— Здравія желаю! — сказав Черкес.— Я прибув у ваше розпорядження. Або як казав у нас начхоз: ще й обід не привіз, а вже з ложкою біс. Мене, суконна душа, рябим бісом називав. Так от, будемо штурмувати з Павликом грамоту, така, брат, ситуація. Де покласти мою амуніцію?
6
Він зиркнув на стіл, на лаву не то серйозно, не то насмішкувато, і щось м'яке, хлоп'яче, беззахисне, а може, надміру сором'язливе ховалося за його різкуватістю, за напруженим голосом, за помітною ненатуральністю в його жестах і в тоні розмови. Видно, припасована й підігнана солдатська уніформа, як і солдатська простуватість, були для нього дуже зручною маскою, та ще коли близько перед ним стояли не дітлахи, а особа жіночої статі, особа вродлива, молода, з лукавими очицями, він тоді страшенно губився, червонів, не знав, як і що говорити, кляв себе в душі і казав: "Повний назад!., носом в землю — фугас!"
Павлик набрав саме повен рот м'ятої картоплі, коли зайшов Черкес, і від несподіванки хлопець поперхнувся, оторопів, закліпав очима, не знав, що робити — заховатися з головою під ковдру, чи щось — з картоплею в роті — пробурмотіти? Вони, Черкес і Павлик, раптом зустрілися поглядами, зустрілися і гаряче, здивовано, приголомшено застигли: обидва однакові, однаковісінькі обидва, навіть почервоніли так само, закліпали очима, і будуть до смерті братами, це вони одразу зрозуміли, і через гіркоту в очах заусміхалися: дивина, такі два одчахнуті від гілки самітники! І зустрілися!
Мати тим часом змахнула долонею з лави й заметушилася:
— Сідайте, Василю Івановичу. Чи то пак, Василю Лук'яновичу! (Ох, ці хлопчаки! Вони завжди зіб'ють з пантелику!) Кладіть сюди ваш картуз і книги. Я вас буду зараз картоплею вгощати.
Та Черкес своїм снайперським оком вихопив з кутка щось інше: рябу посмуговану дошку і фігурки на ній.
— Стоп! А то що? Шахмати? Японський бог, так це ти, Павлику, граєш? Ферзевий удар з флангу, як казав начхоз! /Давно я не грав з достойним суперником! Чого ж мовчав, чого не кликав мене? Ну зараз дам, ого! — Він так азартно потер долоні, оту клешнювату руку накладаючи зверху і ніби вдавлюючи, втираючи в нижню крупні свинцеві дробини, що видно було: зараз битиметься не на жарт.— Сідай! — сказав.— Тобто лежи, а я підтягну стілець до тебе. Давай, розставляй свою піхоту!
Павлик тихенько моргнув матері: забери, однеси картоплю свою й молоко, тут, мамко, таке заварюється, що не до того! Азарт, зухвальство, простодушна й весела самовпевненість Черкеса — все це сподобалося Павликові, він одразу відчув: перед ним людина одного рангу, людина, яка готова на однакових правах битися, говорити, дружити з ним. І захоплений тим, Павлик вигукнув:
— Тільки цур, три партії підряд! Я білими починаю!
Сіли. (Вже потім Черкес додивився, що то за фігурки і з чого вони так ловко виліплені). А мати, прибираючи посуд, нишком, спідтайна глянула на Павлика: незручно йому, трохи зліг на бік, голову схилив, весь очима в напруженій грі. Ота тоненька рисочка залягла між бровами, але не скорбна, не болюча, а замислена, глибока, спокійна, таку мати любила, не боялася, хоч деколи думала: "І в кого він вдався, страдалець мій, книжник, грамотій? Кажуть, такі діти, не по літах тямущі, святі, ангельські діти, народжуються не для довгого життя..."
— Ага, шах вам! А тепер оціфериком о-о-от сюди! І мат! Мат, на здоров'ячко вам, Василю Івановичу!
Мабуть, вперше за ці дні Павлик так розсміявся, щиро і на весь голос, заляскав легенько в долоні, навіть хотів був підгицнути на ліжку, та охнув, зціпив зуби — торкнуло його в тому страшному, болючому місці. І все-таки ущипнув нахвалькуватого свого Васа Ивановича:
— А ви казали: дам!
— Як?! — не повірив Черкес і грізним поглядом вп'явся в дошку.— Мат? Не може бути!.. М-да, тайний удар в спину! Назад, не годиться! Давай заново. Другу партію!
Тепер Черкес, як степовий коршак, розкинув клешні-руки і застиг над дошкою. Здавалося, він своїм дзьобом, нещадним оком цілився в бідних курчаток — в оті виліплені з тіста фігурки. І як тільки Павлик переставляв коня або пішака, Черкес стрепенався, пропікав огнем і полум'ям Павликову руку, гарячково мізкуючи: "Куди? Що ти єси замислив?" Темні віспинки на його лиці вугільно зблискували, хмари й грози ховалися то під одною, то під другою насупленою бровою. Він тяжко дихав, у кам'яні кліщі стиснувши волю.
— Ага! Ага-га! Повний розгром, дорогий мій Павлику! Руки вгору і лапи на сніг! Мат!
