Він широко розкритими очима дивився на свого нового знайомого. Так несподівано життя відкрило йому щось таємниче. Може, це приведе його до великого смислу буття, дасть нові сили, вірних і мужніх друзів? Обличчя Юри було незворушне, серйозне. Міра лагідно усміхається.
— До речі, — раптом пожвавився Юра, — як ти дивишся на архітектуру? Любиш?
Міра підморгнула. Мовляв, не подавай вигляду. Вася розвів руками.
— Я… не думав про це. Подобається Андріївський собор. Софія. Деякі будинки старовинні. Сучасні коробки не подобаються.
— Молодець, — схвалив Юра. — Маєш смак. А я дуже захоплююсь архітектурою. Знаєш чому?
— Чому?
— Мрію про майбутні міста. Щоб у них було поєднане досягнення всіх віків. Антика, ренесанс, конструктивізм. Кожен будинок — неповторний. Колони, куполи, вітражі, басейни, гігантські балкони, обвиті виноградом. Здорово?
— Не знаю, — прошепотів Вася. — Я не уявляю…
— Я коли-небудь тобі ширше розповім. Між іншим, ти знайомий з таким прізвищем — Авдєєв?
— Авдєєв? — здивувався Вася. — Це відомий конструктор. Знайомий мого батька. Ми бували у нього в гостях… а він у нас. Він живе на Печерську… Старовинний будинок. Чудесні кімнати. На стелі барельєфи, древні малюнки крилатих істот…
— Здорово! — розцвів усмішкою Юра. — Оце я люблю. Особливо оздоблення внутрішніх кімнат. При плануванні майбутніх будівель це головне. Ти міг би згадати все детальніше?
— Що саме? не збагнув Вася.
— Розташування кімнат у будинку Авдєєва…
— А навіщо це вам? — підозріло запитав хлопець.
Юря перезирнувся з Мірою. Вона опустила вії, тонко усміхнуляея.
— Хлопчику можна сказати. Уміє мовчати. Ручюсь.
— Ти впевнена?
— Як за себе…
Вася слухав ту розмову з тривогою. Яке довір’я? Чому навколо звичайних речей така недомовленість?
Юра торкнувся Васиного плеча, прошепотів:
— Тут, брате, зійшовся цілий комплекс проблем. Моє захоплення архітектурою — дрібниці. Головне — доля людей. Міра, вийди, глянь як там у коридорі…
Жінка ніжно глянула на Васю, повільно вийшла з кімнати, причинилв щільно двері, Юра глибоко поглянув у очі хлопця, а притиском сказав:
— Велика операція…
— Де? В тон йому запитав Вася.
— Зв’язана з тим будинком. Може, візьмуть і тебе. Для іспиту. Хочеш?
— Хто візьме? Багато питаєш. Спершу покажи, на що здатний. Ось папір. Олівець. Спробуй згадати, що знаєш про той будинок, про кімнати. Це дуже важливо…
Вася взяв олівець, намагався викликати давні спогади. Привітний худорлявий Авдєєв. Донька — невисока, тендітна. Вона гралася з великим ведмедем. Коли його перевертали, він жалібно бекав.
— Отут — сад, — бурмотів Вася, малюючи на папері квадрат. — Тут вікно…
— Гостре око, — схвально казав Юра, схиляючись над хлопцем. — Сад, вікна. Вірно! Вікна чого?
— Вітальні. А тут коридор… Кухня. А тут… туалет… Теж виходить вікном у сад, А тут, здається, кабінет Авдєєва. Там вони розмовляли…
— Хто?
— Батько і він…
— Ага. Ясно, Дуже, дуже дякую…
Юра нормуй папірець, сховав у внутрішню кишеню піджака. Вася здивувався:
— А навіщо все це вам? Можна ж піти туди, розглянути, розпитати?
— Наївний хлопче, — ласкаво поплескав Юра Васю по плечу. — Перша заповідь розвідника — не викликати підозріння. Навіть у друга. Не кажучи про ворога. Ясно?
— Н-не зовсім, — пробурмотів хлопець.
— Збагнеш пізніше. Точка. Про це — ні гу-гу. Нікому. Доля Авдєєва і ще багатьох залежить від цієї таємниці. Увечері — знову до мене. Запиши адресу. Або краще запам’ятай. Прийдеш?
— Прийду…
— Чудово. Одразу ж — до діла. Перший іспит. Витримаєш — обрії широкі одкриваються. Ось так, Васю.
Юра обняв Васю, притиснув до себе сильними руками.
— А тепер — іди. Втім, стій, я одвезу тебе. Внизу таксі. Мені треба в невідкладній справі. Підкину тебе додому. В путь…
У машині Юра мовчав, дивився на потоки пішоходів, насвистував пісеньку. Вася намагався розібратися в тому, що з ним сталося. Чому потрібен саме він для них? А що, коли він потрапив у небезпечну компанію? Тільки ж не може бути! Така чутлива жінка, такий відвертий погляд у Юри.
"Волга" промчала по заплутаних вуличках Подолу, піднялася по Новій до вулиці Артема, зупинилася біля будівлі міліції. Юра пильно глянув на хлопця, підморгнув.
