— Може. Напевне, так. Але то буде зовнішній план. Серед сучасних вчених, спеціалістів є багато людей і черствими душами. Отже, ще щось потрібне. Самоочищення, самопізнання, саморозкриття. І тут мені згадалися слова твоєї матері. "Людина-райдуга, людина-квітка, людина-музика…" Слухай, це вище над всі інші мудрування. Вся моя минула балаканина не варта однієї цієї фрази. Не боюся признатися в цьому. Що з того, що ми будемо на Місяці, на Марсі, на Альфа Центавра? Що з того, якщо ми й там у серці збережемо егоїзм, пиху, бажання зверхності? Ти читав деяких західних фантастів? У них все ’дно гримлять галактичні війни, панують міжзоряні імператори, літають міжпланетні поліцейські, ревізори. Боже, яке страхіття! Вони цілком спокійно переносять свої зарази на міжзоряний простір, вважаючи, що їхня гидота є закономірною для безмежності!
Михайло замовк, ніби втихомирюючи своє обурення. Мовчав і Вася, задумавшись. Обидва потихеньку сьорбали чай, заїдаючи його сухарями. Допивши, Михайло вів далі:
— Колись я читав статтю одного великого вченого. Забув прізвище. Тоді не звернув уваги на його думки. А тепер згадав. Він писав про самозакоханість людського розуму. Про наш тисячолітній антропоцентризм, що дістався нам у спадщину від середньовіччя, від церковних догматів. Ми все міряємо від себе, від наших прагнень і рівня знаниня. Ми уявляємо іншопланетннх істот, їхню культуру, досягнення й спосіб життя відповідно зі своїми смаками та ідеалами…
— А як же інакше? — не стримався Вася. — Де взяти інші критерії?
— Уявити! — різко відповів Михайло. — На те людині і дано чудесний дарунок — уяву, фантазію, мрію! Так слухай далі, не перебивай. Він пише приблизно таке: ми, захопившись польотами, гігантськими спорудами, реакторами, гідростанціями, індустріалізацією, космічними планами, уявили собі, що саме в такому напрямі повинна йти всяка розумна цивілізація. І забули про те, що наша земна цивілізація лише в стані дитинства. І ті захоплені прагнення, які ми вважаємо закономірними для всього безмежжя, можуть бути характерні для дуже молодих істот. І далі він наводить приклад: в одному дворі живе хлопчик років десяти і старий професор. Дитина весь час ганяє футбольного м’яча, вибиває ним вікна, мучить сусідського пса, кішку, ганяє голубів, майструє самопали і робить ще безліч дуже буйних, смішних непослідовних речей. І це закономірно для такого віку. І дивлячись на непорушну постать професора, який щоденно сидить над книжкою, такий хлопчисько вважатиме його диваком. І не збагнути хлопцеві ні висоти мислі ученого, ні польотів його уяви, ні радості пізнання, яке не характеризується зовнішнім виявом, рухами, гримасами. Не знаю, як для тебе, а для мене цей образ пояснює все.
— Дуже цікаво, — пробурмотів Вася. — Хоч і несподівано.
— Інерція ума, — сказав Михайло. — Ми якщо вже щось почали, то продовжуємо його до абсурду. Виникли ідея використати енергію Сонця, її продовжили до безумства, — оточити Сонце суцільною сферою і жити всередині тієї сфери. Перебудова природи — давай завертати ріки з півдня на північ, з півночі на південь, розтоплювати кригу біля полюсів. І ніхто не подумає про те, що, може, така перебудова порушить природну рівновагу, приведе до жахливих катастроф. Та й чи потрібно це? А може, є інші методи пізнання Всесвіту? Закінчуючи статтю, той вчений так і каже: треба переглянути наші методи, визначити необхідність тієї чи іншої мети і відкинути поняття про особливе значення земної еволюції. Ми можемо виявитись однією з наймолодших цивілізацій в космосі.
Михайло вкинув кілька гілок в багаття. Вогонь знову підхопився, затріщав, осяяв обличчя хлопців. Вася охопив руками коліна, похитуючись, сказав:
— В тих думках є велика правда. Я теж відчуваю це. Може, ми й справді шукаємо свою жар-птицю. Хто скаже?
— Годі, давай краще спати, — мовив Михайло. — Може, у сні прийде вирішення проблеми.
— В горах нічого не сниться, — пожалівся Вася. — Спиш як убитий.
Він встав з каменя, потягнувся. Глибоко вдихнув повітря, напоєне запахом хвої, квітів, диму. Прислухався до шуму Катуні, охопив зором огнисту безодню неба.
— Правда твоя, Михайле. Десь близько, близько рішення радості буття… Десь зовсім поряд, а ми не бачимо його. Здається, варто лише збагнути зв’язок отих далеких зірок, оцих гір, ніжність землі, таємничу мову вогнища, мрії людей… І все з’ясується, стане на місце.
— Немало захотів, — усміхнувся Михайло, стелючи спальний мішок і залазячи в нього. — Синтезувати безмежжя. Ну нічого, аби залишилася невдоволеність у душі. Нема гірше, коли людина вважає, що вона все пізнала, все знає. Така людина — камінь. Ідол. Ну, а тепер спати. На добраніч, Васильку.