І Черкес не гірше Павлика зареготав, ляснув себе по халявах, а тоді голосно й переможно видихнув повітря, хукнув, витираючи п'ятірнею мокру від гарячого поту потилицю. А потилиця в нього була показна — жилава, підпечена сонцем, натерта до червоного жару солдатським коміром з твердим целулоїдним підкомірником, а посередині ще й глибочіла темна ямка, як буває в хлопчаків.
"Діти! Діти вони обоє!" — весело знизувала плечима Байдачна й дивувалася з того, як-то можна радіти, кричати, забавлятися хтозна-чим, дитячими іграшками.
Допізна їх не можна було відірвати від тої дошки. Вони сварилися, сердилися, згрібали і знов розставляли фігурки, і мати нагадувала їм: "А уроки?" Сідали за уроки, швидко, в чотири руки розв'язували задачі, нашкрябували письмо і знов з нудьгою, з непригаслим азартом, нишком од матері, самими очима питали: "То як? Ще одну партійку?"
Мати розуміла: тепер їх не розіллєш, не одірвеш один від одного. їй навіть здалося, що їх двоє було таких на світі, і от вони здибалися і аж тремтять, святкують душею і бояться, щоб їх щось не розлучило.
Життя в глухому кутку потекло веселіше й гомінкіше для Павлика, вихлюпнулося з тісних берегів, як вода в яру після раптової літньої зливи.
Прибігши з роботи, мати завжди заставала дома Черкеса. В одній і тій же незмінній позі: він сидів спиною до вікна, ліктем упирався в коліно, а п'ятірнею ворушив чуприну. Він хижо думав. Його червона, напружена, в крапельках поту потилиця красномовно свідчила: дає йому Павлик пороху! ' Та траплялося, що, обидва стомлені, вони грали спокійніше, ї тоді чувся міцний благодушний баритон Черкеса, який за кожним ходом щось примовляв, по-своєму називаючи оті легенькі, із засушеного тіста фігурки:
І — А ви нас піхтурою! — казав Черкес.— А ми ваше сіятельство — жеребчиком! А ми копитом вас. А не бажаєте сюди, в кутузку, в темний куточок?..
І Деколи Черкес згадував свого батальйонного начхоза (якщо той начхоз взагалі існував на світі, а не був вигаданий Черкесом), і тоді сипалися інші примовки:
1 — Оддаю пішака! Казав начхоз: аби чоботи, а солдат знайдеться. Е, ні, у вас лишня тура, не хитруйте. Бо начхоз казав: "Де провізія? — З'їла ревізія!" Гамбіт, як казав начхоз. Шах вам, казав начхоз, щоб легше чхалося.
Павлик, розтуляв пришерхлі губи і легенько, з напруженим биттям синіх жилок на скронях усміхався. Йому подобалося грати, коли сиплються жарти, солдатські примовки, коли витає між ними веселе суперництво, нехитре лукавство, напівсерйозна злість, коли Черкес, розійшовшись, гримить: "Де офіцер? Нечесно! Ти згріб мого офіцера!" На що Павлик в тон його жартів— уїдливо, спокійненько відповідає:
— Який офіцер? А його цюцька згамкала, як казав дід Салабай.— (У вас начхоз, а в нас Салабай, ми теж не ликом шиті).— Ви що, забули, Вас Івановичу? Одного цюцька з'їла, а другого жижа: хоп! — і нема. Блиснув п'ятами ваш офіцерик. Не дрімайте.
— Грабують. Серед білого дня. Ну, Павлик! Так мене начхоз, суконна душа, не бив. А він був чемпіоном батальйону. Ти станеш великим гросмейстером, Павлушо, послухай, це тобі не хтось каже, а Черкес. Ось тільки відкопаю для тебе одну дуже серйозну книгу...
Черкес справді, коли приходив до Павлика, приносив йому повну торбину книг, і книги були якісь товсті, з картами, малюнками — про літаки,— двигуни, про далекі небесні планети. Бони розглядали на лаві все те добро, ушниплювалися носами в старовинні карти, схеми, не погоджувалися, сперечалися, показували один одному пальцями, де саме плив знаменитий Васко да Гама, а потім, з не меншою гарячковістю про нові аеростати, про те, чи скоро будуть сонячні двигуни з лінзами й дзеркалами. Нагомонівшись вволю, Черкес біг до школи, де його ждали хлопчаки (і скоро там прогримить команда: "По буму!., к неприятельським окопам., бігом!"). А Павлик, стомлений, одкидався на подушку, стишував у собі вихор думок (бо часто й збуджено вистукувало серце). Лежав, слухав, як вітер із сухим шелестом ганяв за вікном зашкарубле листя: там гуляла вже осінь, почались заморозки. Він слухав і був думками в собі, дивився на стелю. Тепер для* нього на стелі оживала не тільки Аравійська пустеля, а й фантастичні міста Аеліти, двоголові спрути з Венери; а то раптом зблискував крізь ніч гострий, мов меч, промінь інженера Гаріна, яким можна навпіл розрізати в океані дредноути завойовників, а ще — в прах розвалювати неприступні скелі-фортеці марсіан.
(Продовження на наступній сторінці)