— Ні слова. Я зайду на мить. Потім — далі.
Він піднявся по сходах, зник за широкими дверима. У Васі одлягло від серця. Отже, його нові знайомі зв’язані з органами. А що, як розвідники? І Вася опинився на важливій дорозі, де сплітаються долі людей. Це тривожно і… заманливо.
Юра вийшов з будинку через кілька хвилин. Сів до машини з суворим обличчям. Звелів водієві їхати далі.
— Щось трапилося? — прошепотів Вася.
— Ти помітив? — схвально сказав Юра. — Ситуація складна. Буде важке діло. Ти не забув, як ми домовлялись?
— Ні…
— Не злякаєшся?
— Ніколи! — палко мовив Вася.
— Тоді ми чекаємо тебе. Виходь тут… До вечора…
5
— Тату. Я сьогодні не прийду ночувати.
— Гм. Де ж ти будеш?
— А яке тобі діло? — ліниво запитала Льоля, відкидаючи вбік журнал мод. — Син уже великий, хоче погуляти.
— Він ще учень, — в’яло заперечив Терентій Гаврилович, вибираючи в гардеробі вечірній костюм. — Льолечко, як ти гадаєш, що краще одягнути для "Рів’єри"?
— Сірий, — сказала Льоля. — Звичайно, сірий, Терчику. Тобі в ньому дуже личить. Пікантно, романтично… Учень, кажеш? Ти поглянь, як його вимахало. Він вищий за тебе. Іди, йди, Васю. Дай йому кредит. Треба, Васю?
— Угу.
— Четвертак вистачить?
— Досить. Дякую. Я буду в друзів.
— Ага. Вони мені дзвонили. Якісь знайомі, чи що? Не пам’ятаю прізвища. Ну, гаразд. Коли знайомі, то катай. Ось гроші. Льолечко, збирайся.
Вася вийшов з квартири. Нарешті в нього з’явилася таємниця, цікаве товариство, мета. Він дивився на заклопотаних, веселих, сумних, безпечних перехожих, звертався до них у думці зверхньо, поблажливо: "А ви й не знаєте, хто я. Ви навіть не догадуєтесь, куди я піду сьогодні. Ви будете спокійно спати або гуляти, а я виконуватиму важливу справу".
Він наблизився до фунікулера.
І тут зненацька зустрів учителя фізики Івана Гнатовича.
Іван Гнатович привітався, зупинився. Вася хотів обійти його, але учитель затримав хлопця.
— Рибенко, я хотів тебе щось запитати…
Вася скоса поглянув на Івана Гнатовича. Скельця його окулярів поблискували насторожено. Може, він щось знає?
— Рибенко. Мені передали, що в тебе нещастя…
— Яке нещастя?
— Тобі краще знати. Добре, що я стрів тебе. Чому не прийдеш до учителів, до мене? Звичайно, школа не втрутиться в життя дорослих… але порадитися з нами можна. А то вже бачили тебе п’яним. Це правда?
Вася мовчав, наливався багрянцем. Колупав носком черевика асфальт. Учитель зітхнув.
— Отже, правда. Жаль. Я вважав тебе сильним хлопцем. А ти одразу — вниз…
— Я нічого…
— Не заперечуй. Знаю, що ти вже великий, маєш амбіцію. Я не буду нічого радити. Прошу лише одне — подумай. Гарно подумай. Прописні істини нудні, але згадай своїх улюблених героїв… Може, вони щось підкажуть. Чуєш, Рибенко?
— Чую, — пробурмотів Вася.
Вихователь пішов, скупо усміхнувшись на прощання. Вася довго стояв біля входу в фунікулер. Щось тривожне увійшло в свідомість після розмови з Іваном Гнатовичем, щось зловісне. Що ж саме? Що?
Васю зустріла Міра. Вона поцілувала його в щоку, обняла за плечі. З кімнати усміхався Юра, ще якийсь суворий чоловік з шрамом на щоці пильно дивився на хлопця.
— Ти знаєш — я вже скучила за тобою, — проспівала Міра. — Ніби брат ти мені.
Вася розгублено глянув на неї. Сміється, чи що? Ні, зеленкуваті очі блищать теплими вогнями. Юра схилився до вуха Васі, шепнув:
— Спокійно. Це — великий начальник. Від нього багато залежить… Стриманість і мовчання.
Серце у Васі похололо. Так просто, так неждано відкриваються в житті таємниці. Цікаво, що ховається за суворою зовнішністю літнього розвідника? Скільки подвигів у нього за плечима?
— Він? — скупо запитав чоловік з шрамом.
— Так, — сказав Юра.
— Довіряєш?
— Цілком.
"Що ж це? — схвилювався Вася. — Хіба я заслужив? Зовсім випадково потрапив. Просто пощастило. Чому ж таке довір’я? Може, вони помилилися? Та ні, я не підведу. Я постараюся. У вогонь кинусь…"
Тонкі губи літнього чоловіка здригнулися, почулося запитання:
— Сумніваєшся, чи достойний?
Вася хитнув головою. Звідки він дізнався? Читає думки…
(Продовження на наступній сторінці)