І знов Павлик, як і раніше, цілими днями залишався сам. Тільки не на волі, не в босяцькій компанії десь на ставку, а в хаті, в своєму глухому закутку. Тут між двома простінками було втиснуто до самої груби його дерев'яне ліжко. Стеля, запнуте ряденцем вікно, підсинена й розмальована дрібними зубчиками груба — ото і весь його світ.
Дивно: він і нудився, і радів своїй самоті.
Ще вчора, коли аж горіли у нього підошви й рвалися бігти, ні стелі, ні хати, ні груби з яскраво-червоними зубчиками він і не бачив. Не було коли. Він справді літав. Спрожогу вискакував з хати, прогулькував за ворота — і тільки лопотіла за ним стежка. Одним духом перемахував балочку, легко, мов човник, вилітав на гору, а там ще одна гора, а далі кузня з димом і дзвоном — і покотилась дорога до греблі. Тоді, розпашілий і задиханий, він пролітав проз все вітром. Сади, балочки, будяки, ворота — все мелькало перед ним, все прошмигувало мимо, і світ був для нього як зелений, трав'яний, придорожній вихор. Він і не знав, як то добре ось так лягти на спину і довго-довго вдивлятися в одну точку в білу латку стелі. Тоді легенько шумить в голові (як од купання), прядуться гарні думки, згадуються книги, кіно, все почуте од старих людей... День, другий, третій дивиться він на стелю, і вона для нього не нудна і не гола, зовсім ні! Мабуть, стеля теж пережила чимало (кажуть, рік тому був землетрус, він докотився аж з Кримських гір, тільки Павлик-неборака все проспав, а стільки переполоху й балачок було на селі: як хата трусилась, як миски в когось побились, як дід упав з печі). Може, від землетрусу стеля у них трохи погорбилася і покололася, розбіглися на ній в усі кутки дрібненькі тріщинки. І от, якщо вдивлятися в оті здуті горбики, в темні тріщини, то можна побачити цілий материк — білу, безмежно широку пустелю, більшу за Аравійську. А темні прожилки й тріщини — то сухі річки, які губляться десь у піщаних дюнах. А онде відкололася глина і виглядав з-під лежака кущик моху, а може, остюків із рудого замісу, та все одно, то, може, зелений гай, прохолодна оаза з пальмами, одна серед розпечених барханів. І до неї тягнеться пісками караван верблюдів, себто низочка якихось загадкових рудих крапок на стелі.
Павлик, який мав ще одну пристрасть — любив запоєм читати книги і читав усе, що попадало йому до рук, найчастіше взимку, в снігову хуртечу, коли нікуди не вийдеш з хати, зараз бачив на стелі не тільки бедуїнів у білих довгих накидках, а й стокрилу міфічну птицю Сімург, яка надовго запала йому в пам'ять. Цю птицю люди кличуть в біді, коли їхні убогі оселі пограбовано, коли напали розбійники, коли зв'язали малих дітей і старих жінок; тоді птиця Сімург прилітав на своїх крилах і, де б не ховалися грабіжники, знаходить їх у пісках, за барханами, мстить, з гнівом розтерзує нечестивих... З дня в день населяв Павлик свою стелю-пустелю горами, ущелинами, сипучими дюнами, вирубаними в скелях древніми містами-катакомбами. В його царстві було вже тісно й цікаво, як на шкільному глобусі, який він любив крутити перед уроками й розглядати.
Та раптом — якийсь несподіваний гуркіт, вихор у сінях. Тиша в його пустелі обривалася, в хату вбігала ватага хлопців. Лише тепер Павлик розумів, що вони з іншого світу: галас, крик, метушня, повні пазухи новин. Вони обступали Павликове ліжко, той висипав зелені яблука, той показував крамничні гачки, той підбитого горобця або змія з картону, штовхалися й перебивали один одного:
— Пасько, чуєш, а Салабай пса одв'язав і ту дірку в паркані, що ти лазив, ночвами затулив.
— Пасько! А я рака витяг, отако, як старий корч завбільшки, їй-бо!
— Пасько, а Черкес, отой, з білофінської, вітряки в своєму дворі ставить. Ми бачили! І дає стріляти хлопцям з ружжа...
Стільки сміху, новин, галасу вривалося в його тихий закуток, що Павлик швидко стомлювався. Він тепер стомлювався від усього, навіть від матері, коли вона перевертала його, підмощувала подушки і, благаючи, слізно упрошуючи, силою годувала кашами та молоком. Він хотів тиші, і однак просив хлопців — заходьте, а коли приходили — від гамору пригасав, якось швидко одгороджувався, одходив думками кудись далеко в сторону, та й голова починала у нього боліти, і він ждав, коли вони підуть.
Мати не раз перестрівала хлопців у дворі або на вулиці і просила: ви ж дивіться, синочки, тихіше, спокійніше, самі розумієте... Та де там тихо, де там спокійно, коли сміх, крик, нетерплячка так і б'ють з них, як вода з джерела. Гарячі орли, непосидьки, та щоб всиділи на місці, щоб довго стояли на колінах перед Павликовим ліжком? Ну хвилинку, ну дві помовчать вони, затаївши страх в очах: впізнають і не впізнають свого отамана. Лежить присмирілий, трохи чужий, з тихою застояною печаллю в очах, з нудьгою до всього, що їм так хочеться розповісти. Вони й самі примовкають, якось торопіють, губляться перед ним: не той він, не Пасько... Помовчать, а тоді хтось штовхне іншого, хтось назве когось шапликом (за великий картуз), і почалась весела турсанина, вже забули друзяки і про Павлика, і котрийсь як сніп гупнув на ліжко та ліктем просто в живіт Павликові. Тільки потім, зопалу хтось оглянеться: турки! Он як Павлик прищулився, аж занімів од болю, одкинувся на подушку. А вони...
