Ярина встала, пішла в свою кімнату. Взяла з комода кілька сорочок, два плаття. Зав’язала у вузол. Наділа плащ. Підійшла до дзеркала. Сумовито глянула на себе. Пригладила сиві коси, запнулася хустинкою. Сині очі були привожні, крижані. Губи поблідли. Тримайся, тримайся, Ярино. Гроза прийшла…
Вона вийшла до вітальні. Терентій роздратовано сказав:
— Чому ти мовчиш? Якось же треба вирішити.
— Я вже вирішила, — тихо відповіла Ярина. — Я йду.
— Тобто як це — йду? — здивувався Терентій.
— Так, як бачиш. Нічого не беру. Не хочу. Мені нічого не потрібно.
— Ти збожеволіла! Я ж не виштовхую тебе. Єсть же закон, якісь правила…
— Я буду в селі. Пришлю тобі розводну. Не турбуйся.
— Я не про те. Речі, кошти. Треба поділити. Щоб чесно було.
— Заспокойся, — усміхнулася безкровними вустами Ярина.
— Я лишаю тебе з твоїм добром.
— Як же ти…
— Що?
— Що будеш діяти?
— Працюватиму. Як і раніше. Сон минув. Дурний і ганебний. А тепер знову наступить пробудження. Може, все на краще… Може, я колись подякую тобі…
— Знущаєшся?
— Чому ж. Ніхто нікому не скаже — де щастя, а де нещастя.
— Гаразд. Як знаєш. Але прошу тебе про одне: не пиши нікуди, не посилай скарг. Знаєш сама — я на доброму рахунку…
— Заспокойся. Я не зміню рахунку. Роби кар’єру.
— Коли що треба — пиши.
— Обійдусь сама.
— Не згадуй злим словом. Адже було в нас і добре.
— Не лицемірствуй, Терентію. Я йду. Попрощаюсь з Васею і поїду.
— Гроза ж надворі…
— Нічого. Освіжить.
— А як же Вася?
— Васю поки що не можу взяти. Йому треба скінчити десятий. Він виходить у життя. Це удар для нього. Страшний. Хто скаже, як він сприйме? Та я спробую зм’якшити той удар. Хай він приїжджає до мене… Втім, я сама йому скажу.
В коридорі пролунав дзвінок. Терентій рушив до дверей. Ярина завмерла.
— Синок, — прошепотіла вона.
9
Вася повертався з вечора веселий, радісний, щасливий. Ось і прийшло жадане! Хоч і небагато хлопців та дівчат, а все-таки згодилися, уклали спілку. Тепер піде діло. Потроху, потроху, а там ширше, ширше, як кола на воді! Україна. А за нею — інші республіки. А там — Земля. І вже мариться Василеві, що злітаються на якійсь планеті лицарі краси з усіх світів. І гуде, гуде зоряний амфітеатр. І хвилюються лілові, зелені, сині, білі, чорні обличчя. Маєво знамен, розмаїтих убрань, гомін дивовижних голосів — неземних…
Все навколо звучало піснею. І перехожі здавалися дружніми, хорошими, гарними. серце співало. І бажало поділитися своєю радістю з людьми.
Він підстрибом вихопився по сходах, подзвонив. Відкрив батько. Вася привітався, влетів до кімнати. Побачив матір. Не звернув уваги на те, що вона якась дивна, з вузликом у руках. Кинувся до неї, цмокнув у щоку.
— Матусю! Якби ти знала! В нас укладена спілка!
— Яка спілка, синку?
— Спілка лицарів краси! Суперечка була. Хто не хотів — одійшов. Думаємо писати в "Комсомолку". Матусю… а що з тобою? Ти якась не така.
— Васильку! Я дуже рада за тебе…
— Зажди, зажди… Ти одягнена… В руках вузол. Що це? Куди ти зібралась?
Вася поглянув на батька. Терентій Гаврилович одвернувся до вікна, витирав хустинкою губи. Мати болісно зітхнула.
— Я йду, синочку.
— Куди?
— Зовсім… З цього будинку.
Вася заморгав очима. Розвів руками.
— Нічого не збагну. Ми ж не переїжджаємо…
— Васильку, — тихо мовила мати. — Ти вже не маленький. Ти повинен знати. Та цього й не сховаєш. Батько полюбив іншу жінку…
— Дурниці! — прошепотів Вася, бліднучи. — Які дурниці! Ну, скажіть, що ви жартуєте. Ну, скажіть мені! Батьку! Ти чуєш? Вона жартує?
Вася схопив батька за рукав піджака, заторсав його. Терентій Гаврилович повагом одвів руки сина, хрипко сказав:
— Заспокойся. Ми вже усе вирішили. Ще нам не вистачало істерики! Мати сказала правду.
Вася одступив від нього.
Безглуздо усміхнувся, намагався стримати тремтіння рук.
— Полюбив… іншу жінку… А вона? Мати куди?
