«Розбиваю громи» Олесь Бердник — сторінка 20

Читати онлайн повість Олеся Бердника «Розбиваю громи»

A

    А тепер кілька слів про тебе, про твої думки. Знаю, синку, що ти всього не пишеш. Знаю й те, що приховане в твоїм серці. Підозрюю, чому ти так захоплюєшся індивідуалізмом Михайла — твого начальника, чому намагаєшся підвести під нього "теоретичну базу".

    Люди ще не жаліють одне одного, вражають серця своїх близьких, а це приводить до озлобленості й відчуження. Добре, що в тебе так не сталось. Але не гаразд і те, що втратив віру в колектив. Згадай минуле нашої Землі — лише громада, лише дружба вирішували великі діла. Одинаки, самітники несли свої відкриття й досягнення в могилу, якщо не передавали їх людям. І в космосі — я певна — буде панувати не індивідуалізм, а громада. Всесвіт — об’єднання. Поглянь на небо вночі. Яка краса, яка гармонія світів. Таким стане людство в майбутті — чудовою музикою. А музика пишеться для друзів, для колективу.

    Я не дуже кохаюсь в космогонії. Я давно вважаю, що все в людині, в її серці. Що сама людина — є незміряність. І її психічне, сердечне життя є, може, важливішим, ніж польоти в небо. То й треба перш за все розширювати можливості людини, розкривати її красу, її талант, її почуття. Коли це станеться, коли ми полетимо в космос людських сердець, тоді не буде таких прикростей, які покалічили тебе в юності. Бачу, Василечку, в майбутті не стільки міжзоряні польоти на кораблях, скільки ясних і чудових людей. Вся планета — братство, комуністична громада. Справа не в тому, що всі будуть забезпечені, ситі, одягнені. Треба, щоб люди милувалися одне одним, щоб, зустрівши друга чи незнайомого, ти дивувався його неповторності, його красі, його сердечності. Щоб кожна людина була, як новий світ, як відкриття невідомого континенту. Бачу в уяві людей казкових. Ось іде людина — квітка, людина — чарівна мелодія, людина — райдуга…

    Подумай, синку. Ти зрозумієш мене. Навіть з того, що я знаю про тебе, можу запевнити — ти теж стрічав людей, схожих на мій ідеал. Вони ще прикриті сірим вбранням звичайності, вони часто ще соромляться розкритись широко, бо епоха наша бурхлива, не дозволяє розквітнути повністю. Але є такі люди. Хоч би й Рая Денисівна, про яку ти пишеш. Або твій старий гуцул Іван Стотисячний. Чи не забув ти його? А подумай ще — хіба пам’ять не підкаже тобі випадкові й невипадкові зустрічі в житті? А жив же ти ще мало, попереду — десятки літ, отже відкрий очі, пильно дивись, дай серцю вирішувати. Прийде й твоя неповторна подруга, лише не пропусти, не проґав. Ти бачив, що трапилось у мене? Гірка розплата за легковажність, але я не жалкую. З розчарувань ми виносимо мудрість і досвід. Хоч не собі — дітям ми передаємо його…

    Рада я, що ти будеш вчитися. Скажу про це нашим учителям, вони теж порадуються. Життя — чудовий лікар, воно все розкриває, все виліковує. Ніщо зле не сховається, ніщо добре не спаплюжиться.

    А на закінчення розкажу тобі маленьку притчу, яку чула від діда твого, мого батька. Він часто розповідав нам такі притчі, щоб ми звикали думати.

    "Росло розкішне дерево. Стовбур, листя, плоди — все в ньому було чудове. Одного разу пройшла гроза. Злива розмила землю й траву під деревом, оголила корінь. Дивиться дерево — під ним щось таке вузлувате, сіре, негарне. Обурилися листя, стовбур і плоди: — Хто ти такий? Звідки взявся — бридкий і потворний! Ти псуєш нашу красу. Геть звідси!

    — Не можу, — сказав корінь.

    — Чому?

    — Бо ви згинете, якщо я щезну. Я тримаю вас, годую, оберігаю від падіння".

    Оце й усе. Запам’ятай, синочку, що корінь — народ. Які б не були прекрасні плоди — учені, письменники, філософи, — всі вони живляться від кореня. Одірвешся від нього — кінець. Гниття, загибель, забуття…

    Ну та сподіваюсь поговорити з тобою лице до лиця. Дуже сподіваюсь, Василечку. Надіюсь на твоє серце, на розум. Думай, працюй. Я вірю, ждатиму…

    Вітання твоєму товаришу. Цілую тебе.

    Мати.

    3

    Люба матусю, моя рідна!

    Дуже, дуже щасливий. Ти не можеш уявити, яку розраду приніс мені твій лист. Я навіть читав дещо Михайлові. Він похвалив тебе. Каже — твоя мати справжній філософ. А все-таки не згодився з тобою відносно майбуття.

    Він каже, що твої мрії чудові, але утопічні. Не можна на маленькій Землі вирішити всі проблеми. Сама обмеженість планети не допустить цього. Вже в кінці цього сторіччя людей буде більше шести мільярдів. Одної лише їжі треба силу-силенну. А інші потреби? Отже, лише широке відкриття космосу для людства дасть рішення більшості проблем. А там вже можна буде розкривати індивідуальні здібності людини.

