Він похмуро пройшовся по алеї між тополями, сів на лавці, замислився. Послухати Ніну? Забути сердечні слова старого гуцула? І жити, як раніше, не звертаючи уваги на слабих, нещасних, ображених, злих? Вони самі собою, а він сам собою. Так спокійніше. Ніхто не вилає, не вдарить, не насміється… Ні, ні! Нізащо! Він не схилиться перед глузуванням, не послухається скептиків. Є багато добрих людей. Треба рівнятися на них.
Та неприємності на цьому не скінчилися. Вася збагнув це, переступивши поріг квартири. Батько уже був дома. Він сидів за столом — повний, поважний, — смачно жвакаючи, їв сосиски з капустою. Іронічно подивився на сина.
— О, поглянь, Ярино! Відзнаку приніс. Чудово, чудово! Звідки ж цей "орден"?
— Що з тобою, Василечку? — сплеснула руками мати, кидаючись до сина.
Він кріпився, кріпився, але нарешті заплакав, ховаючи обличчя на грудях у матері.
— Не маж його, скільки казав! — гримів батько. — Суворо треба! А то бач, до чого докотився? В школі нахуліганив, на вулиці щось встругнув! Мені з школи повідомили! Признавайся, що утнув?
Мати зазирала синіми-синіми очима в обличчя сина, зм’якшувала громові погрози батька ласкавими словами:
— Всяке буває, не кричи на нього! Забув, як сам у дитинстві самопали майстрував? А я — ого, якою розбишакою була! Одного разу малих дітей повитягала на клуню, зробила гайстрине гніздо, повмощувала їх там. А назад злізти боялися. Дорослі побачили, таких припарок дали мені, що сісти ніяк було!
— Хороший педагог з тебе! — бурчав батько. — Розгвинтила його, далі нікуди!
— Він сам про все розповість! Правда, Василечку?
Вася, хлипаючи, почав розповідати. І про табір у Карпатах, і про Йвана Стотисячного, і про думку створити спілку лицарів краси. І про те, що з того вийшло…
Батько розвів руками, хмикнув, витер салфеткою масні вуста.
— Юродство. Щоб я не чув більше ні про які спілки краси! Ось так!
Він важко встав, пішов до своєї кімнати, ліг на диван. Розгортаючи газету, мляво сказав:
— Ще раз директор на тебе пожаліється — віддам в інтернат.
— Таке скажеш — в інтернат! — розсердилась мати. — Що він — безбатченко?
— Щоб обтесали, — буркнув батько.
— З своїх плечей на чужі, — докірливо мовила мати. — Та й віддавати його нема за що. Нічого поганого синок не зробив. Хотів же як краще…
— Мене не цікавить, що він хотів, а що вийшло! А тепер — дайте мені спокій, я хочу подумати.
Газета лягла на батькове обличчя. Невдовзі почулося сопіння. Мати зачинила двері, повернулася до Васі, посадила його в крісло. Ясно дивилася прямо в душу, пестила шкарубкими пальцями синове обличчя, пригладжувала неслухняний вихор. Хлопцеві було приємно, він знову відчув себе маленьким Васьком, який любив лежати у матері на колінах. А вона ніжила його та розповідала казки. Про злих розбійників, про сміливих богатирів та гарних царівен. От якби повернулося все те, незабутнє, прекрасне. Ні, ні! Не вернеться, попливло воно у безвість, він давно вже не дитина, і навіть якось незручно, коли мати отак його пестить…
Вася опустив очі, зітхнув.
— Мамо, а чого воно так виходить?
— Дуже просто, синку, — сумовито всміхнулася мати. — Аж надто просто. Ти бачив, як бджоли носять мед з квітів?
— Бачив. То й що?
— Для них у тому нема нічого надзвичайного, синку. Для них це — буденна праця. Без неї нема смислу життя у бджоли. Такі є й люди — вічно вони працюють, метушаться, щось майструють. Не можуть і хвилини, синку, посидіти без діла…
— Як наша бабуся Химка, — сказав, усміхнувшись, Вася.
— Правда твоя, — згодилася мати. — Вона не навмисне робить те або інше, а тому, що не може інакше. І в неї це виходить природно, як у бджоли. Такі люди тримають світ на собі, синочку.
— Згоден, але не розумію, до чого тут я…
— Поміркуй гарненько. До зустрічі з тим… як його… Стотисячним ти не думав ні про яку спілку краси. Робив і гарне й недобре, але все природно, як виходило. А тут раптово вирішив: дай-но я буду весь час добрим, чесним, всюди захищатиму красу!
— А чим це погано? — здивувався Вася.
— Не погано. А неприродно для тебе. Вийшов на вулицю і оглядаєшся — куди б його прикласти правила добра й краси? Адже так? Тобі хочеться відзначитись. Похвалять тебе, героєм станеш!
— Ну, мамо, що ти кажеш?
