Глибокий яр, обкопаний канавою двір, шовковицю під вікном — все огорнула холоднувата сутінь. Стих дерев'яний вітряк, не ганяв крилами тінь. І Павлик од подорожі, од свіжого повітря з степу, од тої доброти, що вливалася йому в груди, знов придрімав — тут же, під парусиновим напиналом. Він чув, як Черкес накрив його теплим покривалом, здається, кожухом. Потім підійшла ніби мати (од неї — запах кіс і дрімотної ласки), поправила йому подушку й спитала когось: "Не дуже він втомив тебе?" — "Ну що ти! День сьогодні — свято для душі",— сказав хтось глухо. А потім голоси й зовсім приглухли, і Павлик заснув. Він спав, а проте якось неясно, як чує, мабуть, сонна риба під теплою і темною водою, відчував крізь сон, що вони обоє десь тут...
Сиділи вони вдвох на лаві, окутані присмерком, густим зеленим листям шовковиці. День був для Черкеса довгий, клопітний, повний всяких роздумів і видінь. Несли його в небо, на кручі й каміння не тільки гондола, а й власне серце. Страх і завмирання, розгубленість, буря думок, сором і стид за себе: "Краще провалитися, щезнути з такою незграбністю або взяти й сказати: "Тасю, послухай мене..."
Однак він знайшов м'якшу, об'їзну дорогу:
— Тасю, послухай, я прошу тебе: оддай мені Павлика, хоч на літо... Тут нам обом так добре буде: і догляну його, і супу якогось наварю, і майструватимемо вдвох, і хлопці прибігатимуть. Повір, я все обдумав. А ти з роботи заходитимеш сюди, до нас, ну колись, може, обід зготовиш, а то й просто відпочинеш душею...
Гірка сухувата усмішка ковзнула по її щоках і завмерла в куточках губів:
— Гарно ти обдумав, Василю. Віддай сина. То вже краще душу... І на що це буде скидатися? Сама Байдачна бігає до солдата, еге ж? Та мене люди язиками своїми перемолотять. На полову!
— Що люди? Люди впиваються оком в щось потайне, грішне, а нам критися нічого. Ми можемо піти й сказати, я не по* боюсь, можемо, як на суді, перед всім людом: так і так, ми одна сім'я...
Вона раптом з якимось відчаєм уткнулась лицем в долоні ї майже скрикнула:
— І мовчи! Мовчи, Черкес! Де ти взявся на мою голову! Ти все сколотив, збурив в моїх думках і в душі! Ти наче обвалив берег і мене скинув у воду. Мовчи! — Вона повернулась і гаряче, швидко, аж задихаючись, поцілувала його.
В дворах було темно й тихо, де-не-де брязкали відрами, заливали вогонь в кабицях, заганяли дітей спати. В пригуслих сутінках, на безлюдній сільській вуличці (а вже летіли від Бугу й Дністра важкі бомбовози) йшли двоє,— мати й Черкес. Вдень ціла команда босоногих котила візок, а тепер вони вдвох. Підпихали мовчки, ступали рядом, та очима — в землю, в свої думки. Темний вал рову, густих чагарників одтіснив хати, аж ген внизу зачорніла кузня, тут було вільніше й просторіше, цілий вигін полином, толоками розлігся до степу, дихалося тут легше (й люди не зиркали в спину), і мати з Черкесом переглянулися і раптом, з легким вихлюпом щастя, заусміхалися одне одному. Що ж, яка б гіркота не перекипіла в їхніх душах, та було щось і таке, що давало їм обом хай і нелегке, хай і перемішане з горем щастя. Щастя ось так йти, трохи сумно й стомлено, зате рядом, і котити одного возика.
Прокинувся Павлик, побачив дві постаті, цибату й низеньку, що в темряві ступали майже впритул, а між їхніми головами, десь далеко на заході, пригасала смужка блідуватого синього неба. Вечірня зоря, одна над почорнілою землею, розсипала колюче проміння, і було так широко, так гарно й лагідно в світі, що Павлик подумав: оце жив би й жив би — тисячу років!
А що йому ще треба? Мати, Черкес, ота смішна гондола, на якій вони, дивись, ще й помандрують...
Він був щасливий. Мабуть, такою щасливою буває людина, яка після довгого літнього дня, втомившись, підходить до високої скелі і не знає, що от-от загримить обвал і цілі гори каміння обрушаться на її голову.
12
Мати не раз поверталась в думках до того дня, коли все було зім'ято й зібгано в її душі.
Павлик саме нездужав, і вона раніше відпросилася додому на обід. Прийшла, а Павлик лежав обв'язаний тими дротинками й дужками-навушниками. Вона так і не звикла до них, лякалась, коли син обмотувався, наче в лікарні. А зараз хотіла вогким рушником змахнути з себе піт, бо надворі сонце пекло немилосердно. Але зупинилась.
Якось страшно, мовби оскліло, дивився на неї Павлик.
— Сину! Що з тобою? Господи!
Він здер навушники і німо вп'явся очима в неї.
— Ти чула?! Ти досі не чула? Війна! Гітлер напав на нас! Київ горить!
Мабуть, вона не второпала зразу, що сказав Павлик, не дійшло до її розуму, що стряслося в світі. Вона заклякла, і одна думка трепетала в очах: "А діти? А малеча в колгоспних яслах? А Павлик? Що з ними? Куди їх?" Стояла приголомшена, розставивши руки, як птиця, що затуляє собою гніздо.
