— Не сумнівайся. Не святі горшки ліплять.
— Я постараюсь, тремтячим голосом промовив Вася. — Не знаю, як вас звати…
— Просто — шеф, — завбачливо озвався Юра. — Запам’ятай: шеф.
— Слухаю. Дякую вам, шеф.
— Ну от і добре. А тепер — погуляй. Міра, погодуй хлопця. Випити? Ну що ти? Він же учень. Одвикати треба, одвикати. Тим більше, на операцію…
Ніч. Місячна, чарівна, небувала ніч.
Зірки в небі крупні, тремтливі, прекрасні.
Київ оповитий таємницею. Люди, як казкові істоти. Трамваї, машини, ніби міфічні дракони, потвори. І фари їхні, мов полум’яні очі, і звуки сирен, наче бойовий рев хижаків десь у тропічних джунглях.
Вася їде в машині поряд з Юрою. Шеф опереду, біля водія. Вони всі зосереджені, спокійні. Розмовляють про щось звичайне, несуттеве. Про майбутню операцію — ні слова. Які залізні характери!
А Вася дрижить, йому все незвично, дивовижно. Кожен рух, кожна нова хвилина сповнені значимості. От якби його побачила Ніна. Або Гриць. Умерли б від заздрощів. Колись він розповість їм про цей вечір. Якщо шеф дозволить. Може, через рік або два.
Машина зупинилася на розі вулиць. Шеф мовчки поглянув на Юру. Той кивнув. Машина рушила далі, зникла. Шеф, посвистуючи, пішов праворуч.
— Куди він? — прошепотів Вася.
Юра здивовано глянув на Васю. Той знітився. Як це він не витримав? На перших кроках і така ганьба?
Юра заспокійливо кивнув.
— Нічого. Виправляєш крен на ходу. Ходімо зі мною. Забудь про те, що буде. Ми гуляємо. Ясно?
Вони рушили. Юра захоплено говорив.
— Ти навіть не розумієш, як це змінить життя на Землі. Через п’ять років на Місяці буде наукова база. Обсерваторії, оранжереї, селенологічні станції. Стрибок в астрономії — раз. Ти ж знаєш, що там нема атмосфери, отже, сила телескопів зросте в тисячі разів. Нові якості плодів, рослин. Вплив космічних променів, зменшене тяжіння… Да, сьогоднішній успіх — епохальний.
Вася слухав, кивав, радів. Які чудові люди! Перед важливою, небезпечною операцією отак цікавитись науковими проблемами!
Вони обігнули квартал, звернули в темний вузький провулок. Тут Юра замовк і йшов тихо, мов тінь. Мовчав і Вася. Косував очима, намагався визначити, де вони перебувають, і ніяк не міг второпати. Юра потягнув Васю за собою в невелику хвіртку. Вони опинилися в затишному подвір’ї. Стіни тут заросли виноградом. Над головою моргнули волохаті зірки. Юра жестом показав — за мною! — й, пригнувшись, рушив до будинку. Серце Васі калатало, ледве не вискакувало з грудей. Він дихав широко розкритим ротом. В руках у Юри щось блиснуло. Невже револьвер? Отже, сутичка? Постріли?
Вони зупинились біля вікна. У всьому будинку — а він мав два поверхи — було темно.
З вікна виглянуло обличчя. Почувся голос:
— Все в ажурі. Їх нема. Пацана сюди…
Васю різнуло слово "пацан". Але хай… Йому довіряють. З ним поводяться, як з рівним. Юра підставив руки, поміг йому вибратися на карниз. Ось Вася вже у кімнаті. За ним заліз Юра. Шепнув:
— Стій біля вікна. Не дихай. Дивись, щоб усе було спокійно. Ось тобі ліхтарик. Коли щось помітиш небезпечне — світи в коридор. Двері відчинені…
Шеф і Юра зникли. Тільки чулося шепотіння і шерех підошов по паркету.
Вася затамував подих, прислухався. Де ж вороги? Невже їх доведеться підстерігати? А якщо на нього налетять? Що він зробить без зброї? Нічого, можна схопити за руку, повалити…
Хлопець трохи втишив розбурханий стук серця, виглянув у вікно. Нікого. Десь недалеко грали на роялі. Ніжна, журлива музика пливла в повітрі.
Він озирнувся. Що це за кімната? Холодно блищить дзеркало шафи, ніби дивиться осудливим оком. Біле ліжко. А ось зовсім поряд з Васею — столик. На ньому… Що ж на ньому? Товстий зошит. Іграшкове ліжко. У ліжку великий плюшевий ведмідь. О, та це ж той самий ведмідь. Дівчинки Авдєєва. Тоді вона була дівчинкою. А тепер, мабуть, велика. Десятикласниця. Якби вона знала, що в її кімнаті відбувається битва. Битва за її батька…
Вася наблизив ліхтарик до зошита. Ввімкнув. Маленьке світле коло вихопило з мороку червону палітурку. Вася відкрив зошит. На першій сторінці олівцем намальований голуб. Під ним великим дитячим почерком написано: "Зошит мрій".
Хлопець перегорнув навмання листки. В око впали рядки, написані вже дорослішим почерком: "Не тішить мене спокійне життя — забезпечене й безжурне. Дух спить у тиші. Що, коли і де велике творилося в спокої? Які геніальні люди виростали в забезпеченості? А якщо й виростали, то руйнували в’язницю розкоші, спокою і йшли на барикади. Не витримаю. Піду. Аби лиш закінчити школу, інститут. А там — здрастуй, далина таємнича. Тайга, гори. Вони кличуть мене. Там на кожному кроці буде невідоме і несподіване. Небезпека і мужні люди. Здрастуй, таємнице! Я прийду до тебе!"