— На добраніч, Михайле…
8
Ранок почався нещасливо. Хлопці переходили вбрід потік. Михайло посковзнувся, впав з каменя. Вася почув крик. Він кинувся на поміч, підхопив товариша під руки.
— Рацію, рацію рятуй! — простогнав Михайло. — Замокне ж!
Вася зняв з плечей Михайла рюкзак, сумку з рацією, одніс на берег. Вернувся, брьохаючи в крижаній воді, назад. Михайло крутився серед потоку, обличчя в нього було спотворене гримасою болю.
— Михайле, вставай! Михайле, що з тобою? — піднімав його Вася.
— Тихенько, — просив Михайло. — Здається, переламав ногу.
Вася витягнув товариша на берег, допоміг сісти на траві. Зняв з правої ноги черевика. Вище щиколотки шкіра посиніла.
— Внутрішній перелом, — крізь зуби просичав Михайло. — Дай бинта.
— Що ж будемо робити? — розгублено запитав Вася, хапливо розв’язуючи рюкзак.
— Викликай базу. Хай висилають вертоліт.
— А я? Теж з тобою? Зйомку не закінчимо?
— Дурню. Хіба я незамінний? Дадуть іншого техніка… Бинтуй… Ой, не тисни так… А жаль… Я з тобою… як з братом…
— Ти повернешся, Михайле. Ми будемо разом.
— В це літо ні… не встигну… А потім — добре було б… не забувай друга… пиши… А тепер викликай Бійськ. Я скажу… що передати… або краще сам…
Вася розстебнув полотняний футляр рації, ввімкнув її, надів навушники, взяв мікрофон. Тихо покликав:
— Катунь. Катунь. Викликає Дятел. Дятел. Дятел…
— Дятел? Чую тебе, — почувся далекий дівчачий голос. — Це ти, Рижик?
— Це Вася. З Михайлом нещастя!
— Що таке? — затривожився голос. — Він може говорити?
— Даю мікрофон.
— Лідо, — сказав Михайло. — Дурна випадковість. Зламав ногу. Ідіот, звичайно. Що? Терпіти можна, але ходити не можна. Прошу вертоліт. І нового техніка. Маршрутну зйомку треба продовжити. Так і передай начальнику. Вася вже нахапався, дещо може й сам… але привезіть техніка… Зробиш?…
— Зроблю все. Розіб’юсь, а сьогодні все буде!
— Розбиватись не треба. Досить, що я розбився… Дякую тобі, Лідусь. До приємної зустрічі…
Михайло віддав Васі мікрофон, заплющив очі. Обличчя його почервоніло від напруги, по щоках котився піт.
— Які дурниці, — прошепотів він. — Одна дрібниця вибиває тебе з ритму життя. Як писав Маяковський: "У меня гвоздь в сапоге кошмарней, чем фантазия у Гете"… Поможи мені трохи вирівняти ногу… Ссс! А тепер принеси кору модрини… Отам під деревом… бачиш?… Приклади… Чудово… Ху, аж у голові млосно… А тепер бинтуй… А знаєш… легше стало… тільки ниє десь в нозі.
Михайло повеселішав, витер з чола рясний піт. Торкнувся пальцем руки товариша.
— Слухай. На прощання скажу тобі одне.
— Що?
— Я трохи грав, Васю.
— В чому? Що ти говориш загадками.
— Казав, що люблю самотність. Це неправда. Я сам себе дурив. Люблю людей. Дуже люблю. Товариство люблю. Особливо дівчат люблю. Я годинами гуляв по парку, дивився на жіночі обличчя. Вони мені здаються неземними створіннями — легкі, граціозні, чарівні… А особливо… мати з дитям… Пам’ятаєш, як Шевченко писав… "нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим".
Вася розгублено дивився на товариша.
— Мишко… ну що ти? Ну що сталося?
— Не знаю, друже мій, мені радісно… Ми приховуємо самі себе, своє єство від інших, замикаємось. Я тобі розповім, чому я був таким, чому вихваляв самотність.
Це ще зі школи… Ми сиділи разом з однією дівчиною за однією партою. Оксана. Коси, як галчине крило. Очі, мов ніч. Ми товаришували. Я їй допомагав готувати уроки. Навіть ходив додому. Потім ми виросли. Товариське почуття стало іншим… Ти розумієш… Я задихався, дивлячись на неї. Я був готовий на що завгодно ради неї… Ти не смієшся?
— Сам знаю таке, — понуро озвався Вася.
— Але я… ти сам бачиш… я негарний і боявся.
— Ти дурний!
— Не дурний, Васю. Не дурний… Я ж дивився в дзеркало. Плювався сам на себе.
— Ідіот!
— Не лайся. Дай доказати. Ми скінчили десятилітку. Був вечір. Випускний вечір. Танці, ігри. Я танцював з нею. Вона була весела й щаслива. І я сказав…
— Що сказав?
— Що… люблю її.
— А вона?
(Продовження на наступній сторінці)