Вася схвильовано оглядав стару хату, знайоме з дитинства обійстя. І шовковиця та сама, і клени, і погріб, і зелений мох на стрісі, і веселі ластівки, ніби стріли у небі, і пишні ружі під вікнами, і урочиста тиша… Вони зайшли в сіни.
Закудкудакали кури, злякано метнулися попід ногами надвір.
— А бий вас сила божа! — крикнула баба.
Вася зігнувся, щоб увійти до світлиці. Мати засміялася.
— Минулого року не згинався. Вимахав… Сідай, синку. Мамо, давайте, що там приготували. Дитина їсти хоче.
До кімнати якось тихо, непомітно всунулася сусідка Марфа.
Метким поглядом охопила все, защебетала:
— Не забувають, не забувають кияни рідню. А де ж це Терешко? Чому його не видко?
— Трясця вхопила Терешка, — сердито забубоніла баба Химка, грюкаючи рогачами.
— Умер? — сплеснула руками Марфа, і на її обличчі з’явився скорботний вираз.
— Живий, живий, — з досадою сказала мати.
— Ага, ага, розумію, — закивала Марфа. — Да, то діло сімейне. Ну, я побігла. Не буду заважати.
Вона щезла так само непомітно, як і з’явилася. Мати глянула у вікно, похитала головою, невдоволено сказала;
— Понесе тепер сорока по селу…
— А навіщо ховати? — розважливо мовила баба, несучи паруючий горщик на стіл. — В селі не сховаєш нічого.
Вася пройшов по хаті, глянув на старі фотографії, на древній сволок.
Торкнувся до нього рукою.
— Мамо! Чому так гарно тут? Бідно, просто, але на серці радісно. Дивно.
— Нічого дивного нема, — усміхнулася задоволено мати. — Приємно тобі, звичайно, не від бідності. Хай її ніде не буде. Хай і таких хат не буде, а сучасні котеджі. А ти, синку, інстинктивно сприймаєш те, що було любе цілим поколінням предків. Дідам, пращурам. Вони вкладали в ці форми свою любов, свої надії. Все те в тобі, в крові твоїй, в підсвідомості, в серці… Та й дитячі враження… ти ж тут жив.
— Не знаю, — зітхнув син. — Не хочу аналізувати. Мені гарно, мені добре стає. Походжу, подумаю. Може, проясниться на серці.
13
Вася повернувся до Києва надвечір. Одкрив своїм ключем двері, ввійшов до коридора. У вітальні щось зашамотіло, на порозі виросла Льоля. Вона побачила Васю, полегшено зітхнула.
— Чому так раптово? — запитала вона. — Чому не попередив?
— А навіщо?
Льоля криво усміхнулась. Він, обминаючи її, вступив до вітальні. На столі стояли високогорлі пляшки з винами, розмаїта закуска. В попільниці диміла цигарка. Чувся запах неприємних парфумів.
— Що це? — запитав Вася. — Де батько?
— Тсс, — прошепотіла Льоля. — Він у відрядженні. Службовому. А це… пікнік… Поняв, дурачок?
— Нічого не розумію, — злісно сказав Вася, відкриваючи двері своєї кімнати.
Льоля обережно зайшла за ним, граючи підмальованими очима, проспівала:
— Будь любчиком, Васильку, мовчи. А то старик хтозна-що подумає.
— А хіба воно не так і є? Грязь і стид!
— Тихо. Нічого такого нема. Просто шкільні товариші. Вирішили хильнуть. Я тебе познайомлю. Вип’ємо разом.
Васю занудило. Всі романтичні барви поїздки в село поблякли, забруднилися.
Може, й справді випити? Забути все. Знову стане просто й весело. Як тоді. Опісля болітиме голова, але то нічого.
Він вийшов до вітальні. На нього дивилися два хлопці. Нормальні хлопці. Навіть гарні, веселі. Вони щиро подали йому руки, міцно потиснули.
— Ваня.
— Коля.
— Вася.
— Порядок, Вася. Ударимо по цимбалах. За приємне знайомство. Ти що полюбляєш? Вино? Коньяк?
— Налийте коньяку…
— О, аристократичний смак. З тебе вийде толк, Вася.
Льоля засміялася. Вася взяв стакан з коньяком, ковтнув залпом. Хлопці схвально переморгнулися.
— Порядок!
Знову налетіла гаряча хвиля, закрутила у вирі, кинула в безодню. А в свідомості задзвеніло здалека: бамдзінь-бом! бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом!
Що це? Звідки? Хто?
Варнякають п’яні голоси, не дають збагнути. А, пусте… Нічого не треба. Хай все пропадає. Так весело, так легко, хай так буде завжди…
ЧАСТИНА ДРУГА
ЗЛОДІЇ ДУШ
Вікно, в пітьму відчинене, принесе нічні голоси…
Східна мудрість
1
— Вася? Звідки ти так пізно?
— Добри… вечір, тату… З "Кукушки"… А щщо?
— Як з "Кукушки"? Ти ж школяр. Туди ж учнів не пускають?
