На ношах обережно винесли Павлика в двір. А там! Під вікном стояла висока тачка-візок. Колеса м'які, обтягнуті гумою; сіна повно на візку, два дишельця з перекладиною; не візок, а просто бричка, можна сидіти, а можна й напівлежати. Одразу видно було: Черкес, більш ніхто, змайстрував це диво на колесах. Ні в кого в селі такого фаетона нема. Бач, він узяв та ще й застелив зверху візок розкішною, прогорілою в двох місцях шерстяною накидкою — для парадного виїзду.
Вмостили Павлика в сіно. Мати щільно обтулила його, поклала високо в голови, щоб Павлик лежав і все по дорозі бачив. А хлопці вже обступили візка, взялись гуртом за борти, їм нетерпілося: їхати! З вітерцем! Та Черкес грізно глянув на них:
— Тільки так: в сторону! Всі! І тихо! А я везу. Ви можете рядом йти, можете в ногу, кричіть, галасуйте собі на здоров'я, але без балощів, ясно?! А хто заслужить, дозволю підпихати...
Кивнув з-під козирка матері. І щось було сумне, стримане, приховане в його словах:
— Поїхали ми. Прощавайте: до вечора!
Вона теж промовила йому очима, ніби додала йому свого смутку, тепла, печалі.
Зосталась мати сама під берестком.
І от селом посунула трохи кумедна процесія. Попереду йшов цибатий чоловік, важко й вдумливо ступаючи армійськими чоботами. Він котив перед собою високого возика. З боків (хто підпихав, а хто просто вибрикував) бігла охорона — оті з Черкесового яру босоногі орли й розбишаки. Люди виходили з дворів за ворітця, віталися з Павликом, питали, як йому живеться;
хто лиш ковзком, а хто й одверто зиркав на нього, на блідувате Павликове обличчя, добросерді жінки гомоніли, що давно не бачили його і скучили за ним.
А Павлик затулявся од сонця долонею, так сліпило його на вулиці, так зелено, широко, бездонно й блакитно було в небі і на землі, що навіть аж незатишно ставало, незвично, аж наморочилось йому в голові. Він поворушився трохи і попросив:
— Хлопці, аби картуз мені... Очі сліпить. І одразу — з двох боків:
— На! На! На! Мій!
— А мій кращий!
Картузів десять, як галки з дерева, зірвалися, повисли над ним, стулились купою: шатро над головою!
Павлик взяв, не вибираючи, якогось рябого, в риб'ячій лусці, з надірваним козирком. Хіба ж він знав, що то картуз старшого Зіньчиного брата, і в тому картузі хлопець пожене вночі пасти коней, розкладе в степу маленький вогник, і от завищить, зареве над його головою бомба... Ні картуза, ні печеної картоплі, ні відчайдушного блиску в хлоп'ячих очах. Чорна яма. Метрів на п'ять вглиб! І на сто метрів — чорна, в материному серці...
Нап'яв Павлик рябого шаплика на очі, вмостився глибше і навіть трішечки, як йому здалося, придрімав. Але й крізь стулені вії мигтіло йому щось бездонне й блакитне — раннє літо, степ у синьому мареві, легенькі хмари в небі, а ще гомін у дворах, спілі черешні над плотом, високі будяки з повними лапами сухої пилюги, все те, що він колись пролітав, прогулькував одним духом, все, що зливалося йому в очах одним рідним земним мигтінням.
— Ну як? Не трясе? — питав Черкес.
Трясло, звичайно, на грудкуватій дорозі, але Павлик мовчав, терпів, пробував осміхнутися: ні, мовляв, добре, на сіні ж лежу.
То там, то тут вони зупинялися, перепочивали (і хлопці встигли шаснути в сад до Салабая й принесли в картузі жменю крупних біло-рожевих черешень); їхали через все село, а далі — поза бригадною кузнею, не до верби, а горбом, старим шляхом до Сичиного яру.
Така довга стелилась дорога, Павликові здавалося, що ніколи в житті він так далеко не забирався. І степ, небо, весь світ, все було для нього сьогодні якесь нове, просторіше і ніби якесь безпритульніше.
— Он, он вітряк! Дивись! — закричали хлопці. ь
Та Павлик, як не крутив головою, нічого, крім неба і підводи далеко в степу, не бачив. А тут затрясло на грудках дужче, і вони повернули в знайомий, рідний для хлопців Черкесів двір. Підкотили до старої шовковиці.
— Ну все, одмучився ти, Павлику. Припливли! — Черкес витер долонею піт з чола, а Павлик подумав, що хто сьогодні одмучився, то це бідолашний Черкес.
Видно, господар давно готувався зустріти в себе такого дорогого гостя, як Павлик. Підмів у дворі, викосив траву, поприбирав. Намостив ліжко під шовковицею, навіть столика на одній ніжці закопав. І напнув од сонця парусину, щоб ліжко й столик ховалися в затінку.
Сюди й перенесли Павлика.
Чи дорога, чи сонце, чи все побачене сьогодні під блакитним небом, а може, все разом таки стомили Павлика. Він приліг на Черкесове ліжко і одразу поринув у легкий дрімотливий сон.
А Черкес виніс глечик компоту, цілу коробку магазинних пряників, пригостив босоногу команду і тихо, щоб не потривожити Павлика, виголосив:
— Тепер — вольному воля, спасенному рай!
