходить сонце, і заходить сонце, і поспішає до місця свого, де воно сходить. Іде вітер до полудня і переходить до полуночі, кружляє, кружляє в ході своїй, і повертається вітер на круги свої…"
Дядя Митя підвів голову від книги, довгий хрящуватий ніс його ворухнувся, очі про-низливо зупинилися на обличчі хворої.
— Так-то, Софіє Гаврилівно! Ще тищі років тому люди які мудрі були. Мали всякі ба-гатства, і рабів, і розваги, І золото, а зрозуміли, що все це — марнота, прах, ніщо. Ось так прямо й сказано: "Бачив я і діла, які творяться під сонцем, і ось все це — марнота і томління духу".
— Правда, правда! — простогнала Софія Гаврилівна. — Все мара. Скоріше б, скоріше б кінець настав…
— Прийде, — кивнув головою дядя Митя. — Прийде грізний день суда, змете Єгова з лиця землі всіх прихильників Сатани, згорять вони в огні праведному. Лише ми, свідки бога Єгови, тільки обрані, залишимося, щоб веселитися і святкувати з богом во віки вічні.
— А чи довго ще ждати?
— Терпіти треба, Софіє, — сказав проповідник. — Думаю, що вже незабаром…
— Якби зараз, — зітхнула жінка.
— Все в руці Єгови. Наповнюється чаша мерзоти. Встає народ на народ, царство на царство. Син проти батька, батько проти енна. І сказано, що сидітимуть друзі за одним сто-лом і готуватимуть меча один на одного, і вуста їхні будуть брехливі, зміїні.
— Ой, правда, правда! — заворушилася на ліжку Софія Гаврилівна. — Обман кругом один. Нема людей… Ось хоч би й у нас…
— Правильно, — схвально прогув дядя Митя. — У твоїй сім’ї це дуже виявилось. Ти ясно побачила, що все земне — марнота, прах, ніщо. Чим була твоя дочка? Знаменитість! Слава, почот на весь Союз, на весь світ! А ти теж під її крилом загордилася, забула бога.
— Ой правда! Гординя обуяла. За те й покарана.
— Щоб не забувала бога! — підняв угору пальця дядя! Митя. — Щоб знала, що все в його руці. І ти уздріла тепер, які люди довкола, яке у них нутро.
— І не кажіть. Всі одцуралися, хто раніше ходив, бував.
— Отож-бо! Доки ти славен, годен, — як мухи біля меду будуть витися. А впав — од-вернуться, не простягнуть і руки. Тільки справжні друзі, свідки бога Єгови, приходять до нещасних у лиху годину.
— Спасибі вам, дядю Митю.
— Не мені дякуй — богові. Він знає, коли й кому потрібна поміч. І доньці твоїй слід урозуміти, що пора ставати на нову дорогу. Час грізний, уже недовго чекати приходу бога Єгови.
— Я не вмію говорити про це, — зітхнула мати. — Ви вже самі з нею.
— Добре. Це для нас велике діло: з такої висоти — і до нас. Дуже наглядно. До речі, де вона тепер?
— Десь гуляє з новим знайомим.
— Жених? — строго запитав дядя Митя.
— Хто їх знає. Начальник. Вона в нього секретаркою. Помогли їй по знайомству. Робо-та нібито неважка, зарплатня нічого, та, каже, нудно. Ой, нудно, каже, мамочко, ой, тяжко. Сумує за музикою. Та переживає, мабуть, за колишнім знайомством.
— А що, покинули?
— Де й поділися. То вже заручини готували, приїжджали сюди, не гидували підвалом. А потім врозтіч.
— А жених?
— Нема й сліду! Кажуть, одружився з іншою. Мов шкідливий пес, нагидив і пропав. А цей… начальник її… теж має блудливі очі. Але треба терпіти. Я їй кажу — терпи. Жити якось треба. Я не годна, пенсії моєї на двох не вистачить, заробляй, кажу, дочко. А вона прийде інколи додому, заллється сльозами, плаче: мамочко, що мені робити? Не витерплю, несила жити так безглуздо.
— Один шлях — до бога, — задоволено підхопив дядя Митя. — Тільки там рятунок від сатанинського світу. І душу, і тіло, і все майно треба віддати йому, богу Єгові. І тоді, в час приходу, опинишся в ряду обраних.
— Скоріше б, скоріше, — стогнала мати.
