— А хто тобі сказав, що це не геологія? — запитала вона. — Геологія — це знання про Землю. А коли виявиться, що планета не мертва, а жива, то що? Закрити геологію? Знаєш, учені вже підходять до цієї думки. Я читала. Все частіше кажуть про те, що вугілля не з скам’янілих дерев, а нафта не з мікроорганізмів. Що вони виникли в процесі внутрішнього розвитку Землі. Може, нафта — це якась лімфа планети? А вугілля — жировий шар. А вода — кров…
— То ми п’ємо кров планети? — засміявся Вася. — Аж страшно! І цідимо лімфу. І видовбуємо жир. І лупаємо своїми молотками кості Землі — скелі. Чи не так?
— Нічого страшного нема, — спокійно заперечила Зоя. — Порівняй із власним організмом. Адже клітини мозку у нашому тілі живляться кров’ю, лімфою, жиром. Чому ж нам — клітинам Землі — не робити те саме? Справа в тому, шоб ощадно користуватись тим багатством, не виснажувати свою матір. А то ліси вирубують, повітря засмічують, надра видовбують… А воно ж не відновляється. Всьому є кінець. І земним багатствам теж наступить кінець. Знищуючи Землю, ми знищуємо себе. Чи ж багато людей розуміють це?
— Надіються полетіти в інші світи, — сказав Вася.
— Клітини мозку сподіваються осісти на іншому тілі, умертвивши власне тіло, — гірко сказала Зоя. — Не вийде. Нічого не вийде. Ми повинні розвиватися разом з рідною Землею. І зробити її чарівним садом. Молодою і прекрасною. Щоб вона була, як наречена. І так буде, Васю. Коли настане комунізм. Тоді знаєш, як ласкаво будуть люди ставитись до планети? Як до матері. Відчуватимуть кожен її рух, кожен подих. Берегтимуть, ніжитимуть. І з її лімфи та копалин не потворні громіздкі машини робитимуть, і не зброю, не бомби, а будівлі ясні, дивовижні літальні пристрої — безшумні, зручні. Тоді вся природа стане як гармонійна музика.
— Гарна твоя мрія, — задумливо сказав Вася. — Ти б сподобалась моїй мамі. Вона теж така…
Він сказав цю фразу і схаменувся. Густо почервонів. А Зоя, ніби й не помітивши нічого, радісно озвалася:
— Справді? А хто вона?
— Вчителька.
— Я теж з дитинства хотіла бути вчителькою. А чому ти не розповідаєш про себе? Мені казали, що ти заочно вчишся в інституті? Еге?
— Угу, — промимрив Вася, схилившись до черевика. — Шнурки вічно рвуться. Я, мабуть, піду вже. Візьму проби. Тут по плану належить.
Зоя пильно подивилася на зігнуту постать хлопця, очі її посмутніли. Тихо одказала:
— Ну йди… Довби. А я тим часом зварю що-небудь. Гаразд? А потім — далі…
Вася зник за деревами, а Зоя довго стояла замислившись. Думала про свого супутника. Чому він такий відлюдкуватий? То прогляне ясний промінь в очах, то знову насуне чорна хмара, заступить радість.
Вона підійшла до Васиного рюкзака. Побачила куртку, яку він скинув. Усміхнулась. Діставши голку й нитку, сіла зашивати дірку. Одкусивши нитку, критично оглянула свою роботу. Назирила в рюкзаці дві пари брудних шкарпеток і картату сорочку. Однесла до Катуні, швиденько випрала.
Буркотіла собі під ніс:
— Як можна — носити в рюкзаці бруд?
Поправши, розклала сорочку й носки на камінні.
Потім, розпаливши вогонь, заходилася варити сніданок…
Коли Вася повернувся з ущелини, Зоя сиділа біля вогнища. Весело булькала юшка в казанку, на плоскому камені лежали дві розкриті банки консервів.
Дівчина схилилася перед Васею в жартівливому поклоні.
— Прошу. "Кушать подано!"
Він усміхнувся, кинув молоток, поклав сумочку з пробами біля рюкзака. І тут помітив випрані шкарпетки та сорочку. Люто кашлянувши, хрипким голосом сказав:
— Знаєш що? Я прошу тебе більше цього не робити! Я не маленький! І нічого лазити в чужі рюкзаки! Ясно!
Дівчина ображено засопіла, на її віях заблищали сльози. Вона терла їх кулачками, нібито захищаючись від їдучого диму. Стримуючи дріж у голосі, тихо мовила:
— Я хотіла як краще. По дружбі. А ти чмур невихований. Точно кажу! Більше не стану цього робити. Раз не хочеш — не буду! Сідай їсти, індик надутий!
11
Безліч ущелин, гір, потоків минули Вася з Зоєю. Двічі прилітав до них вертоліт, забирав зразки, привозив листи, продукти. Михайло повідомляв, що видужує, що нога зрослася, але ще не дозволяють ходити. Вітав Васю й Зою, бажав успіху, не лише геологічного. Хлопець вітання передав, а про побажання промовчав.
Минув місяць. Геологи наближались до Усть-Кокси, де Катунь зливалася з річкою Коксою і круто повертала праворуч. Там і кінчався запланований маршрут.
