— Не пізнав, друже? Та я ж Данилюк! Корсунське пам’ятаєш? Разом в окопі лежали. Німчура як попер, як попер. А ми його гранатами. Ти добре тримався. Трьох підбив. А я — двох. Тоді й ногу одірвало. Пізнав?
— Ах, Данилюк! — силувано розтяг губи Терентій Гаврилович. — Пізнав, пізнав…
Він подав пухкі пальці. Інвалід міцно потиснув йому руку, все ще не помічаючи крижаного погляду колишнього товариша. Моргнув на машину:
— Високо залетів! ЗІМ власний?
— Державний.
— Ну, нічого! Знацця, заслужив. Давай керуй. А я, правду кажучи, вже ходив до тебе. В прийомну. Хотів зустрітися. Так не пустили. Там така люта секретарка. Каже, зайнятий і все. Важне засіданіє! Ну, бог з ними, зайнятий, то й край! Ми люди не горді! От бач, і привело зустрітися. Сідай, я тобі по-дружньому черевики почищу! Як сонце, засяють. А коли-небудь і ти мені в пригоді станеш! По-дружньому!..
Вася з подивом слухав ту бесіду. Батько був ні в сих ні в тих. Він поглянув на годинник, хрипко сказав:
— Пробач, Данилюк, я поспішаю…
Інвалід осікся. Нахмурився.
— Важне засщаніе?
— Еге. Так що вибачай. Хай іншим разом. Приходь, коли треба… Найдемо якусь сотню…
Він тицьнув руку Данилюку, сів у машину. Махнув Васі.
— Вітання там… не забувай…
Вася розгублено дивився вслід ЗІМу.
Інвалід розставив руки, по його небритих щоках текли сльози. Дивився невидючим поглядом десь над дахами будинків і шепотів:
— За віщо ж так? За віщо?.. Отак образити, отак зганьбити. Злодій… Злодій ти, Терешку… Ти обікрав мою душу… серце…
Вася йшов до причалу, повторював тремтячими вустами:
— Злодій душі… Злодій душі…
Він не лише матір відштовхнув. Він весь світ одштовхнув. Обікрав усіх… рідних… і себе…
Вася сів на теплохід, шукав собі місця на палубі, дивився на веселі залюднені пляжі Лівобережжя, а в серці, в свідомості болісно пульсувало, клювало мозок настирливе слово: "злодій".
Вася плив Дніпром, і біль поволі сходив з його душі. Річкова широчінь, луки смарагдові, блакитні гори в імлі, ніжні лози, на берегах — все кликало до радості, бадьорості. Важкі думи одпливали у далечінь, манячили тінями в свідомості. А в глибині мозку виникали запитання: чому серед чудесної природи діється ганьба і зло? Звідки вони? Хвиля радіє, плюскаючи в піщані береги, квіти усміхаються сонцю, чайки ширяють над водою, вітаючи одна одну пронизливими криками. А людина… вона ж наймудріша, найвища, наймогутніша…
Чому ж вона діє інколи гірше від істот нижчого світу?
Відповідь не приходила. Вона десь ховалася в майбутті.
Теплохід причалював до піщаних круч, до дебаркадерів. Люди, навантажившись клунками і чемоданами, сходили на берег, розповзалися серед квітучих сіл.
А ось уже й знайомий берег. На лузі нікого не видно. Ба ні! З трави виринає постать у сірому плащі. То вона — мама. Серце Васі солодко занило. Зустріла… Прекрасна. Єдина моя…
Він скочив просто з носа теплохода на кручу. Обняв матір. Вона тривожно дивилася на його обличчя, схвильовано запитувала:
— Ну як ти там? Як тобі?
— Нічого, матусю. Нічого. Вітання він передавав…
Мама не відповіла, рушила до села. Вася йшов за нею, тримаючи в руках сумку з продуктами. Нагнувся, зірвав кілька лопуцьків з щавлю. Пожував. Приємна кисла рідина освітила в роті. Мати, побачивши те, осміхнулася.
— Нарвала я щавлю, доки тебе чекала. Зваримо борщу зеленого. Ти ж любиш… Та, нова, як годує тебе?
— Вона взагалі не варить. Валяється цілими днями на дивані. Та гуляє вечорами. А він хатню робітницю найняв. Бабуся якась. Нічого. Охайна така, мовчазна.
Мати зітхнула, скоса глянула на сина. Жалісливо погладила по щоці.
— Схуд ти. Поблід…
— Нічого, мамо. Я за тебе турбуюсь. Як ти тут влаштувалась?
— На старе місце. Історію буду викладати. Мене з радістю в райвно зустріли. Знають же. Та й діти раді. Алк тут була вже історичка. Тепер її в інше село. А вона скандал вчинила. Недобре вийшло. Якби знала, ніколи б не просилася.
— А куди б же ти?
— Найшла б село.
— Тут же все своє. І бабуся…
— Ото ж бо.
— Мамо, — раптом сказав Вася, — погано у мене на душі. Щось діється зі мною.
Мати зупинилася, пильно глянула в очі сина, де блищали хворобливі вогники.
— Я відчула, відчула… Говори, синку… Не приховуй нічого.
