— Вона не відповіла нічого… Нічого, Васю… Вона лише подивилася на мене, так подивилася, ніби я був скорпіоном… Ти розумієш? Можна мати негарного товариша, але коли він признається в коханні… його зневажають! О, той погляд! Я його не забуду ніколи! В мені вона бачила тільки ластовиння, руде волосся, ніс бараболею.
— Ну навіщо ти так? — обурився Вася. — Хіба краса людини визначається формою?
— І формою, — вперто сказав Михайло. — Не прикидайся. Я покинув її серед танцю. Я більше не наближався до неї. Я пішов з вечора. Потім — технікум, робота. Але відтоді закортіло самотності. Ти розумієш?
— Розумію, — прошепотів Вася.
— А тепер… як мені припали до серця слова твоєї матері… Людина — квітка, людина — райдуга. Хай навіть у людини не гармонійне обличчя, а якщо душа чиста, ясна — її люди повинні побачити. Ось куди треба йти… Досягти такого самовираження, щоб чудова душа пробилася крізь випадкову форму, що дісталася тобі спадково…
— Справжня людина пізнає сердечність і тепер, — сказав Вася. — І крізь будь-яку форму.
— Не так просто, — прошепотів Михайло. — Не так просто… Але я нині прозрів. Не треба тікати від людей…
— Михайле, в тебе обличчя змучене… дуже боляче? Може, щось зробити тобі? Може, води хочеш випити? Приляж отак, прихились до рюкзака.
— Дякую, Васю. Не треба нічого… Або знаєш що? Назбирай цибулі там, у долинці… Звари супу — скуштую на прощання, подихаю димком…
9
Вертоліт виринув з-за скелі, сповнивши долину Катуні різким гуркотом. Вася замахав руками. Пілот помітив геологів, зробив коло, повів машину вниз. Захитались низенькі модрини, курява знялась над берегом. Вертоліт сів. З нього вискочив невисокий хлопець у чорних окулярах, з чемоданчиком в руці. Побіг чимдуж до геологів. Побачив Михайла, який лежав біля рюкзаків.
— Як? Дуже? Зовнішній? — крикнув ще здаля.
— Та ні, ні! — з досадою гукнув Михайло. — Нічого страшного нема.
Лікар схилився над пораненим, помацав ногу. Михайло скрикнув.
— Негайно в машину, — наказав лікар. — Огляну там. І зроблю укол. Обійдемось без носилок?
— Обійдемось, — сказав Вася. — Мишко, чіпляйся руками за шию. Я тебе сам…
— Не втримаєш…
— Втримаю.
Вася підхопив товариша на руки, з натугою підняв, поніс до вертольота. Лікар поспішав рядом, схвально поглядаючи на плечисту худорляву постать Васі.
З машини вийшов пілот, за ним ще хтось.
— А то хто? — запитав Михайло.
— Новий технік, — пояснив лікар.
— Жінка? — здивувався Михайло.
— Дівчина. Недавно скінчила технікум. Проходила практику в Саянах. Приблизно такий же профіль.
— Ну, Васю, тримайся, — прошепотів Михайло. — Не знаю, як ти з нею спрацюєшся.
— Я з тобою втечу, — похмуро видихнув Вася, наливаючись рум’янцем. — Не хочу залишатись.
— Не корч дурня, — прошипів Михайло. — Ще не вистачало твоїх штучок. Залишайся… Мовчки працюй…
Вася, не дивлячись на нового техніка, вніс товариша в кабіну машини, допоміг сісти в крісло.
— Принеси мені речі, — тихо сказав Михайло. — Записи — їй. Поясниш все що треба. Не дмись. Будь лицарем. Ти ж колись розповідав мені про свою мрію… не забувай же.
Вася мовчки побіг до вогнища, захопив особисті речі Михайла, одніс до машини. Пілот — білявий хлопчина — кивнув на дівчину, що захоплено розглядала краєвид:
— Рекомендую — технік-геолог товаришка Чайка. Все інше вирішуйте на загальних зборах геологічної партії. Протоколи рішення передасте на базу експедиції. Ха-ха! Бажаю успіху! Ось тут захопи, хлопче, деякі консерви. А тепер прощайся. Нам пора — обіцяли синоптики хмари.
Вася простягнув товаришеві руку. Той міцно потиснув її, мовчки дивлячись в сумне обличчя друга.
— Дивися ж, не забувай…
Вася вискочив з машини, рушив до вогнища. Дівчина йшла за ним. Почувся її дзвінкий голос:
— Не дуже люб’язно. Ти що ж, не помічаєш мене?
Він зупинився, напівобернувшись, буркнув:
— Здрастуйте,
— Запізнився, — весело засміялась дівчина. — Вітатися треба при зустрічі. Мене звати Зоя. Зоя Чайка.
— Вася…
— Та ще й Рибенко, — сказала Зоя. — Добре, що на базі сказали. А то з тебе багато не витягнеш.