— Правду кажу. Я одверто розмовляю з тобою, бо хочу, щоб ти збагнув усе як слід. Нема всеосяжного добра, як і зла абсолютного нема. Раз на раз не прийдеться. Ось ти запропонував бабусі піднести кошик. Благородно? Правда? А бабуся, може, вже потерпіла від якогось шахрая і тепер боїться. А ти хапаєш кошика за ручку, гаркаєш: давайте поможу! Треба було привітатися, чемно запитати: бабусю, якщо вам тяжко, дозвольте мені піднести… Може, вона відмовилася б, але подивилася б на тебе з вдячністю.
— Ціла морока, — зітхнув Вася.
— А ти як думав? Це ж люди. У кожного своя душа. Своє серце. Своя доля. Що людина — то й цілий світ. Всіх під одну гребінку не причешеш. Може, хтось не хоче, щоб йому помагали. І таких треба шанувати. Є люди, які бажають самотужки вибратися з найбільшої безодні. А є такі, що репетують при найменшій негоді, вимагають підтримки. Звідки тобі, хлопчиськові, знати всю глибінь психології дорослих? До кожної людини треба йти з великою любов’ю і добрим серцем. З таким, як у твого Стотисячного. Він не для показу дзвонив серед ночі — з великою вірою, що комусь потрібен його дзвін. А ти все робив навмисне, напоказ.
Вася мовчав, похмуро дивився у вікно. А що ж… Мама правду каже. Одне штукарство вийшло. Наче на сцені.
— Ідея чудова, — сказала мати. — Ти не викидай її. І людям помагай. І красу захищай. Тільки хай це стане щоденним твоїм прагненням. Життям. Подихом. А за те, що посуд вимив сам — спасибі.
Вася ліг у ліжко спокійний, вмиротворений. Крізь дрімоту прислухався до веселого сміху дівчат на вулиці, до шуму машин. Марилися йому гнівні очі Ніни, її стиснутий кулачок. Як вона розсердилася на нього! А він все, все їй прощає.
Віднині він буде діяти інакше. Тихо, непомітно. Як бджола, як бджола серед луків… квіти… сонце… хлюпає прозора хвиля… а пічкурці зграйками… зграйками… щипають за ноги… хмари в небі… іскри золотисті…
4
Минуло два роки.
Вася закінчив дев’ятий клас. Перед канікулами вирішено було провести в школі бал-маскарад.
Вася весь вечір просидів у своїй кімнаті, клеячи лицарське вбрання Дон-Кіхота. Усміхався до себе. Знову будуть глузувати товариші. Ну й хай. Хай! Аби вона не сміялася, Ніна…
Вася і Гриць щовечора проводжали її з школи. Мовчки дивилися, як заходить вона у під’їзд, потім дружно одверталися один від одного і прямували в різні боки.
Нез’ясовне почуття несміливою паростю пробивалося в серці Васі, лоскотало в грудях. Він не знав, звідки воно, що означає. Хотів лише одного — щоб і в майбутті, по таємних, невідомих стежках життя, поряд з ним ішла подруга з тривожними темними очима. І ради неї він піде на будь-які небезпеки, на подвиг, на важкі шукання.
Хлопець пізно заснув того вечора. І приснився йому дивний сон.
…Ніби стоїть він на високій трибуні. А перед ним — доповідь. Надрукована на машинці. А вгорі написано: "Доповідь про красу".
В залі багато-багато людей. Ніна сидить. І Гриць. І учні його класу.
Хлопець читає бліді, невиразні слова доповіді. Вони звучать у просторі і одразу ж розпливаються, як мильні бульбашки, не доходячи до слухачів.
— Ми зібралися, — бурмотить Вася, — щоб обговорити питання…
Налітає вихор. Вихоплює з рук хлопця листочки з текстом, жбурляє їх геть, розкидає по сцені. Вася кидається за ними, але не може спіймати. Як же тепер? Як промовляти до людей?
А люди сплять. Спить Ніна. Сопе Гриць. Хропуть всі слухачі. І Васі соромно за себе, за Ніну, за всіх, що так паплюжать велике поняття. І ще знає Вася, що все це сон. Сон! Але як вийти з нього, як прокинутись?
Зненацька широко розкриваються двері залу. В проході з’являється кремезний чоловік. В’ється за вітром борода, за ним слідом до зали вривається буря. То Іван Стотисячний. Він підходить до трибуни, суворо дивиться на слухачів. Всі хропуть. Стотисячний докірливо хитає головою.
— Ех ти, лицар! Де ж твій меч! Де ж твоя сила?
— Вони сплять, — розгублено каже Вася.
— Розбудити! — гнівається Стотисячний.
— Не слухають.
— Такого слова й не послухають. Дзвоном треба розмовляти! Дзвоновим голосом! Ось я покажу!
Іван Стотисячний махнув рукою, і той рух ніби розпанахав зал надвоє. З’являється велетенський дзвін.
— Ось як треба! — каже він, розхитуючи било дзвона.
Здригається земля. Звуки наростають, посилюються. Вже не один дзвін, а тисячі вплітаються в дивовижну мелодію пробудження.
(Продовження на наступній сторінці)