Деколи своїми вигадками і дивацтвами Черкес до смерті лякав матір. Прийшла вона з роботи, глядь — Павлик лежить з обмотаною головою: дротики, дуги на ньому, залізні якісь кришечки.
— Ой, более! Сину, що з тобою? Упав, розбився? Були лікарі? Що то вони зробили з тобою?
А Павлик лежить і загадково, навіть блаженно усміхається, й та бліда притишена усмішка м'яко ясевріє на його губах.
— Мамо, це радіо, не бійся. Називається детекторний приймач. Аж з Києва чути. А це не пов'язка,— навушники. Хочеш, послухай, музику зараз гарну вибренькують.
Він подав матері навушники, і вона з деяким острахом приклала одну блискучу кришечку до вуха. Щось у тій кришечці шкрябало, шипіло, а коли вона притулила ближче, долинуло тихе-тихе, якесь неземне бриніння пісні:
Із-за гір та з-за високих Сизокрил орел летить.
Пісню цю розучував Павлик у школі під старенький, захриплий патефон, мугикав потім і дома, і пісня нагадала матері і школу, і вербу на греблі, і все, що в них скоїлося влітку.
— Аж із Києва співають?
— Із Києва.
— Химерно. Чого тільки не придумають люди. Це він тобі зробив?
— Він.
— І жердину, мабуть, у стріху на хаті він встромив? Щоб у дощ нам затікало?
— То антена, мамо. Дощ не затікатиме, бо там тоненький дротик у хату проведено. Отой дротик ловитиме нам пісні, мамо, і тихенько гратиме.
Вже' одійшовши трохи серцем, мати засміялася з себе і сказала про свій безглуздий страх: їй здалося, як тільки вона вступила в хату, що Павлик упав з ліжка, розбив собі голову, і то його обв'язали туго якимись дротинами і обручами.
Зітхнула вона. Більше про Черкеса і його музику не говорили. Та в думках, Павлик по-своєму, а мати по-своєму, перебирали вони все, що прийшло до них з цим незрозумілим чоловіком. Для Павлика дружба з Черкесом — щось таке природне й неминуче, як повітря, як небо, як яблуні в чужих садах або як широкі їхні степи до самої Салган-могили, де мати насипала дорогу, коли він ще бігав; одібрало у нього ноги, дало йому Черкеса, тут все законно. Вмирає сухе бадилиння, вмирає гудина, народжується кавун. Щось у природі одходить, щось доточується. Не могла ж безконечно щедра природа обійти його, Павлика! Чим він гірший від інших хлопців, тих, що й зараз бігають? Павлик і думки не допускав, що Черкес може колись круто повернутися і піти геть, у своє життя, покинути його. Ні, він мій, він для мене, він є і буде моїм ставком, скелею над річкою, степовою дорогою за далеку гору... Вибачаймо дітям їхній невинний егоїзм: молодий пагін, який чіпко дереться на стовбур, має право зухвало, на весь голос говорити: "Я! йду! росту! Степ, сонце— для неба мого!"
А мати думала про інше. Один дуже простенький, делікатний нюанс не те що турбував її, а все ж не виходив з голови. Ось як воно могло виглядати з боку на чиєсь занадто цікаве око: чоловіка, хазяїна у неї дома нема, а ходить до них, довго засиджується оцей покинутий, самотній солдат-журавель. Чи багато треба людським ЗЛИДНЯМІ у яких язик без кісток? Правда, в селі знали, що Черкес — та людина, до якої не можна ставитися дуже серйозно: щось у ньому не так і не таке, як у всіх, з химерією, з дивинкою в голові цей чоловік. Ото він тулить свій дерев'яний вітряк над яром, та накупив для чогось парусини (кажуть, буде напинати шатро чи великий парник для розсади), та возиться з дітьми, а сам не має притулку — і в тому весь його розум. Може, й Байдачна думала б так про нього, однак вона помітила в ньому щось й інше. За його розхристаністю, за невлаштованістю (ніколи він не думав про себе, про свій одяг і їжу), за його грубуватими пустощами й жартами, грою з дітьми відчувався якийсь давній незатишок в душі, гіркота. Може, даром не проходить людині, коли вона не має ласки й добра в дитинстві? (Ця думка найбільше лякала Байдачну, бо згадувалось, як вона сама замикала Павлика в хатині на паличку). А Черкес дитинства свого не мав: малим попав у руки сухої відлюдкуватої тітки, закощавілої в скупості й старості вдови. Звали її в селі Совою, Сичихою. Вона всього боялась, затуляла вікна кожухом, не любила, щоб хтось до неї стукав чи заходив… Серед ночі, а то й серед білого дня їй чулося, що хтось гупає, січе в яру сокирою. Ця тітка Сова й душила коло себе хлопця-сироту, не пускала його до людей, привчала до страху й темряви, поки він і не втік. Він утік, і лише пізніше зрозумів, як рідна тітонька обікрала його дитинство. В городі, в технікумі, поки випростувався, спинався на ноги, не раз він ходив з розбитим носом і гнітючим відчуттям свого сирітства. Може, саме тому, на фронті, а пізніше в селі, запізніло, з незграбністю дорослої людини кинувся він сам в дитинство, оточив себе дітлахами, химерував, надолужував минуле й пропаще, командував, сміявся, пив той мед, лікував собі душу дитячою любов'ю, обожнюванням, гарячим захопленням: "Наш Черкес! Наш! Йде, виблискує козирком!" Серед дітей він сам себе відчував потрібним, доступним, снайпером, з душею розхристаною, з гострим і дотепним словом. І нічого, якщо те слово оберталося часто проти нього самого, якщо хитрі й веселі його чорти-хлоп'яки починали нишком підсміюватися і над Черкесом. Тоді він нап'ялював картуз на очі, хмурився і казав: "Орли, ніз-зя так, одставить!" А в тоні відчувалося: ні трохи не сердиться.
