Підтягувала рядно до ліжка, сама ставала на коліна і заходжувалася, як малого, поїти й годувати Павлика. Тільки очі ховала од Павлика і страх боялася, щоб хтось не зайшов у хату, не побачив її тут.
Видно, вона допомогла Павликові і з тістом упоратись. Знайшла йому рівну диктову дощечку, разів два збігала додому, принесла дещо потрібне для такого клопітного діла.
В сутінках мати прийшла додому, а син лежить натомлений і, як усяка людина після трудів, розкинув блаженно руки й відпочивав. Мати глянула: ніс у нього в тісті, на щоках якісь темні плями від фарби чи хтозна від чого. І принишк, тихо-тихо й щасливо усміхається.
— Ти щось, видно, з тіста гарного напік?
— Напік.
— Де ж воно?
Він показав очима на стільчик: ось воно, коло мене.
Мати глянула й охнула. Маленьке диво стояло на дошці: немовби якесь заморське місто, густо населене виліпленими й розфарбованими фігурками — конями, воїнами, діжечками, королівськими персонами у" високих коронах. Фігурки стояли тісно, на білих і чорних квадратах. Мати не була людиною темною, вона в своєму житті побачити світу — була й на соляних промислах на Сиваші, й на дніпровські пороги якось поїхала з чоловіком на все літо, де будували тоді греблю, і в Херсоні на рибозаводі цілий сезон потрошила рибу, дещо знала й з грамоти, бо сама до четвертого класу бігала в школу. Однак спитала зараз, щоб синові підхлюпнути більше радості:
— Що ж то воно буде в тебе, Павлику? Бойове військо? Чи вертепна скринька-театр, де виступатимуть артисти?
. Павлик витер долонею присохле тісто з щоки і ніби тим жестом хотів стерти й приховати легеньку благодушну усмішку.
— Це шахи, мамо. Я буду вчитися грати. Ось тут в журналі описано, як ходити, як наступати, я самотужки навчусь. Ти ж знаєш, я швидко й чіпко все схоплюю...
— Ну добре, сину. Я рада, що в тебе буде гарна втіха. Ану ж я роздивлюсь, як ти коней ліпив. Можна? І це все з тіста?
— Ма', вони ще сируваті. Не висохли добре. Так ти так, обережно...
Вона взяла одну, другу фігурку і, мов то було щось живе й небесно-тендітне, на долоні піднесла до світла, роздивлялася, захоплено хитала головою. Захоплювалася щиро, без фальші (а фальш він одразу вловив би) й казала собі: вона б Ніколи не виліпила такого, не хватило б терпіння й кмітливості. Кожна фігурка.— чудо. Ось кінь — грива у нього розчесана, збігає вниз косичками. А король, так видно, що то король — лице бородате й розбійницьке. Мабуть, довго, до запаморочення виліплював Павлик фігурки, загостреним і тупим сірником протикував борозенки й зубчики, сердився, відкидав липке тісто і знов починав.
— Ти сам це робив, чи хтось до тебе приходив?
— А ми тут удвох. Зінька приходила (тонконогу, з куцими кісками Зіну називали в хлоп'ячому гурті м'яко, з насмішечкою: Зінька).— Тільки я прошу тебе, мамо: не кажи оте слово про неї... ну ти знаєш... невісточка...
— Не буду, не буду, то я так, по-баб'ячому. Зірвалось... А фарби? Де ж ви їх взяли?
Павлик трохи загадково усміхнувся.
— Ніде в світі нема таких шахів. Треба, щоб фігурки були чорні й білі, так годиться. А Зінька шукала, шукала, не знайшла і принесла з дому засохле чорнило. Розвели ми, а воно якесь вицвіле, не фіолетове, а трохи червонясте вже. Бач, тепер на дошці у мене два війська, одне біле, а друге фіолетово-червоне. Ось навчусь, і почнуться, у мене будьонвівські бої...
У темному кутку, з обрізаними крилами, лежав прикутий до ліжка дванадцятилітній хлопчина. Худий, блідокровний, з прим'ятим од довгого лежання білявим чубчиком. Та в ньому не вмер Пасько, той, що найбільше зневажав у собі і в хлопцях боягузтво. Він тільки став інший... Мати обкутала його теплим покривальцем (бо від лежання і вкляклості йому було холоднувато) і не хотіла, а жалісливі думки, гіркота стиснули їй горло, забриніло, запекло в душі. "Ти в мене золота дитина,— мовила вона до сина в своїх думках.— Я з тобою не знала клопотів за раннього дитинства: малий, а гордий, впертий був. Кинусь, було, до тебе, щоб допомогти взутися, а ти одпихаєш-ся, сердишся: я сам, сам! Покректуєш і натягуєш на себе чорненькі биті валяночки, а вони, їй-богу, більші за тебе. Думала: для щастя, для радості росте в мене синок. Та, видно, недаром я тебе зловила у гіркій і солоній воді, на Сиваші. Таке горе звалилося на твою голову... А ти, Павлику? Ти он усміхаєшся, розкошуєш коло своїх книг, ти щось і на стелі зачароване бачиш. Молода душа, вона до всього швидко принатурюється. Коли мав прудкі ноги — бігав, а прибило тебе страшним ударом до долу — знайшов інший рай для душі. Павлик, він з дитинства звик сам собі дорогу протоптувати. Він і в школі вчився так: мати й не знала, що він там вчить, як він уроки готує.