Все було зім'ято, зрушено, вирвано з коренем. Люди затуляли вікна, в погріб, в кутки запихали дітей, а над ними гуло небо — летіли на схід чорні з хрестами літаки. І вона кинулась запинати вікна, а над Павликом сама розпиналась, наче могла тим врятувати його. Та ні рядном, ні тілом своїм од світу не закриєшся.
Серед білого дня страшно, моторошним голосом закричало горе людське в сусідів. Плакала Вустя, обливалися сльозами її дітлахи. Павлик мученицьким поглядом попросив матір: піди подивись — що там? Може, допомогти людям треба. А у Вусті похорони, тільки похорони страшні, таких не було в селі: вбило двох синів, пасли коней в степу, а ховати нема чого, ні порошинки від їхніх тілечок не залишилося — яма. Склала Вустя на чисту дошку картуз, штанці, стоптані сандалики, все те, що знайшла дома від своїх двох мучеників, і гуртом, стулившись докупи, (а Вустя ридала й примовляла до сандаликів, картуза, штанців), з голосінням понесли вони дошку на кладовище.
Павлик бачив: прийшла мати додому ніби з тінню смерті за плечима. Затулила вікна щільніше. І кивнула на грубу, де висіла Павликова грамота. Син зрозумів. Ту грамоту прислали йому з Києва, на ній була зірка і два круглі позолочені портретики — Ленін і Сталін. А чутки носились у селі такі: стріляють! За книги, за гроші, за все радянське, за наше — стріляють фашисти! Он був чоловік з Гайворона...
— Павлику, я зніму грамоту. Краще спалю.
— Не чіпай. Я не вкрав її, а завоював!
— Ти не розумієш. Зараз таке в світі коїться. Той чоловік в Гайворона плакав: він їхав у гості до Луцька поїздом з дітьми. І от вночі — виття, стрілянина, вибухи. Вриваються фашисти (а їх з парашутами до нас закидають), а мале дівчатко вп'ялося в батька: "Тату! Таточко!" — і аж трясеться, а фашистові не сподобалося: "Ціган! — каже,— Юди!" — лапою згріб малу і за вікно, під поїзд. То звірі, Павлику...
Коли Павлик спав, мати тихенько зняла-таки грамоту і десь приховала.
А потім хлинуло й попливло: пожежі вночі, гострий зблиск літаків у чорному небі, тривожні заграви, тупіт, сварливий гомін десь у яру, тяжке форкання коней і натужні хрипкі голоси: "Давай! Р-разом! Викочуй!" А ранком — страх і безсонна мука в очах жінок і їхні розмови: відступають наші війська...
Мовби прорвало у світі грізну воду й впали десь кам'яні береги; все попливло, погнало, покотилось на схід до Дніпра.
Розбиті, в хмарах пилюги, з присохлими пов'язками, в кого на плечі, в кого через голову, відступали наші війська вночі, а вдень якщо й пробиралися, то між хлібами, попід сухими лісосмужками, вибалками, затуляючись гілляччям од сонця і од німецьких винищувачів, які так і стригли над колонами, так і вдавлювали в землю розшарпані, оглухлі від втоми гурти оточенців. Як птиці в грозу, носилися чутки: за яром, у степу бачили диверсантів; зловили в хлібах двох шпигунів-ракетників, які подавали з ракетниць сигнали німецьким яструбам; хтось отруїв колодязь на хуторі, і безневинно загинув хлопець-їздовий і коні з радгоспу. Чутки носилися, мов блискавки-птиці. В сухому повітрі, здавалося, все наелектризувалося до краю, і було чути, як потріскують перед вибухом заряди...
Потім притихло на день чи два. Тільки якось грізно й зловіщо. І ринуло сильніше. Відступали, мабуть, останні колони, вже під ударами піхотних частин фашистів.
В ці дні Павликова мати зовсім не спала, металася серед людей; одправляли хліб, худобу, плакали, прощалися з немолодими сільськими дядьками, резервістами. А Павлик, покинутий, лежав у своєму кутку, мучився, томився душею, слухав охриплий детекторний приймачик. Та ждав стомлену, аж почорнілу матір, щоб накинутися на неї з розпитом: ну як, що там у селі?..
І от нагрянуло перше горе. Перше, та, мабуть, найстрашніше для Павлика; Зник Черкес. Потім про нього і мати, і люди, і хлопці не раз і не два розповідали Павликові: як він загинув.
А загинув Черкес так, трохи дивно і загадково, як і жив.
Горіли некошені хліба, спека сушила землю, дим і сірий попіл несло над селом. Повз крайні хати відступала якась розбита наша частина, може, навіть рештки її.
Черкес з лопатою вийшов на шлях і заступив дорогу солдатам.
— Стій! — зупинив окриком понурих, запилюжених бійців, сірих від втоми і від гарячої куряви.— Ви куди відступаєте? Ви куди тікаєте, я вас питаю? Ви знаєте, що в селі діти? Маленькі діти і жінки горьовані ваші? Ви що, на фашистів їх покидаєте? На поталу ворогу? Де командир? Стій, слухай команду: ні з места! Ось лопата, я ще принесу, всім копать окопи, ротно і по взводах — готуємо кругову оборону! .
(Продовження на наступній сторінці)