Вася мовчки пішов далі. Загриміли мотори вертольота, машина піднялася в небо, круто звилась над скелею, попливла вздовж ріки. Вася помахав рукою їй вслід. Зітхнувши, почав збирати начиння в свій рюкзак. Не дивлячись на Зою, тицьнув їй зошити з записами Михайла, карти. Вона, не розглядаючи, поклала їх у свій рюкзак.
— Їсти хочете? — запитав Вася.
— Ні. Тут повітря таке — без їжі можна прожити. Краса дивовижна — як у раю.
Васю дратував її легковажний тон. Щойно сталося нещастя з Михайлом, а вона радіє. Черства така, чи що? Він косо глянув на неї. Дівчисько! Кирпата, баньката. Очі, як у сови, — великі, сірі. А волосся — ніби стріха солом’яна. І шия, наче в чорногуза, тонка і довга. Худа, наче вовк узимку, невідомо, як вона той рюкзак нестиме…
— Яка там краса, — буркнув Вася, надіваючи рюкзак. — Мені не до краси. Михайло ногу зламав, а ви…
— Ну й що? — здивувалась дівчина. — Якщо так приймати до серця всякі нещастя, то взагалі жити не можна. Не тільки краси, а й смислу не побачиш. Кожної секунди вмирають люди на землі. І народжуються. І калічіють. Тоді давайте сядемо та й будемо плакати.
— Дурні жарти, — образився Вася.
— А я не жартую, — м’яко сказала Зоя. — Я кажу, що думаю. Ну — в путь? Показуй, доки я оговтаюсь. Де наступна зйомка по плану?
— Два кілометри звідси.
— Ходімо. А вогнище треба закидати землею.
— І так загасне…
— А як ні? Глянь — на тім боці стоять чорні стовбури. Ще в тридцять третьому пожежа була. Теж хтось махнув рукою, мовляв, сам вогонь погасне.
Вася мовчки загорнув жар землею, Зоя допомагала йому. Потім впряглася в рюкзак. "І як не переломиться?" — здивувався хлопець.
Вони йшли по вузькому карнизу над Катунню. Внизу скаженів вир, біло-зелені пінясті гриви скакали над порогами. Хлопець поглядав на річку, з холодком у серці думав про свою супутницю. Хоч вона й несимпатична, але треба оберегти її. Може, забрати від неї частину вантажу? А то злякається, впаде.
Він зупинився, поглянув на дівчину. Зоя йшла рівним, пружним кроком, захоплено дивлячись навколо. Лямки врізались у її худенькі плечі, але дівчина ніби й не помічала того.
Вона запитливо глянула на Васю.
— Ти щось хотів сказати?
— Ні. Я так… Нічого…
Зоя знизала плечима. Дметься, прикидається суворим, непривітним. А по очах же видно, що добрий.
Вони минули небезпечний карниз, вийшли в квітучу долину. Тут на схилах гір треба було брати зразки. Вася скинув рюкзак, взяв молоток. Зоя розгорнула карту, почала розглядати…
Увечері вони вибрали місце в глухій затишній ущелині. Вася розпалив вогнище, набрав з Катуні води, повісив казанок над багаттям. Зоя занепокоєно оглядала небо. Над Катунським хребтом купчилися хмари. Призахідне сонце багрянило їх, надавало зловісного відтінку. Дівчина задумливо сказала:
— Може бути гроза. Треба пошукати захисту.
— У нас є поліхлорвінілові покривала, — озвався хлопець. — Можна вкрити мішки.
— Нецікаво лежати в мішку під дощем, — хмикнула дівчина.
Вона заходилася нишпорити в скелях. Невдовзі радо загукала:
— Є! Як хата. Будемо ночувати тут.
— Я люблю під дощем, — пробурчав Вася.
— Що ти сказав? — весело запитала Зоя, повертаючись до вогнища.
— Я кажу, що на повітрі краще…
— А… Ну дивись, тобі видніше…
Вона присунула плоский камінь до вогню, скептично оглянула хлопця.
— А куртка в тебе під пахвами розлізлася. Давай — я зашию.
— Ще не вистачало, — опалахнув Вася. — Сам умію.
— А чого ти сердишся? Я вмію краще — дівчата ж учаться змалку.
"Життя не дасть, — сумно подумав Вася. — Потім випрати запропонує, ґудзика пришити. Справжній дитячий садочок з мене зробить. І чого я не втік разом з Михайлом?"
Він не помилився. Зоя зупинила погляд на його ріденькій смішній борідці. Несхвально мовила:
— А борода тобі не йде. Якби борода справжня, а то… три волосини… Коли б знала — механічну бритву привезла б.
Цього Вася вже не міг витримати. Він фуркнув, устав з каменя, одійшов до берега. Або треба дати радіограму, щоб прислали іншого колектора замість нього, або щоб прислали хлопця-техніка… А як пояснити? Що сказати начальнику? Характери не зійшлися? Смішно… Треба терпіти. Мовчати. Лишилося небагато. З місяць. Вже холоднішає, незабаром в горах підуть сніги.
— Іди чай пити, — гукнула Зоя.
— Я не хочу.
(Продовження на наступній сторінці)