    Ти не сердишся, матусю, що ми з тобою полемізуємо? А втім, досить філософії. Мені дуже сподобалася дідівська притча. Я все це розумію, мамо, але життя не переконало мене. Я буду думати. Я ще не охопив розумом того, що ти називаєш коренем.

    Ми вже далеко від Білухи. Катунь ширшає, вода в ній зелено-прозора. Над берегом стоять ялини й модрини, вище — в горах — кедри. В долинах багато дикої цибулі й часнику. Я збираю, ми варимо суп з концентратами, заправляємо зеленню. Дуже смачно. Мінерали трапляються дивовижні. Вражаюсь, скільки навіть у мертвій (так званій "мертвій") природі приховано невичерпної краси. Недавно я знайшов смарагд. Дуже великий. Михайло каже, що рідкісний екземпляр. Зітхає: тепер в найближчих роках завариться каша, проведуть шляхи, загримлять вибухи. Прощай, тиша, црощай, неторканність чарівної долини…

    Я одкладаю деякі зразки. Привезу колись. Подарую школі. Може, ще кого-небудь потягне в далекі краї.

    Я вже маю багато грошей. Та нікуди їх дівати. Пошлю тобі, купиш собі що-небудь. І не подумай відмовитися — ображусь. У мене до тебе прохання — якщо можна, вишли яблучок. З нового врожаю. Грушок з нашого саду. Тут у горах є порічки, чорна смородина, синій барбарис. Де-не-де знаходили суниці.

    Вчора була страшна гроза. Ми нап’яли шатро. Одсиджувались. В сусідню вершину вдарила страшенна блискавиця. Ніколи не бачив такої. І грім тріснув такий, що я думав — гори заваляться.

    Було одиноко й трохи страшно. І вперше захотілося до тебе. До людей. Сам собі я видався одірваним листком. Потім гроза пройшла, пройшло й те відчуття. Тепер знову усміхаюся.

    Скучаю за Дніпром. За луками. Тут прекрасно, але все ж тягне до того, рідного. Кортить покупатися в дніпровській воді. Побігати по піску. В Катуні вода холодна-холодна. Але ми купаємося щодня. Звикли. Дуже здорово. І ні нежиті, ні кашлю не боїмося.

    Ждатиму листа від тебе. Вітання бабусі. Пиши, які в тебе новини. Цілую тебе міцно-міцно…

    Вася.

    4

    Дорогий синку!

    Послала тобі яблук і груш. Ще не виспіли як слід. Нічого, по дорозі доспіють. У нас всі здорові. Баба Химка застудилася була, лежала два тижні, а тепер уже ходить, курей колошкає на городі. Сміється, каже, що, мабуть, безсмертна. Вітає тебе, цілує…

    Радію, що в тобі відбувається поворот. Думай, думай. Не хочу сперечатися з вами, молодиками. То стара історія — бажання переплюнути батьків. Я не проти, стрибайте, заперечуйте, шукайте! Аби справді шукали. А все інше — прийде. Повір моєму досвіду.

    Я вже сказала учням, що ти подаруєш їм колекцію мінералів. Дуже зраділи. Не можуть дочекатися. Чи не можеш ти вислати посилкою подарунок? Якраз встигне до нового навчального року. Ото буде радості!

    Село красується. Все зріє. Городина гарна, жита вище голови. І в лісі урожай. Я вже ходила разів з п’ять по гриби. І насушила, й намаринувала. Вишлю тобі баночок зо дві. До картопельки дуже смачно. А найкраще— якби ти сам приїхав до нас у гості. Жду не діждуся!

    Цілую

    Мати.

    5

    Здрастуй, матусю!

    Вже поїли твої яблука, груші. Вже сто разів дякували-передякували. Тобі, мабуть, не раз гикалося. Колекцію вислав. Ледве вблагав. Лаявся пілот вертольота, казав, що пошту завантажувати камінням — абсурд. Ждіть, в кінці серпня надійде.

    Багато працюємо. Дуже втомлююсь. Але увечері, коли відпочиваємо, так приємно! Руки гудуть від утоми, на серці легко, співати хочеться. Може, саме так відчуває себе бджола? Пам’ятаєш, ти мені казала про бджолу?

    Кілька днів тому трапилась дивна пригода. Від Катуні ми завернули в глибоку долину, там тече струмок. Михайло зацікавився рідкісною жилою. І тут ми надибали маленьку хатинку. Майже як у казці — хатка на курячих лапках. А в ній — стара-старезна бабуся. Вся в чорному. І літня жінка, а з нею п’ятеро дітей. Виглядають з-за кущів, як зайченята, бояться підійти. Ми до бабусі, питаємо, хто вони, звідки, як? Виявляється, що вони старовіри, ще до революції поселилися тут, так і живуть. Втекли від антихриста. Що за антихрист, який він — толком не знають. Син тієї бабусі й чоловік жінки уже померли. Лишилися вони самі з дітьми. На дітях парша, на голові ковтуни, воші їх заїли. Страшно було дивитися. Питаю — чого їх сюди занесло? Жінка розповідає, що ще за Петра Першого втекли їхні діди в Сибір, в гори, зберігаючи віру древню. Поселилися тут, почали хазяйнувати. А деякі не заспокоїлися на тому, шукали Біловоддя. Біловоддя — це, за їхньою вірою, царство таке, де нема багатих і бідних, де люди праведні і щасливі, всі живуть дружно і однією громадою. Шукаючи Біловоддя, вони селилися в самітних криївках, молилися богу, ждучи царства небесного за своє терпіння.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора