— Які будуть питання? — повела гострим носом Ліщинська.
Вже стемніло, і людський натовп здавався у сутінках холодною мовчазною стіною. Було тихо, і чулося навіть, як дзвенять комарі.
— Ну, сміливіше, пан комендант раді відповісти...
— Не, слухайте сюди! — вихопилося раптом з натовпу. — Як нащот земельки? Обча буде, значиця, чи вотдель...
Хтось, мабуть, турнув Швайку, бо він, гикнувши, подавився на слові.
— Да, нащот земельки, — підтакнув Федоренко. Біловусий офіцер поважно плямкнув губами.
— Пан комендант кажуть, що ви, тобто ми, як вільні громадяни, маємо визначити самостійно: чи будемо хазяйнувати в общині, чи індивідуально...
— Ну як же?.. Гуртом... гуртом, — похмуро відгукувались жінки. — Куди нам... самим?
Озираючись, табунчанці стали поспішно розходитись, і кожен відчував за своєю спиною чужу невідступну тінь. Швидко впала на землю ніч, і в густій темряві загубилася сільська вуличка, потонули, щезли лапаті дерева, власне не дерева, а зрубане гілля, яким були замасковані притихлі німецькі гармати й танки.
Не бери чужого — опечешся!
Першою перемогою, яку здобули німці в Табунчанському, був розгром колгоспної пасіки.
На Нерубаївці, у вишневому садку, стояла добра сотня вуликів. Літом, коли сходить сонечко, коли в лузі тихо й парко, а трави пахнуть медом, в таку пору чисте, проціджене крізь густу марлю садів повітря наповнюється радісним гудінням. Цілими роями вилітають бджоли по нектар, і здається, від пасіки в берег тягнуться золотаві тремтливі нитки. Назустріч цьому потокові — вгору, до саду — рухається інший; отак іди за бджолиною трасою і потрапиш до вуликів.
Поліщуки не бачили, як німці громили пасіку. Але, за переказами очевидців, то була грандіозна битва.
Завойовники провели операцію за всіма правилами німецького воєнного мистецтва. Спочатку в наступ пішла могутня техніка. Як розлючені леви, рвонулись машини в сад, гнули й трощили вишеньки, перекидали вулики. Потім піднялася піхота і за димовою завісою сипонула на лінію вогню. Безстрашні штурмовики, відбиваючи нальоти крилатого противника, рачки й на череві підповзали до вуликів, хапали пахучі рамки і, зойкаючи від бджолиних укусів, набивали роти вощинами, а потім облизували розпухлі, зліплені медом руки.
За годину пасіка була спустошена. Заодно штурмовики розваляли й теплицю, де взимку перебували бджолині сім'ї. Після цього побоїща з десяток німецьких вояків, забинтованих з ніг до голови, відлежувались у польовому госпіталі.
Коло пасіки, а точніше — тепер коло її руїн, жив Адик Ліщинський. Валько все частіше задумувався: "Що воно за птиця — Адик?" Та й Льоньку він зацікавив, особливо після того, як його мати виступила в ролі перекладачки. І от брати зібралися до Адика. Хотілося, крім того, подивитися, що зробили німці на пасіці.
Хлопці сиділи на розваллі глиняної теплиці. До них непомітно підійшов Адик. Він був у новій кремовій сорочці, в коротких штанцях. Ріденький білий чубчик акуратно зализаний назад. Адик став ніби ще худіший — гостре зеленкувате лице, глибоко запалі світлі очі.
Сідаючи поряд з Поліщуками, Ліщинський поважно покректав і, мов ненавмисно, підсмикнув рукав сорочки. На його руці блиснув маленький годинник. Адик відкинув назад голову, підніс руку до очей:
— М-да, вже пів на третю...
Кому він це сказав, Валько не второпав. У нього чогось засвербів кулак...
Підійшло ще кілька хлопців, табунчанських і нерубаївських. І всі, хто з подивом, а хто із заздрістю, розглядали Адиків годинник.
Сонце обливало землю вогнем, та сховатися було нікуди. Замість вишневого саду стирчали обчухрані стовбури; купи зів'ялого гілля, потрощені вулики були чорні, ніби після пожежі.
Хлопці пеклися на сонці, тоскно мружили очі. Валько копирсався пальцем у землі, недобре зиркав на Адика.
— А де ти взяв... годинника?
Адик недбало чвиркнув крізь вищерблені зуби:
— Пан комендант подарували. В нашій хаті, знаєте,
штаб... М-да, штаб розмістився.
"Пан комендант подарували, — повторив Валько про
себе.—Бач, у матері навчився!" Кулак засвербів ще дужче.
— Значить, подарували? — спокійно допитувався Валько.
— М-да... Для них це дрібнички. То в нас, знаєте, голим тілом світили. А німці живуть — ого! У кожного машина, а то й дві, дім цегляний, добра того — під стелю.
— Ясно! — сказав із притиском Валько.
— Ясно!—підтвердили хлопці. Льонька побачив, що вони переморгуються між собою і таємниче кивають на Адика. Ліщинський, не помічаючи того, торохтів далі:
— Ми, знаєте, відсталий народ. Живемо отут, як в печерах. А німці дадуть нам машини, ну, кожному — і мені і вам, хлопці, — відкриють школу, щоб ми техніку знали...