Стало холодно. В горах уже випадали сніги. На світанку мішки були всіяні ніжними кристалами інею. А вдень пригрівало сонце.
Одного разу пройшла гроза. Зоя й Вася знайшли затишок у скелі. Змучені, втомлені, вони поснули під шум сильного дощу. А Катунь клекотіла, повнилася водами, виступала з берегів. Геологи не відчували біди, аж доки люті хвилі не хлюпнули в їхню схованку. Рюкзаки, що стояли біля входу, попливли за водою. Зоя закричала, кинулася за ними. Вася перехопив її, стримав.
— Збожеволіла! — цокочучи зубами, сказав він. — Потягне хвиля, не вискочиш!
— Там же продукти, зразки, записи! — бідкалася Зоя.
— Тільки за останній тиждень, — сказав Вася. — А продукти — плювати! Жалко рації! Вертоліт лише через десять днів буде…
— Що ж діяти? — сумно запитала Зоя. — Скільки ще йти до Кокси?
— Днів три-чотири. Якби стежка — можна б швидше.
— Без їжі не пройдеш, — сказала Зоя.
— Зробимо пліт…
— А що — можна?
— Спробуємо, — сказав Вася. — Сокира осталась. Шпагат є. Ось у мішку. Чотири стовбури зв’яжу — і можна плисти. Як у Карпатах бокораші. Бачила?
— На фото.
— А я в житті бачив.
— А як переверне?
— Не переверне. Завернемо до берега, коли побачимо поріг. Та й нема порогів на цьому відрізку. Ну, я пішов. А ти, як хочеш, іди в кедрач, збирай горіхи…
Повінь трохи спала, але Катунь була каламутна, грізна. Низько над горами пливли сірі холодні хмари. Вася взяв сокиру, вийшов на берег, почав оглядати ялини. Кілька струнких дерев росло над спокійною затокою. Хлопець вирішив, що тут будувати пліт найкраще — не потягне за водою.
Він почав рубати, розраховуючи, щоб ялини впали у воду. Минав час. З нього вийшло сто потів, поки він звалив чотири стовбури. А ще треба було обчухрати віття. З берега цього не зробиш. Вася зняв черевики, штани, лишився в трусах. Спробував ногою воду. Холодно!
— Еге-гей! — закричала з лісу Зоя.
Вася озирнувся. Дівчина сиділа на кедрі, махала руками.
— Чого тобі? — крикнув Вася.
— Не лізь у воду. Застудишся-я-я!
— А як же інакше? Форель обгризе гілки, чи як?
Він, ахкаючи, ступив у воду, заходився обрубувати товсте віття. Дрібне можна й лишити, воно не заважатиме. Крижана вода допікала. Вася вискакував на берег, танцював, щоб зігрітись. Потім знову кидався рубати.
За дві години пліт був готовий. Вася критично оглянув свою роботу. Пліт вийшов незграбний, довгий, з хвостом — верхів’я ялин Вася не зміг відітнути. А може, й не треба. Пліт, схожий на рибу, краще триматиметься течії.
Хлопець ще вирубав дві довгі жердини, щоб штовхати пліт. Потім розвів вогнище — сірники він завжди тримав на грудях. Підсушив проти вогню свій та Зоїн мішки. Тим часом дівчина принесла з лісу дві пригорщі горіхів. Показала хлопцеві. Він скрушно похитав головою.
— Для білки на один зуб…
Я не винна, — жалібно сказала Зоя. — Нема більше.
— Не бідкайся. Зараз попливемо. За день доберемось до Кокси. Бач, як пре! Тільки слухайся мене!
— Буду слухатися, — покірно згодилася Зоя. — Командуйте, мій капітане!
— Мішки на плечі, — наказав Вася. — Щоб не замокли. Ось мотузка. Давай прив’яжу. А тепер — в путь… Не боїшся?
— Боюсь, — прошепотіла Зоя. — Але не дуже.
Вася зійшов на пліт, подав руку дівчині. Відштовхнувся від берега. Пліт заколихався, тихо поплив.
— Нічого, — задоволено скачав Вася. — Тримаються добре!
Він спрямував пліт по течії. Хвиля підхопила по: о, швидко метнула вперед. Пліт захитався на бурунах.
— Тримайся так, як лижники! — закричав Вася. — На зігнутих ногах!
— І довго? — Дівчина з тривогою поглядала на люту течію.
— Весь час!
— Васю, так у мене ж ноги одпадуть!
— Зате ціла будеш!
— Без ніг? Дякую тобі!
— Терпи!
— Терплю! Ой, ми на скелю налетимо!
— Не кричи! Я одіпхнуся! Так! От бач! Не треба паніки! А ти з того боку. Тільки слухайся мене!
— Єсть, капітане!
Вася дивився на подругу, і в серці його розквітала ніжність. Отака тендітна, невеличка дівчина, а тримається мужньо, як солдат…
Зоя піймала погляд Васі, жалібно всміхнулася.
— Чого дивишся? Я на мартишку схожа тепер. Одвернись!
— А я не на тебе дивлюсь! — пожартував Вася. — Я в душу заглядаю!
— Тим більше, — жахнулася Зоя. — Я дрижу, як заєць! Краще дивись вперед, а то стукнемось!
(Продовження на наступній сторінці)