— А ххі…ба у ммене… на лобі написано, що я… учень?
— Гм… Правда. А де ти грошей взяв?
— Друзі вгостили… Друзі…
— Якщо друзі — то можна… Я не проти. Можу підкинути тобі пару десяток. Ти вже дорослий — треба мати кишенькові гроші.
— Плювать я хотів на… кишенькові. Дай мені на справжні. Я хочу теж вгощать… друзів. Дай п’ятдесят. Ти багатий.
Хе-хе… Можна й п’ятдесят, Васю. Ми в твої годи не гуляли. Будували. Хоч ти за нас одгуляй. Молоді роки не вернуться…
— Хм! Гли…бока філософія, батьку! Бездонна! Треба було мавпі мільйони… літ ево…ево…еволюціонувати, щоб додуматися до такої мудрості…
— Ти що — смієшся?
— Де там? Вражаюсь… Схиляюсь… Дякую за асигнацію, старик!
— Що за жаргон?
— Відповідний… Сучасний. Слухай, тату, що ти думаєш про смисл… буття? Га?
— Не розумію. Чого це тебе на філософію потягло?
— Хочу докопатися до суті… Так в чому ж… смисл… га, батя?
— Гм. В кожного своє поняття, Васю. В щасті, в насолоді, в здоров’ї…
— Так… Ясно… А якщо моя насолода приносить горе іншому… що тоді?
— Не збагну, куди ти хилиш?
— Туди, туди, батьку… Туди, куди ти й подумав… Скажи, ти любив маму?
— Це не дитяча справа, Васю.
— Я ж не дитина… ти сам сказав. Відповідай — любив чи ні?
— Чого пристав з ножем до горла? Іди краще спати. На тобі ще десятку на завтра.
— Не треба мені твоєї десятки! Ти скажи — любив чи ні?
— Ти п’яний. Я йду до себе. Вже пізня ніч, мені завтра на роботу.
— Ні… ти не одкрутишся од мене. Якщо не любив… то підло було одружуватись. Ти йшов з нею по дорозі… Довго йшов…
— По якій дорозі? Що ти мелеш?
— Життєвій дорозі… а потім кинув… підло. А якщо любив… Теж підло… Бо не можна ж любить багатьох… жінок… не можеш ти любити… цю…
— Вася!
— Мовчу! Йду спати… Ха-ха… Гуд бай, батя. Дякую за кредит. Ха-ха…
2
У Василевій душі панував хаос. З гуркотом рушились дитячі рожеві ідеали. А на їхньому місці, вирувала гаряча, паруюча лава.
Він опинився на страшному роздоріжжі. Безпринципність батька, дворушність його нової дружини, ганебність власного становища, вражена гордість душі — все це спліталося в такий заплутаний вузол, що годі було його розв’язати.
Нові "товариші" під’юджували, вміло грали на чоловічому самолюбстві, в легких натяках розкривали доступність і простоту інтимних сторін життя…
Колихалося віття каштанів над головою, млосно зітхали співаки під акомпанемент солодкого джазу, неонові ліхтарі кидали примарне світло на обличчя людей. Все було незвичайне, хвилююче. Мерехтіли криваві іскри в пляшках, нечутно бігали офіціанти, манливо проходили між столиками дівчата, розносячи терпкий запах парфумів.
Щось проривалося з-під легкодумності, щось протестувало, застерігало… Але той голос тонув у громі насолоди і легкості. Коля і Ваня по-мефістофельськи схилялися з двох боків до Васі, шепотіли:
— Життя — піна. Піна шампанського, піна кохання. Пропустив — розтанула, нема. Встиг — навтішався неповторною грою її барв…
— А як же… герої… ті, що гинули в боях? — сумно запитував Вася.
— Навіщо ускладнювати? Ті герої прокладали шлях нам. А ми йдемо далі. Не будемо ж вічно сумувати? Просто, Васю. Все просто. В чому ж іншому знайдеш смисл? В чому? Ну, цілина. Ну, заводи, Ну, гідростанції. А для чого? Знову ж таки, щоб прийти до повноти життя. Щоб всі могли насолоджуватися. Ти не згоден? Заперечуй!
Вася мовчав. Пив гіркий напій, відганяв далекий клич чогось ясного і забутого. Мама… луки… дитячі радощі… смішний Іван Стотисячний серед бурі… Казкові іскри у потоці буденного життя…
Вранці він виходив на вулицю, заглядав у обличчя перехожих. Може, хтось помітить, зупиниться, розпитає, допоможе?
Людський потік плив своєю дорогою. У кожного були свої потреби, думи, хвилювання. Думи і сумніви Васі залишалися в ньому самому.
Інколи хотілося крикнути, звернутися до людей серед майдану. "Заждіть! Мені погано! Порадьте, що діяти!" Але такий намір одразу ж викликав внутрішній усміх, іронію. Засміють, назвуть божевільним, у кращому разі — п’яним. Викличуть міліцію.
(Продовження на наступній сторінці)