У двері хтось постукав. Дядя Митя насторожився, закрив Біблію.
— Подивіться, хто там? — попросила мати.
Дядя Митя вийшов до кухні, відкрив двері у коридорчик. Побачив білоголового плечи-стого хлопця, його ясні очі були тривожні й розгублені. Він якусь мить стояв мовчки, здиво-вано дивлячись на незнайомого чоловіка.
— Хто? Чого? — суворо запитав.
Хлопець ступив у кухню.
— Я Євген. Де Оксана?
— Вітатися не завадило б.
— Добрий день. Пробачте. Я хвилююсь. А де Оксана?
— Запитайте у матері, у Софії Гаврилівни.
— Дядю Митю, хто там? — почувся слабий голос матері.
— Та прийшов якийсь Євген, каже.
Дядя Митя повернувся до хворої, сів. Євген вступив за ним до кімнати, привітався:
— Здрастуйте, Софіє Гаврилівно!
Мати підвелася на ліктях, суворо запитала:
— За чим прийшов?
— Я хотів би бачити Оксанку.
— Нема для тебе Оксани! Нема для вас усіх! Чого вам від неї треба? Це ж ти перший повів її до своїх? А потім братик твій її підхопив.
— Ви нічого не знаєте! І потім… не про це річ! Мені треба побачити її. Казали, що її бачили… в ресторані.
— А тобі яке діло? — гнівно запитала мати. — Хто ти їй? Чи знову голову крутити зібрався? Не втручайся в чуже життя. Покинули дівчину в біді, а тепер прийшов, латати… Для чого?
— Я не покинув! — гаряче заперечив Євген. — Мені тільки вона потрібна. Тільки вона!
— "Тільки вона", — похмуро передражнила мати. — Хіба вона іграшка? Не награлися? Хочете знову в яму зіпхнути?
— Тьотю Софіє! — з відчаєм скрикнув Євген. — Невже ви гадаєте, що я зла хочу Оксанці? Я хочу допомогти їй.
— Не знаю. — Мати втомлено заплющила очі. — Все зло, все розпуста… Все йде до кінця…
— До якого кінця? — здивувався Євген.
— До кінця світу. І таким, як ти, не завадило б подумати.
— Тьотю Софіє, хто це вам таких дурниць наговорив?
— Як ти смієш, — посварилася вона пальцем, — ображати людей, котрих не знаєш.
Дядя Митя взяв руку хворої, м’яко поклав її на постіль. Глянув на Євгена.
— Заспокойся, сестро. Хлопець молодий, гарячий. Нічого дивного. Слухай, хлопче, не дурниці те, що сказала Софія Гаврилівна, а велика істина. Хіба ти не чув коли-небудь про грядуще пришестя бога?
— Чув, — знизавши плечима, сказав Євген. — Навіть читав Біблію, коли вивчав історію реліґій. То й що?
— Гм. Навіть читав. Тоді нам легше говорити.
— Я не розумію, до чого тут Софія Гаврилівна, Оксанка… і майбутнє пришестя бога?
— Їхнє нещастя, хлопче, то ілюстрація, так би мовити, до древніх пророцтв. Сідай, сідай. Отам, на стільчик. Бог показує на прикладі таких, як вони, що все на світі прах, суєта, ніщо. І єдине, чому треба служити, — це богові.
— Якому? — поцікавився Євген.
— Єгові, — строго сказав дядя Митя. — Єдиному богові, котрий сотворив нас усіх, землю, небо, все видиме й невидиме. І який прийде судити живих і мертвих, коли випов-ниться міра мерзоти…
— Дозвольте… Навіщо ж він нас сотворив, якщо тепер вирішив судити? І за що?
— Він нас сотворив чистими, непорочними, — пояснив проповідник. — А ми живемо в світі, обплутаному сітями Сатани. І замість того, щоб іти шляхом божим, щоб чекати його приходу й славити його, вірити в нього, допомагаємо Сатані, тішимо його, стаємо пособни-ками лукавого.
— Гм, — іронічно мугикнув Євген. — А Сатану хто ж сотворив?
— І Сатану бог сотворив, — підняв пальця вгору проповідник. — Сотворив його, як першого анґела — чистого, сяючого. А той возгордився, захотів стати рівним богові. І був скинутий на землю. Тепер він тягне і нас, людей, за собою.
(Продовження на наступній сторінці)