Хлопці вмить зрозуміли його команду: гуртом так і шугнули в яр. Там кущі терну, там бузина густими шатрами, там вогко й темно, і дзюркоче струмок з-під гори, і ворушиться дно замуленої криниці, і зяє глибока лисича нора, і чиїсь кістки, може, мамонта, вимило весною; одне слово, там дико й глухо, справжнісінький рай для душі. Ось в тому раю скоро і зашелестіло, загупало, заухкало по-совиному: пішли хлопці гуляти.
А Павлик одразу прокинувся. Глянув з-під шовковиці — і велике здивування, потрясіння застигло в його очах. Де він? І що то перед ним?
Сидів на лаві Черкес. А за його спиною вимахував крилами якийсь дивовижний птах на високих ногах-ходулях. Крила вимахували на сонці, ганяли далеко позаду за собою тінь, від крил щось бігло вниз, крутилося,— то був чорний, густо змащений мазутом бурав, який ніби всвердлювався в землю; а внизу, м'яко прицмокуючи від мастила, виспівували теребки.
— Ну що? Сильно? Вітродвигун! — сказав Черкес; на Черкеса тепер падала зелена тінь з-під шовковиці, і він сам скидався на зеленого африканського птаха, дуже цибатого, худого, з твердим і рішучим виразом очей.— Я дістав у городі маленьке динамо. Днів п'ять бився' і все ж підключив. Дивись!
Ні коробки, ні сірника, нічого не було у нього. Він поворожив, клешнею з'єднав дві мідні дротинки, які звисали під кришкою столика. І от! Просто над головою у Павлика спалахнуло сухе білувате світло. Воно притухало, і спалахувало, і знов скліпувало і спалахувало ще гострішим світлом. Ага, он в чому секрет: між гілками шовковиці на дротині звисала маленька лампочка. Від напнутої парусини нишкла тінь, а лампочка висявала, як свічка в шатрі. Ну, ясно: вітряк над яром крутив динамо, динамо виспівувало і гнало живий сліпучий струм аж сюди, під шовковицю. Аби трохи довший дріт, то й в клуб .Черкес провів би світло (хоч сьогодні), а там, дивись, і до Пав-ликового двору.
Тепер, коли вони залишилися вдвох і шовковиця огортала їх в зелену тінь, а вітряк шепотом, глухо видзвонював теребками, можна було спокійно і вдумливо погомоніти. І відкритися душею.
Черкес сидів, склавши руки на колінах, дивився кудись на яр, а вже вечоріло, і говорив ніби не до Павлика, а до своїх давніх, зігрітих коло серця думок:
— Як ти думаєш, Павлику? Можна простим повітрям, без легкого газу, підняти в небо невеликий аеростат? Я вичитав: можна. Тільки треба...
Він ляснув себе клешнею по коліну, щось нетерпеливе прокинулося в ньому, і він сказав: "Буду не зшивати парусину, а клеїти, є добрий клей, щоб не рвалося і не пропускало між строчкою повітря. Та от одна притичина: як нагрівати повітря? В тебе, Павлику, мисль прудка й гаряча, скажи, що нам придумати?.. Можна зробити просто: взяти оту звичайну залізну плиту, її називають буржуйкою, поставити до неї два-три коліна труби, хай то буде труба жерстяна, як ринва для дощової води, розпалити великий вогонь і гаряче повітря накачувати в аеростат. А гондолу... А гондолу можна зробити легку і підв'язати на тонких канатах. Уявляєш, Павлику: ми вдвох! В гондолі! Пробний виліт. Над яром, над селом, над річкою, а хати, люди, коні — все під нами маленьке, все кудись біжить, дибуляє, а хлопці твої задирають голови і кричать: он, он вони, Павлик з Черкесом!"
Добре, що Черкес сидів спиною до Павлика і не помітив теплої, однак трішки, може, сумної, іронічної усмішки на вустах свого отрока. Про що думав, чого сумував цей рано прив'язаний до земної гондоли хлопець? Він бачив зсутулену спину Черкеса, бачив латочку на його гімнастерці, з невеликою сивиною чуб, одставлений вбік кочережкою лікоть і, може, вперше подумав про Черкеса по-іншому. Немолодий солдат-чоловік, без дітей, в порожній покинутій хаті. Хто він? Дорослий дивак, який все життя ганяється за журавлями в небі? Самітник, сільський Ікар, шукач скарбів, з тих безталанних, що помирають потім в неприкаяності і забутті? А хіба він, Павлик, не такий? А хіба не такі лізуть на відколоті крижини, і потім їх, обморожених, рік, два ганяє у чорній полярній непроглядності?
— Черкесі — хрипко озвався Павлик (він якось раптово відчув себе в чомусь дорослішим, старшим за Черкеса).— Я не хотів цього казати вам, але от скажу. Слухайте: я вас люблю, Черкес. Люблю вас, чуєте! А на саморобній гондолі... Ну що ж, я й так багато літаю, птиці мені сняться, коні на крилах... Ви добрий, ви найкращий для мене в світі, от!
Черкес не повернувся до нього, ще більше зсутулився. Не хотів, щоб Павлик побачив, як закипіли сльози в його очах. Затрясло, оглушило його те слово "люблю". Та ще мовлене тут, в цьому дворі, де він був підпічним покидьком, сиротою і де гупала йому вночі печерна сокира...
Швидко звечоріло.
(Продовження на наступній сторінці)