— Розпач якийсь у серці, — зітхнув Вася, опустивши погляд униз. — Байдужість. Все стало немиле. Я вже й пив…
— Як пив? — жахнулася мати. — Що пив?
— Коньяк! Вона піднесла. І батько. А потім самому захотілося. Наче легше стає…
Мати сплеснула руками.
— Васильку! Що ж воно буде? Погублять вони тебе.
— Не турбуйся, мамо. Я вже сам збагнув. Не буду більше. Тільки ж важко було… Дуже… Ідеали, слова, а в житті таке багно. І не хто-небудь, а батько…
— Сину, сину! Не можна так хилитися від першої бурі! Що ж буде, коли ураган прийде? Тоді ти зовсім зломишся.
— Не зломлюся. Витерплю. Я хочу все спробувати. Все знати.
— Можна так спробувати, що й не вилізти з багна. Багато гарних людей згинуло не від урагану, а від багна.
— Мамо… Чому так вийшло? Чому, ти зійшлася з батьком?
— Хто знав? — зітхнула мати. — Вірила ж… Не діждалася свого, рідного…
— А він хіба… не рідний, не свій?
— Ні, Васю… тобі, може, це дивно… він батько… але ти вже дорослий, збагнеш. Є кровна рідня, а є сердечна. Кровні, буває, стають ворогами, а чужа людина ближче близького. Часто так буває. Життя як далека дорога. Стоїш перед нею в молодості, чекаєш, з ким іти. Хочеться швидше рушити. Часто вирушаєш з випадковим попутчиком. Він і клунок твій піднесе, і поговорить з тобою, і розділить з тобою обід десь у путі. А потім хтось покличе його серед шляху, і він мчить тому поклику навстріч, а ти залишаєшся самітний, як палець… і караєшся мукою, і каєшся — чому не підождала свого, нероздільного. Свій би не кинув до кінця, не залишив би на роздоріжжі…
— Мамо, ти плачеш?
— Ні, синку, не плачу. Я вже спокійна. Минуло все. Так буде краще. Тільки б з тобою все було гаразд…
Вони сіли в човен. Мати веслувала. Вася взяв правило. Розглядав квітучі береги, вдихав вологий запах ріки.
— Мамо…
— Що, синку?
— Ти добре знаєш історію… Я не бачу в ній смислу. Джордано Бруно приніс чудесну ідею, а його спалили на вогні. Ціолковський дав людям нове знання, відкрив небо, вказав, як до нього можна летіти, а його до революції назвали божевільним.
— Хіба не вважає нині весь світ Ціолковського батьком космонавтики? — запитала мати.
— А Коперник? І Галілей. І Тарас Шевченко. І Франко. І Герцен. І Чернишевський. Всі вони зазнали насмішки, гоніння.
— Досить, Васю, — сказала мати. — Я зрозуміла тебе. Ти й правий, і неправий. Згадай вірш "Каменярі" Франка. "Хоч не одного там калічили ті скали, ми далі йшли, ніщо не спинювало нас"…
— Ну то й що?
— Доки пробиваються путі серед скель, завжди будуть поранені. Саме каменярі. Це закон битви. А коли дорога буде готова — тоді можна буде пройти той самий шлях впевнено, без ран і болю. Ще ж не закінчена дорога, синку. Минуло від Жовтня півстоліття. Що таке півстоліття в історії? Секунда. Ти хочеш чуда? Ти хочеш, щоб все було одразу, по волі писаного закону? Такого не буває. Коли вже задумався над такими питаннями, то май мужність додумати до кінця, взяти ношу роздуму в серце…
— Але що ж найголовніше, мамо?
— Бути собою, синку…
— Не розумію. А якщо я злодій, бандит. То тоді що? Красти якнайкраще? Грабувати якнайефектніше?
— Дурниці говориш, — усміхнулася мати, і в очах її засяяли ніжні промінці. — Хіба дитина народжується бандитом? Вона народжується чистим і ясним малям. Грається, любить світ, довірливо йде кожному на руки. А злодієм чи чесним трудівником вона стає в суспільстві. Серед певних умов. Ті умови штовхають її вниз або вгору. Але то вже не своє, то штучне, чуже, брудне, непритаманне людині. А я кажу, що бути собою це значить берегти дитячу чистоту у всьому. Глянь — он плавають гуси. Білі-білі. Заляпай їх грязюкою. А вони пірнули — і знову чистенькі. Те, що ти сказав, то бруд. Пірнеш — і все одмиється. Тільки людині пірнати важче, як гусаку. Душу одмити — ой як важко!
— А де ж та вода, що обмиває? — похмуро запитай Вася.
— Досвід життя, — коротко відповіла мати. Допомога друзів…
Човен пристав до берега. Мати вийшла на пісок, дзвонячи ланцюгом, прив’язала човна до залізного пакола.
Взявши весла на плечі, рушили до села.
Біля двору вже чекала баба Химка. Вона, затулившись долонею од сонця, приглядалась до Василя, промінилася рясними зморшками, шамкала беззубим ротом:
— Здоровий козарлюга виріс! Здрастуй, онучку! Не забув нас?
(Продовження на наступній сторінці)