Здається, він і над книгами не сидів, а проте кінчався рік — приносив додому похвальну грамоту. Вчителька деколи передавала тільки, що Павлик на уроках вискакує: "Я!", сміється, хлопцям підказує або пускає у вікно паперові чортики-літачки.
— Ну що ж, на те вони й діти, щоб пострибати, побалуватися, і ми були такі,— одказувала мати з усміхом, а вчительці обіцяла поговорити, пошпиняти дома хлопця.
Видно, і зараз, на самоті, за читанням, Павлик роздумував над тим, як йому далі бути, як протоптувати, може, ще не зовсім зрозумілу для нього самого стежку. От він лежить день, другий, десять днів, десять років — і що ж? Лежати, щоб знов лежати? Поки не обросте сивим мохом? Поховати себе? А голос, руки, думки, очі, вони ж у нього не вмерли, вони живуть, рвуться на волю? А книги, а біла пустеля, а бедуїни, а стокрила птиця Сімург, що літає у нього над головою?.. Люди, роздумував Павлик, для того й народжуються, щоб відкривати для себе таємничий світ: спочатку вогкий затемнений світ під лавою в хаті, який треба гарненько облазити на колінах, а потім буйний зелений світ у своєму дворі, а трохи пізніше — великий світ за горою в степу, де вечорами тихо й прощально сідає сонце, а ще пізніше — безкрайній світ землі, океанів, коралових островів з тубільцями. Люди з дитинства йдуть, поспішають, мандрують все далі в тайгу й на вершини гір, щоб обійти всю землю. Так! Але для цього природа дала їм ноги, крила. А в Павлика? Як він обійде всю землю? А якщо не відкриє, не побачить світ, то для чого жити тоді?..
Це "для чого?" — стояло перед ним грізним знаком, мучило, не давало йому спокою.
У темних сутінках, коли надворі влягався сухий прогірклий пил після череди і змовкало все в селі, мати поверталася додому. Тихо заходила в хату, бачила: горить лампа, а Павлик лежить зосереджений і після довгих роздумів пересуває то одну, то другу фігурку на дошці. Видно, не тільки про фігурки він думає, а про щось болюче, невідкладне для нього. Заглибився в себе, в думки, і якась тоненька нервова рисочка-борозенка тремтить у нього на переніссі, між бровами. Знедавна помітила мати цю ранню рисочку в сина, і вона їй не подобається, турбує і лякає: про що він так гірко думає?
Вона ходить нечутно в хаті, намагається не гуркати, коли пересуває стільці, не брязкати посудом. Бо син, це мати теж помітила, неприємно здригається на кожен різкуватий звук, не те що не терпить шуму й стуку, а просто мучиться від того. І коли тепер хлопці забігають до нього, він їх притишує, всадовлює коло себе на лаві і вчить грати в шахи.
А та рисочка між бровами, тонка й гірка рисочка... Він і спати лягає з нею, не розгладжується вона. Прокинеться мати серед ночі — темно, тихо; син, здається, спить. Та ні, він просто закляк, принишк, очі блукають у темряві, а борозенка між бровами неспокійно жевріє, мучить його, розрізає чоло.
— Павлику, ти не спиш?
Не озивається. Але в глухій хатній тиші мати вловила чутким слухом: напівсонне рівне дихання його обірвалося, зупинилося, весь він напружено притих. Може, поринув у свої думки і не почув її голос?
— Про що ти думаєш, Павлику? Чим ти собі душу точиш? Що в тебе болить?
— Та так, мамо. Нічого. Давайте заснемо,— поворушився, заскрипів ліжком, ніби натягнув на себе покривальце, однак мати відчула: одмахнувся, не хоче відкривати душу.
Що ж, рано відірвала від себе сина, тепер не нарікай, жінко, терпи: важко стулити давно розрізані половинки... Був теплий вечір, десь на вигоні співали дівчата і рипала гармошка "ойру" (ах, як Таська бігала колись на ті вечори, примкнувши малого сина в хаті на клямку!). А тепер вона відчинила вікно — хай трохи вивітриться з кімнати застояне душнувате повітря — і, впоравшись з хатньою роботою, підсіла до сина. Хотіла не те що погомоніти, а хоч перемовитися словом, загладити свою вину, бо й зараз виходило так, що Павлик сам та сам лежав, нидів у кутку, і все ще їх розділяла якась холоднувата межа.
Підсіла, і Павлик зустрів її, як він часто робив зараз, довгим, допитливо-уважним поглядом, ніби хотів прознати, вивідати в її очах щось приховане, потайне.
— Мамо, сідай ближче. Давай я тебе навчу грати в шахи. Це не так і складно. Дивись...
— Та що ти, сину? Де там з моїми граблями! З дівоцтва я греблась в гарячій солоній ропі та в чорній землі, бач, які в мене пальці стали — шурпаки...
(Продовження на наступній сторінці)