— Слухай, ти! — підвівся Валько (щоки у нього сіпалися). — За що все-таки подарували тобі?..
— Годинника? Ну, я чоботи чистив, обід офіцерам приносив...
— І офіцери тебе пригощали?
— Аякже! Хлібом... Такий пахучий...
— А ти нашого не наївся? — Валько за комір підвів Адика. — Не наївся? Тоді на, стерво... добавки! — і він, розмахнувшись, вліпив "добавку" в Адикове вухо.
Тріснула кремова сорочка, з перекошеним ротом упав Адик. Хлопці навалились на нього і загупотіли кулаками, як ціпами по снопу.
— їж до ригачки!
— Затикай пельку!
Адик в'юном звивався під ногами і щось белькотів, синіючи од страху. Раптом почувся жіночий вереск:
— О, боже!.. Що ви робите, йолопи!., хами!
З рогачем летіла в садок Ліщинська, ладна розтерзати хлопців на шматки...
Брати отямилися вже тоді, коли були далеко від пасіки — в густому чагарнику, на березі річки. Валько ніяк не міг заспокоїтись: "От потвора! І як земля таких носить?" Льонька слинив подряпане тіло, з тривогою думав: "Що ж тепер буде? Ліщинська не простить нізащо. Сама прибіжить до нас, а то й німців приведе на розправу..."
Ліщинську добре знали в селі, хоч вона й жила тут недавно. Приїхала з міста перед війною. Дали їй хатку, влаштували бухгалтером у контору. А вона чорно кляла всіх і все — і сусідів, і правління, і вчителів, і наші порядки. Недарма про неї казали — чорнорота. Частенько свою жагучу лють зганяла на синові. Колись, скаженіючи, так потовкла Адика, що він пролежав літо у постелі й залишився калікою — шкандибав на ліву ногу. Адик був якийсь прибитий, заляканий і водночас нахабний і жорстокий: сильніших за себе боявся, а над слабшими сам знущався з насолодою.
...Оглядаючись, хлопці проскочили тихцем понад річкою у свій сад і залягли: чи немає нікого у дворі? Ні, дома наче спокійно. А оно, на городі, мати з Лідою пораються. Картоплю копають. Дзень, дзень — сумовито обзивається порожнє відро.
Мати, болісно розгинаючи спину, раз у раз зиркає з-під руки на дорогу. Мабуть, їх, вітрогонів, виглядає. Обоє вони, Ліда й мати, як журавлі, що одбилися від свого ключа, печальні, одинокі на пожовклому від спеки подворищі. Коли хлопці виходять із засідки, мати опускає руки і мовчки, з докором дивиться на приблудних синів. Ліда стомлено хмуриться:
— Де вас носить?.. Совість би мали.
Хлопці скоріше беруться за роботу, щоб якось загладити свою вину. їм соромно перед матір'ю, вічною трудівницею, з темними, як сама земля, зашкарублими руками, соромно перед Лідою, що так рано похмурніла, схудла, ніби висохла на сонці.
Хрумкотить під лопатою коріння, дзенькає відро, а Ліда стиха ділиться сільськими новинами. Федоренка призначили старостою села, а Швайку управителем, ну, ніби завгоспом. Тільки спеклося "начальство", а вже й бричку собі завело і нагайку... "І нагайку? Не може бути!" — "Зараз все може бути, хлопчики. Ось годину чи дві тому гасав Федоренко з Швайкою на бричці попід хатами — худобу переписували. І в нас були. Мати питає: "Що тобі треба, Федоренку?" А він п'яно: "Така-сяка... більшовицька... який я тобі Федоренко? Я па-ан староста!" Словом, корову й свиню записали, наказали матері курей у хлів зібрати, всіх перещупали. Двом півникам голови скрутили і — в бричку. Регочуть: "На закуску буде!.." У погріб лазили і на горище. Пригрозив Федоренко нагайкою: "Щоб вся худоба на місці була. Пропаде курча — головою поплатитесь!.."
Ліда обірвала розмову, підвела голову: у двір на зеленій бричці влетів... Федоренко. Чого це він знову приперся?
Староста махнув матері нагайкою:
— Гей, така-сяка... Пан комендант викликають! Будеш за своїх вилупків отвічать!
Хлопці чекали всього. Могла прибігти Ліщинська, могли схопити їх німці і під конвоєм повести в село... А що їхню маму покличуть — про це зовсім не думали. І тепер стояли перед нею, як злодюжки, закляклі, втупивши очі в землю.
— Хлопці... — у Ліди здригнулись куточки сухих зашерхлих губ. — Що ви накоїли?
— Нічого. Ну...
— Ну, трохи... по пиці...
— Та отому ж... Адику.
— Гадику... Цуцику німецькому...
— Тс-с-с! — сердито тріпнула віями Ліда. — Зараз і камінь чує.
Мати не сказала ані слова. Кинула лопату і важкою ходою пішла з городу.
(Продовження на наступній сторінці)