«Розбиваю громи» Олесь Бердник — сторінка 4

Читати онлайн повість Олеся Бердника «Розбиваю громи»

A

    На стіні зашипів старий годинник. Дзінь-бом! Дзіньбом! Дзінь-бом! Вісім разів. Звичні звуки нагадали Васі далекі Карпати, грозову ніч, Івана Стотисячного. Він заплющив очі і знову відчув себе на дзвіниці…

    Гойдається ветха будівля, свище вітер, гнівно гуркоче небо, а йому навстріч котиться мідна звучна пісня: бамдзінь-бом! бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом!

    Хлопець усміхнувся. Він же тепер лицар. Лицар краси. Скрізь і всюди захищати старих, немічних, помагати слабим, стримувати порушників дисципліни. Вчитися лише на п’ятірки. Казати всім у вічі правду. Не допускати, щоб люди нищили красу. І — поговорити з товаришами. Щоб не поодинці діяти, а гуртом. От здивуються вчителі. То не мають спокою зі всякими порушниками, а тут раптово в школі настає тиша, всі учні ввічливі, дружні…

    Вася уявив тиху, спокійну школу. Хлопці у чистеньких випрасуваних костюмчиках, дівчата з усмішками… Позіхнув. А чи не скучно буде так? Не промчати вихором по коридору. Не проїхати на буфері трамвая. Не поганяти м’яча по вулиці. Гм…

    Виглянув на кухню. Там нікого не було. Мама, певне, пішла на ринок. Раніше вона працювала в школі, викладала історію в старших класах. Учні дуже любили її уроки, бо вона не читала з підручника, а розповідала так захоплююче і зримо, ніби сама бувала в тих далеких краях. А ще мама розшукувала всякі старовинні та сучасні історичні книжки, просила кіномеханіка виписувати з кінопрокату фільми про історичних героїв. О, то були чудові уроки!.. А тепер мама не працює в школі, стала домашньою господаркою. Скільки вона сперечалася з батьком, а він знай товче своє: у мене така зарплатня, що цілком вистачить на трьох! Навіщо мені ще твоя мізерна ставка? Спочивай, гуляй, тримай квартиру в порядку. До нас видні гості ходять, незручно, коли господиня не при домі. Мама плакала, нудьгувала, та все ж не могла перемогти батька. А потім звикла. А може й ні. Хто знає? Тільки ж відпочивати їй ніколи. Квартира з чотирьох кімнат, доки вимиєш, вилижеш, вичистиш, доки звариш їсти, та ще й по магазинах, по базарах походиш…

    Вася знайшов на столі котлети, какао. Все це було прикрите махровим рушником, щоб не прохололо. Хутенько поснідав. Потім вернувся до своєї кімнати, узяв портфель. Вже біля дверей згадав, що не помив посуду. Правда, він ніколи не мив його. Але ж віднині треба мити. Яка ж це краса — немиті тарілки? А хтось же їх мусить мити? Хто ж, як не мама? А чому вона, а не він? Сам набруднив, сам і вимий.

    Вася, зітхнувши, поклав брудні тарілки та склянки в раковину, пустив гарячу воду. Помивши посуд, виделки та ложки, витер їх рушником, склав у буфет. Відчув дивну полегкість. От здивується мама, як прийде. Скаже — щось у лісі здохло.

    Зиркнув на годинник. Вже пів на дев’яту. Треба бігти. Він вихопився на сходи, галопом помчав униз. Потім схаменувся, на вулицю вийшов повагом.

    Йшов по тротуару, дивився, чи не треба комусь допомогти. Раніше таке йому і на думку не спадало, але ж віднині треба бути лицарем на кожному кроці.

    Он дибає старенька бабуся. В одній її руці ціпок, а в другій — важкий кошик.

    Вася підбіг до бабусі, схопився за кошик.

    — Куди вам однести, бабусю?

    Старенька з несподіванки одсахнулася, потягла кошик до себе. Замірилася на хлопця ціпком.

    — Я тобі дам — однести! Ич, який спритний! Однесеш так, що тільки тебе й бачили!

    — Та я, чесне слово, хочу помогти вам!..

    — Люди добрі! — зарепетувала бабуся. — Однімає!

    Навколо збиралася юрба, завихрювалася, гомоніла.

    — Злодія спіймали! Кличте міліцію!

    Вася зацьковано озирнувся, метнувся крізь натовп, йому дали двічі по потилиці.

    Зупинився у порожньому під’їзді. Сльози душили хлопця. Образа розпирала груди. Як же так? Як же воно трапилося, що щире бажання обернулося гидкою комедією? Витер сльози. Нічого! Хай перший раз невдача. Хай! А він все ’дно буде діяти так, як підказує совість!..

    2

    Недалеко від школи, в алеї, Васі зустрівся п’яний чоловік. Кашкет у нього був збитий набакир, ніс почервонів, примружені очі дивилися на світ весело й цинічно. Він одкашлювався, спльовував на квіти, на газони, мугикав пісню: "Ой, Самара-городок… неспокойная я…"

    Вася гидливо скривився. Чому він так себе паплюжить? Тепер же цей чоловік не людина, а лиш подоба людська.

    Люди хутенько обминали п’яного. Вася підійшов до нього, торкнувся руки. Чоловік озирнувся, уздрів хлопця, широко усміхнувшися, розкрив обійми.