Ярина обняла сина, погладила по голові. Тамуючи сльози, промовила:
— Заспокойся, Васильку. Це наша справа. Знаю, тобі боляче, тяжко… Знайди сили, переживи, перетерпи… Я буду в селі. У бабусі. Приїжджай… Залишайся тут поки що…
— Яз тобою, матусю. Я не хочу…
— Тобі треба вчитись. Залишайся.
— Мамо. Як я можу без тебе! Матусю! Що ж це таке?
— Припини комедію, Василю! — різко сказав батько. — Ти ж мужчина, нарешті!
— Комедія, — прошепотіла мати. — Для тебе й горе сина — комедія…
— Хіба не можна без всяких вигуків? — роздратовано сказав батько. — Трагедії, мелодрами! Як все це остогидло!
— Лицарі краси, — раптом засміявся Вася. — Хаха! Лицарі красні Здорово! Старше покоління дає нам приклад! Ха-ха-ха! Так би мовити — практичне підтвердження ідеалу! Ха-ха-ха!
— Божевільний неврастенік! — буркнув батько. — Ярино, або сюди, або туди! Досить з мене!
— Туди, туди, Терентію, — спокійно сказала мати. — Прощай!
Вона взяла сина за руку, повела до дверей. Накинула на плечі плащ.
— Проведи мене, Васильку.
— Куди ж ти, матусю? Гроза… ніч!
— Нічого. В грозу краще горе переживати! Я автобусом доберуся, а потім — пішки…
Грюкнули двері. Німі сходи. Полупані стіни. Розквітають каштани в сяйві блискавиць, в потоках дощу. Вася обняв матір за плечі — таку маленьку, таку нещасну. Вона зупинилась внизу, поглянула йому в обличчя — ніжно, сумно.
— Мені нічого, Васильку. Я звична. А для тебе — це грім. Перший грім. Як ти витерпиш його?
Вони рушили по вулиці. Дощ хльостав у обличчя. Бігли, накрившись парасолями, плащами, перехожі. Буркотіли брудні потоки, пузирилися.
Вася задихався. Не міг зібрати докупи думок. Як же так? Все було ніби спокійно. А тепер — все шкереберть. Батько там, позаду, в теплій кімнаті. А мати — сама, самотня, як одірвана гілка…
— Мамо! Матусенько! Ти не печалься. Я з тобою… Я закінчу школу, піду вчитися. Я тебе заберу. Ми завжди будемо разом.
Мати зупинилася. Дощ лив їй на обличчя, на очі, стікав по щоках. А в очах сяяли сині вогники. Вона сказала:
— Дякую, синку. Не впади… не впади в горі…
10
Через кілька днів у дім Терентія Гавриловича ввійшла нова дружина. Вони підкотили до будинку в розкішному ЗІМі, шофер поніс по сходах важкий жовтий чемодан.
— Прошу, Льолечко. Ось наша квартира, — догідливо сказав Терентій Гаврилович, пропускаючи молоду жінку вперед.
— Пробач, Терчику, — проворкувала вона тихенько, — а скандалу ніякого не буде? Тієї нема?
— Нема, нема! Не турбуйся. Вона вже давно поїхала! Навіть нічого не взяла!
— Оце мене й турбує. Боюсь, щоб вона не підклала якусь міну.
— Ні, ні! Вона дуже чесна!
Терентій Гаврилович хихикнув, провів Льолю до кімнати-вітальні. Шофер поставив чемодан, попрощався.
Льоля з цікавістю оглянулась. Потягнулась, позіхнула.
— Непогано. Навіть дуже непогано. А тут що?
— Кухня, Льолечко!
— Кухня? Може, ти гадаєш, що я буду варити?
— Що ти, що ти? Завтра ж буде доморобітниця.
— Оце інша справа, Терчику. Ти в мене геній! А це що?
— Це — твоя кімната. Це — мій кабінет.
— З тебе й службового кабінету вистачить. Тут буде моя спальня. Це — будуар…
— Що значить будуар?
— Неважно… А це що?
— Кімната Васі.
— Якого Васі? Ах, пробач, я забула…
Двері відчинилися. На порозі з’явився Вася. Його очі були прикриті віями, але з-під них пробивався темний вогонь презирства, осуду.
"Полюбив іншу жінку, — клекотіло в душі Василя. — Любов. Краса. Кохання. Подвиг. Де ж воно в ній? В ній? За що її полюбив батько — літній, досвідчений чоловік?"
Висока, струнка, молода. Не більше двадцяти років. Очі кокетливі, підмальовані, волосся вогняне, пишне. А зіниці — гострі, колючі. Як у гадюки. Василь пам’ятає дитинство. Він ходив з матір’ю в Карань по гриби. В одному кущі вони виколошкали гадюку. Вона засичала, підвелася на хвості. Розхитувалася, ніби прицілялась, як краще вдарити. А очі були холодні мерзотні і байдужі. Вони морозили серце, сковували тіло. Так і тепер. Так і тепер…
— Познайомся, Василю, — якимсь дерев’яним голосом сказав батько. — Це твоя… нова мати…
Василь, зирнувши на мачуху, холодно відповів:
— Мати одна.
Льоля криво усміхнулася, солодко мовила;
(Продовження на наступній сторінці)