З Павликом... Павлика він полюбив одразу, може, ще на греблі, коли той лежав, зціпивши зуби од болю. В обох доля була не дуже ласкавою, і йому, солдатові, навіть деколи здавалося: то не Павлик, а він сам, колишній малий Черкес, лежить зараз в темному кутку сиротою, в тітки над яром, де вікна заткнуто кожухом. І слухає: чи справді до них підкрадається ніч і гупає сокирою?
З школи Черкес біг до Павлика і в душі радів, що не заставав дома Байдачну. Сміялися, розкошували вони вдвох, і то були однакові, одної душі й одного розуму люди. А Байдачна, мати... Страхом, незрозумілим трепетом охоплювало Черкеса, кров била в голову, коли він — тільки мигцем! — заглядав їй в очі. Одвертався, встромлював носа в гру, та в грудях довго ходила темна й гаряча-хвиля, оглушувала його.
Сама скаламучена в думках, мати виходила в сіни, щоб не видати себе, і там піджидала його. Ось торохнув стілець, щось в хаті заскрипіло: мабуть, він прощається з сином. Тільки він поткнувся з дверей в темряву, а в сінях було глухо й темно,— мати йому назустріч.
— Василю,— покликала вона і аж здригнулася: ніколи не називала його так.— Василю, спасибі вам. Ви стільки. робите для мого сина, він без тями од вас, він просто щасливий, і я не знаю, що б я одна...
Видно, в горлі їй трохи перехопило, і голос продзвенів якось здавлено й нервово.
— Пройдіть сюди, мені там незручно, при синові. Я вам хоч .чарочку наллю. Повірте, я така рада і вдячна вам;..
Напевно, вона вже наготовила й пляшку, бо щось забулькало з шийки і дзенькнуло.
— Де ваша рука? Ось беріть... Од всього серця прошу.
— Та ви що, Тасю,— він теж уперше назвав її Тасею, і холодок пробіг йому поза спиною.— Не треба... Я ж, ви знаєте, не те, не п'ю, та й взагалі. Я спішу, спасибі! Бувайте!
Панічно, ганебно він рвонув через відра, перечепився, вдарився об одвірок і вискочив на вулицю.
А вона так і вклякла в сінях. Простягнуті руки — і пустота, і раптова нещадна злість на нього, дурня неотесаного, на себе: "Так тобі й треба! Схаменись, що ти робиш, навіжена!"
Та, мабуть, була вона в тому засліпленні, коли людина говорить одне, а робить зовсім інше, на зло, наперекір собі.
Вночі, коли Павлик заснув, вона стала проти вікна; з холодного неба дивився на неї білий прозоро-тонкий місяць. Ніколи вона не молилася, а тут зашепотіла до місяця, до зірки, що стояла під ним: "Простіть мені всі, хто може, в кого велика й добра душа; порятуйте, одведіть від мене цю хмару, цю темну силу, бо сама не знаю, що зі мною коїться. Я ж думала: після того, після нещастя з Павликом ніщо не стрепенеться в моїй душі; думала, що серце вмерло і не воскресне ніколи, а воно найшло, наринуло — і ще сильніше, як було в дівоцькі літа. Тільки тоді, в дівоцтві, все те було радістю, а тепер — попелом і гіркотою..."
Вона трохи змерзла, бо стояла боса і в білій лляній сорочці. Накинула на себе хустку і сказала до холодної далекої зірки: "Я ж так гадала собі: ну безпритульний він, недоглянутий, ото я зашию рукав йому, та зварю коли обід, та нагодую гаряченьким (бо звісно, як вони хазяйнують дома, оці самотні чоловіки), та ласкаве слово мовлю. Всі ми, хто без ласки,— сироти на землі... Одкрила, одімкнула душу свою, на хвилину, для простої ласки, та виходить, не знала себе: з глибини, з дна таке нахлинуло"...
10
Днів чотири, а то й п'ять Черкес до них не заходив. І мати, як ніколи добра й сумовито-уважна, топталась, метушилася коло Павлика: поміняла постіль, білою глиною помазала грубу, спробувала навіть його покупати ( і намучилися обоє, бо ні підвести його, ні посадити в ночви). Мати метушилася, а він за всім тим бачив щось інше: ніби ховає вона очі, ніяк не вспокоїть себе, приглушує в собі вину. Він щось розгадав, і те ще більше пекло, непокоїло її.
Вже скупаний (і намучений купанням), він лежав безсило розкинувши руки. Але з свого кутка мовчки, допитливо він ловив її погляд, ніби хотів заглянути в саму душу. Потім перепинив її:
— Мамо, послухай... Не треба. Ти зламаєш, ти порушиш таке, потім уже не повернеться... Ти знаєш, про що я кажу. А без нього — як же я буду? І так лежу наче од всього світу одрубаний.
(Продовження на наступній сторінці)