Вася закрив зошит. Завмер, схвильований. Не гаразд підглядати в чужі записи. Не гаразд. Але яка прекрасна душа в цієї дівчини! Як би він хотів знайти, зустріти її. Познайомитись. От якби була такою Ніна. А втім, чому якби? Може, вона така й є. Адже не відкривається просто душа знайомої людини. Може, й ця дівчина прихована для близьких. А в тиші, сама перед собою, вона відкрила на листках щоденника втаємничені думи.
Він поклав на місце зошит. Узяв за вухо ведмедя, підняв з ліжечка. Всміхнувся. Вже стала великою, а дитячу іграшку береже. Втішно. А чого ж. Може, це й добре. Зберігає безпосередність…
Ведмідь замукав. Вася кинув його на ліжечко, злякано оглянувся. В коридорі зашамотіло, почувся голос Юри:
— Що таке?
— Та нічого. То іграшка… Ведмідь.
— Ідіот. Додумався…
Голос Юри злий і гострий. Вася прикусив язика, завмер напружено. Чому така злоба? "Ідіот". Так, так, він порушив тишу. Але такі слова… Поза спиною прокотився холодок.
Юра тихо підступив до вікна. Прошепотів:
— Закінчено їх не буде сьогодні. Вискакуй і приймай те, що подам.
Вася вибрався назовні. Обідрав шкіру на руці, зачепившись за карниз. Дуже защеміло, але він прикусив губу, стерпів. З вікна посунувся темний вузол. Юра сказав:
— Тримай.
— Що це?
— Тримай, дурню! — засичав Юра.
Вася вхопив вузол, розгублено поглянув на Юру, який вилазив з вікна.
— Іди до воріт. Тихо.
— Але ж…
— Ні слова.
Вася поніс вантаж до хвіртки. Вийшов на вулицю. Там уже стояла машина. Водій узяв вузол, кинув у багажник. Мовчки штовхнув хлопця у чорну пащу дверцят. Незабаром шеф і Юра принесли ще вузли, чемодани. Ввалилися у машину. Відсапувалися, мовчали. Завуркотів мотор. Машина безшумно рушила. Завернула праворуч. Потім ліворуч. І, ввімкнувши фари, весело покотилася до Хрещатика.
Вася сидів ні живий ні мертвий. Щось починав розуміти і боявся. Боявся запитати, боявся поглянути в обличчя своїх супутників. Вони напружено мовчали, дивилися вперед. І лише коли машина дісталася Подолу і звернула у двір якогось будинку, Юра полегшено зітхнув, сказав:
— Здається, порядок.
— Клас, — скупо озвався шеф.
Вони вийшли з машини, витягли приголомшеного Васю. Юра криво всміхнувся, плеснув хлопця по спині.
— Розгубився? Нічого, попервах завжди так. Топай за мною.
Вони піднялися по вузьких кручених сходах. Перейшли затхлий, забитий старими книгами і буфетами коридорчик, потрапили в невелику кімнату. Їх зустріла Міра. Обличчя у неї було бліде, очі примружені й неспокійні.
— Ну?
— Чисто, — сказав Юра.
— Як хлопчик?
— Трохи підкачав. Ну, нічого. Іспит витримав.
Шеф, а за ним водій внесли кілька клунків, чемодани. Міра жадібно кинулася до них. Вася стояв збоку, задихався від лавини прозріння. Похололи руки, ноги слабли, підгиналися, а в свідомості колихалися страшні, жахливі думки. Він потрапив до злочинців. Його ганебно обплутали, обманули. Розіграли комедію.
З чемоданів вивалились на підлогу дорогі сукні, костюми, відрізи.
Заблищали дорогоцінності, забіліли мармурові статуетки.
— Добра риба, — раділа Міра. — Потім розберемось. А тепер — по рюмашечці. Вася! Прошу. Заслужив. Еге, ти, я бачу, розклеївся? Зрозуміло. Твої ідеали розтоптані. Пробач, інакше не можна було. Тактика і стратегія.
Вона була одверта в цинізмі. І тепер все в ній змінилося. Очі, постава, руки. Жадібні пальці з кривавими нігтями, гострі зіниці холодних очей. Як він міг раніше не помітити цього?
Міра подала хлопцеві чарку, налила коньяку.
— Пий.
Він, нарешті, здобувся на слово:
— Але ж це… злочин?
— Що злочин? — поцікавився Юра, розглядаючи рідину на світло.
— Ви обдурили мене, — ледве розтулюючи вуста, шепотів Вася. — Ви не… розвідники… Ви злодії…
Шеф нахмурився.
Шрам у нього на щоці потемнів.
— Затям собі, — сказав він загрозливо, — що ми не дамо тобі пащекувати. Тут не загальні збори.
— Спокійно, — ласкаво мовив Юра. — Спокійно. Я з ним побесідую. Проведу політичну підготовку. Похрюкаємо, хлопчику?
Васю аж заканудило від його тону. В грудях вирувала злість, розпач, зневага до себе, ненависть до цих негідників. Він ковтнув коньяк, кинув чарку на підлогу. Брязнуло скло.
(Продовження на наступній сторінці)