Словом, довго хлопці не засиджуються: добре коло Павлика, та все ж він лежачий. А ноги не стоять, просяться на ставок, до верби, до скелі, такі стежки простелило гаряче літо, що біг би й біг аж на край світу.
Воно само виходило, що все менше й менше хлопців забігало до Павлика, і мати не осуджувала дітей; у них свої ігри, у них свій в побігеньках і походеньках світ, їм стрибати, сміятися, кричати хочеться, ото тільки й їхнього. Підростуть — запряжуться в доросле ярмо.
7
Приходила мати додому пізно ввечері, в сутінках, і знала: Павлик нишком лежить і жде її. Він зустрічав матір довгим допитливим поглядом, ніби вдивлявся: як вона, дуже стомилася коло дітей в яслах, чи знов перекаламутила їй душу злюща і в'їдлива напарниця? Він тепер дуже багато помічав у людях, в собі, в хлопцях, помічав такого, що мати дивувалася: звідки у нього ця видющість?
В ту страхітливу ніч Павлик просив, щоб вона роздала хлопцям книги. Та добре, що мати не поспішила. Тепер він сам Назбирав (і наносили йому) цілу гору старих журналів, книг, атласів, якихось картинок. Все те він складав коло себе на стільчику і розкошував. Читав не так, як раніше (а раніше він і бігав, і говорив, і задачки розв'язував однаково, мовби з кулемета строчив, на льоту, захлинаючись). А зараз брав до себе книгу, весь засвічувався лагідно, наперед смакуючи, яку-то втіху, яку мандрівку матиме; довго, без метушливих думок розглядав картинки в книзі; то була для нього перша розвідка, гарна прикуска на дорогу. А тоді, затаївши подих, поринав у читання; хата, стеля, глухий його закуток — все зникало, стелився перед ним великий світ, океани, подорожі на Аляску і Гвінею, острови з тубільцями і безстрашними капітанами. Павлик завмирав над книгою, напружено ворушив губою і казав: гарно!
Стомившись, одкладав книгу, потім знов повертався до прочитаного. Він тепер знав, що поспішати йому нікуди. З таким же захопленням, довго, зосереджено розглядав малюнки в журналах, якісь схеми, мати й не знала, що то воно, тільки через синове плече якось хапцем вона бачила: водить пальцем по чорно-білих квадратиках, де стоять маленькі діжечки, а ще ніби солдатики.
Ось після такого довгого розглядання, після шепотіння 8 самим собою він попросив одного разу її:
— Мамо, замісіть мені трохи глини. Тільки доброї глини, червоної. Або тіста. Я щось хочу ліпити.
Глини в неї не було, і бігти по неї треба далеко, за село, в старе глинище. А де того часу доп'ясти, щоб далеко бігати? Вона знайшла в засіці на дні жмень п'ять торішньої пригірклої житньої муки. Подумала: не хліб же пекти, згодиться. Гарно вимішала і залишила коло сина білий круглий валочок. Хіба вона думала, що з цього глевкого тіста почнеться нове життя у Павлика. Нове життя і нові для нього муки...
Видно, Павлик возився з тістом весь день до самого вечора; примочував його, м'яв і місив, як мне й місить швець смолу. Тут одразу було видно, що обійшлося не без помічників; коли б не прибігала Вустина старша дочка Зінка, п'ятикласниця, якій Павлик в оту страшну ніч просив віддати свій пенал. У Вусті дітей було восьмеро, всі малі, дрібненькі, але страх роботящі й старатливі — дома робили все самі, навіть прали, пекли, варили обіди, корову, і то доїли. Байдачна колись не без отороч піння дивилась, як вони гуртом обступили свою Рябу і, ледь дотягуючись рученятами до дійок, ціркали молоко в дійницю... Попоравшись коло менших, Зінка забігала до Павлика і, сувора, в білій чистенькій хусточці, підв'язаній по-дорослому, питала з порога:
— Печений гарбуз будеш їсти? Я принесла.
З такої ж чистенької пілочки витягувала половинку добре запеченого гарбуза, аж підгорілого зісподу.
Вона тепер часто забігала до Павлика, і матері треба було мовчати й радіти, але ж ні, не втерпіла, зірвалось у неї з дурного язика: ти будеш у нас, Зіню, невісточкою... Бовкнула, а дівча спалахнуло до вух, днів два не заходило. А коли знов почала забігати, то білу косинку насувала ще нижче на очі, як ото роблять жінки на косовиці, і питала з холодною заклопотаністю :
— Ти ластівку бачив? Вона звила гніздо у вас над самим вікном. І літає, все літає, пташенят годує. Дивіться, не збийте гнізда. А я узвару тобі принесла, з сушених грушок. Сама варила, хочеш?
Розгортала фартушок, а там в горнятку — ще теплий узвар.
(Продовження на наступній сторінці)