    — А! Молодая смєна? Привєт, привєт! Може, клюкнем по рюмочці? Га? За кумпанію!

    Сизі щоки п’яного блищали, в очах бігали лукаві вогники. Вася зітхнув, сказав сумовито, схвильовано:

    — Навіщо ви губите себе, товаришу? На кого ви схожі? Всі йдуть, як люди, а ви… як свиня! Плюєте на квіти… Всякі слова погані говорите!

    — Ги! — вирячив очі п’яний, одступаючи від хлопця. — Нравоученія! Я йому по-доброму предложив рюмочку, а воно… комизиться! Ах ти, хробак нещасний! Жидкость ти сельтерська! Вода ти газірованная! Та я з тебе київську котлету зроблю, курча ти недолежане! Ик! Квіточок йому жалко? Га? Та що я… гірший від тих паршивих квіточок?

    — Стидно, — крізь сльози мовив Вася. — Що скажуть ваші діти й жінка, як побачать вас у такому вигляді?

    — Ще й стидить! — здивовано-грізно рявкнув п’яний. — Та я з тебе мокре п’ятно зроблю!

    Він розмахнувся, вдарив Васю кулаком. Перед хлопцем спалахнули іскри. Він скрикнув. Їх обступили люди, засюрчав свисток міліціонера. Знову почалася химерна, ганебна комедія…

    З міліції Васю одпустили через півгодини. П’яниці пообіцяли за хуліганство п’ятнадцять діб, але те не радувало хлопця. Йому здавалося, що і міліціонери, і свідки дивляться на нього осудливо. Зайшовши у вестибюль школи, він глянув на свій відбиток у дзеркалі. Сорочка забруднена, під оком — чорно-синій ліхтар!

    У широких коридорах школи гучно співали дзвінки. Починався другий урок. Учні в святкових убраннях мчали до класів, ніби на приступ фортеці. Вася ступив до свого класу. Тепер на дверях замість цифри "7" вже красувалося "8-А". Учні метушилися, ляскали кришками парт. Ніна сиділа на першій біля вікна парті, махала рукою. Вася глянув на неї, серце в нього радісно тьохнуло. Яка вона гарна-гарна сьогодні! Аж страшно дивитися!

    — Що з тобою? — здивовано запитала Ніна. — І чому запізнився?

    — Упав… Забігав у аптеку…

    — Ну да, — не повірила Ніна. — Як це так можна впасти оком?

    Староста класу Воловенко Сергій крикнув басом:

    — Вася, хто це тебе розцяцькував?

    — То він лицарем став, — іронічно примружився Гриць. — Десь на вулиці захищав нещасного алкоголіка! І одержав за геройство "орден"!

    Вибухнув регіт. У Васиних грудях заклекотіла лють. Він показав Грицю кулака.

    — Яким лицарем? — здивувався Воловенко. — Грицю, розкажи!

    — Лицарем краси! — зневажливо кинув Гриць. — "Захищати красу, стояти за правду, помагати нещасним!" — передражнив Васю.

    — Зрадник! — крикнув Вася. Він схопив біля дошки мокру ганчірку і жбурнув її. Гриць скрикнув. Ганчірка ляпнула йому просто в обличчя. Клас захоплено заревів.

    — Оце так!

    — Оце лицар!

    — Так його, Васю! Хай не буде ябедою!

    На порозі класу з’явився фізик Іван Гнатович. Шум негайно вщух, всі посідали. Лише Гриць стояв за партою і тримав у витягнутій руці ганчірку.

    — Хто це зробив? — суворо запитав Іван Гнатович.

    — Я, — сказав Вася.

    — Навіщо?

    — Він зрадник, — похмуро відповів Вася.

    — Вийди з класу, — наказав учитель. — Сором тобі, Рибенко. Перший день навчального року — і така ганьба. Це ти в таборі міжнародному навчився?

    — Я більше не буду, — понурившись, тихо сказав Вася. — Чесне піонерське.

    — Вийди за двері і там гарненько обдумай свій вчинок. Після уроку поговоримо. А ти, Сіробаба, сядь. Передай ганчірку. І витри обличчя.

    Вася стояв у коридорі, дивився у вікно. На подвір’ї сусіднього будинку безтурботно гралася дітвора. Щасливі! Для них все навколо ще радісне й безжурне. Справи дорослих здаються химерними й неістотними. А фортеці з піску, мечі з дерева, іграшкові пістолети, уявні машини — цілком реальні й суттєві…

    Чому ж у нього так недоладно виходить? Прагне як краще, а виходить на гірше! Може, щось не так? Може, далекий дзвонар Іван Стотисячний лише смішний самітний мрійник, який калатає дзвонами в порожнечі?

    3

    Вони йшли по вулиці разом, Ніна була розгнівана її ображена. Кидала уривчасті, різкі слова:

    — Комедіант нещасний! Мені соромно за тебе! Сміх і ганьба з твого лицарства. Не хочу навіть іти поряд з тобою.

    — Ну то йди сама, — сердито кинув Вася. — Іди до Гриця. Він не буде тобі торочити про красу…

    Дівчина спалахнула, зміряла хлопця нищівним поглядом темних очей.

    — Ах, ти так? Тоді я не хочу знати тебе!

    Вона круто повернулася, процокотіла каблучками по тротуару, зникла. Вася лишився сам.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора