Ну, а тепер він почне... Ще в степу, літаючи на Орлику, він придумав початок. Він скаже так: "Мені п'ятнадцять. І всі п'ятнадцять років були підготовкою до цієї вирішальної миті. І тоді, як почув од людей, точніше од старого Хмеля, трагічну історію про смерть мого батька й одрубав йому: "Брехня це!" — бо щось зловтішне 1 побачив у холодних очах сусіда; і тоді, як бушував у степу вогонь, і на моїх очах прослизнула в лісок зрадницька тінь, як свідок того, що на землі ще приховується нечисть; і тоді, як марили з Грицьком про подорожі на аеросанях, як штурмували з хлопцями Чорну скелю, потайки лазили в грушевий сад, грали, сміялися, мріяли, — словом, кожним кроком своїм я готувався до цієї миті. І ось вона прийшла, ця вирішальна мить. Сама доля звела мене з вами. Ви можете зрозуміти мене, лейтенанте? Я готовий сісти за кермо літака, готовий стати за приціл гармати, лягти за гашетку кулемета, — тільки візьміть з собою! Буду вантажить снаряди, буду копати окопи, — тільки візьміть з собою!
Я ладен на все, аби лиш бути там, де змітають нечисть з моєї землі!"
Це була гаряча, натхненна промова, але зараз, коли хлопець стояв перед льотчиком, який так спокійно, так буденно говорив про погоду, ■— красиві зворушливі слова ніби розтанули в пітьмі, і Володька хриплувато пробасив: Ви б могли взяти... одного чоловіка?
Льотчик все ще дивився на зорі. І раптом, не повертаючи білочубої голови, спитав:
— Маєш на увазі — тебе?
— Точно. Мене.
— А ти бачив, хлопче, — лейтенант за фронтовою звичкою з кулака потягнув цигарку, — ти бачив, хлопче, як німецькі винищувачі кишать у небі?
— Бачив. І винищувачів, і бомбовозів бачив.... Сьогодні, сволота, запалювальні ракети кидали. В пшеницю... Ми з Міхшком (це мій друг) гасили.
— Бачив, і добре. Сам не знаю, чи доповзу на тій коробці до штабу... Насядуть гади, чиркнуть по фанері трасуючими — і кришка.
— Лякаєте, чи як розуміти?
Льотчик одказав нехотя, з відчутною втомою в голосі:
— Ні, друже, не лякаю. А ризикувати життям твоїм не хочу, це правда, — він затоптав ногою цигарку і весело, по-дружньому додав: — Воно, життя твоє, орле, ще пригодиться. Не на день, не на два заварилася каша. Ясно? Ну, марш на бочок! — і льотчик пішов до хати.
И= * *
Володька зостався надворі. Забрався на копичку сіна, де ще за дня мати постелила йому, і, не роздягаючись, ліг. Ліг і потонув у зоряній безодні. Небо... Воно завжди бентежило хлопця. Синіми очима дивились на нього мільярди світів.
Вже не раз, захмелений чарами ночі, Володька непомітно виходив із дому і брів невідомо куди. В степу, де наче із казки виринали темні горби Козацьких могил, часто блукала ще одна тінь. Вони, ці дві тіні, сходились на шляху, і тоді розлягався балками Грицьків сміх: "Ми, як лунатики, брате!"
Хлопці до ранку впивалися росами, хлопців п'янив неосяжний простір, і місяць, і зорі, і музика степу. Серце прагло високих слів, і вони, прислухаючись до відлуння, на повний голос читали Пушкіна і Єсеніна, Шевченка й Сосюру. Один починав:
Какая ночь! Я не могу.
Не спится мне. Такая лунность.
Другий відгукувався:
Ще треті півні не співали, Ніхто ніде не гомонів...
Та одного разу Володька побачив: вже не одна тінь блукає в степу, дві. Ні, ні, він нічого не мав проти Ліди! Хай ходять, хай стрічаються! І все-таки... Мужська дружба, мужське братство — оте найсвятіше він, Шумило, ні на що не проміняв би.
І тепер, виходячи в зоряний степ, він далеко обминав оті дві блукаючі тіні.
...Чумацький Віз повернув за північ, а Володька не міг заснути. Хоч виколи очі — не злипаються. Знов кликала-вабила місячна далеч. Поза хатою, щоб не стривожити батьків і льотчика, Володька обережно вийшов на дорогу. Незчувся, як— опинився коло ПО-2. Місяць скупо цідив жовте проміння, і в загуслій темряві літак виглядав розкарякуватою незграбою.
Була така тиша — аж дзвеніло у вухах і глухо бамкало серце. Володька оглянувся, сперся ногою на крило, підняв ліву руку. Приємний холодок відполірованого дерева, росяна пітнява... Ага, ось край кабіни. Підскочив, трахнувся головою (Чорт! Мабуть, планка!) і перевалився у кабіну. Тепер — приглуши свій "мотор", хлопче (бач, як розходився, аж груди розпирає!), і зосередься.
Ось вони — окасті прилади: компас, висотомір, авіаго-
Н. Блнзнець
49
ризонт. Жовтим фосфорним блиском одсвічують стрілки. Нижче, тут вона — ручка управління. "Значить, так..." — і Володька, який прекрасно водив трактор, автомашину, який в шкільному авіагуртку вивчав літаки — Володька сам собі подавав команди і тут же (в розбурханій уяві, звичайно!) блискавично виконував їх. "Завести мотор!" — "Єсть, завести мотор!" — "Газ!" — "Єсть, газ!"—"Швидкість! Розгін!.. Ручку на себе... Одірвалась земля, летимо, брате, летимо, чорт би його забрав!"
Володька швидко охолов, сам посміявся над своїм захопленням: "Приземляйся, пілоте! Вилазь".
Вже коли став на крило, в його мозку зблиснула думка: в "горбачі", крім пілотської, є друга кабіна!
Немов у гарячковому сні, Шумило пірнув у темряву, проліз під крилом і помацав долонею холодний фюзеляж у тому місці, де повинна бути... де повинна бути... Є! Ручка! Скрипнули дверцята. Але що це!? Ящики, ганчір'я, каністри... Та Володька силою пропхнув своє тіло в кабіну. Як би там не було, місце знайшлося! Не таке розкішне — коліна притисли носа — але можна терпіти!
Отже, він полетить! Може, це егоїстично, Гришо, що я сам вирушаю на фронт. Я взяв би й тебе, кудлатого. Та бач, яка тіснота... Щось ріже в спину! І ноги терпнуть. І холодом тягне — бррр! — судомить скоцюрблене тіло.
Вгамувавшись, Володька поринув у спогади. Нараз перед ним з'явилось обличчя матері. Він хотів зупинить те видіння — дарма! Воно розпливлось, і на хлопця дивились тільки рідні присмучені очі. "Мамо! — прошепотів Володька. — Я давно поривався спитати: що сталося з батьком?.. Зрозумій мене, мамо! Я люблю цього батька, живого. Я нічим, ні словом, ні знаком не викажу, що знаю про те... Ви вдвох щасливі, і я щасливий... Але скажи правду... для серця..." Затріпотіла росинка на материних віях. Скорботно стулились вуста. "Сину мій, орле! Ти вже дорослий, і я відкрию правду. Не жаль до сліз удовиних, ні, не великодушність привели у наш дім Карпа. Ще й до того, як я повінчалася з його старшим братом, серце моє більше лежало до коваля. Це не просто тобі розказати, сину.." — "Ну, а батько ж, а батько де?" =— "Батько? Вбили його вороженьки..." — "Хто вони, мамо?"
Гойднуло літак, і він, Шумило, піднісся над степом. "Ось вони, сину,, убивці!" — Володька загледів, як із лісосмуги виповзла тінь. І не одна — цілий клубок гадючих тіней-3 палаючими смолоскипами лізли потвори до колгоспної пшениці. Наче вжалений, стріпнувся Володька. Люто натиснув кулеметну гашетку — затрясся холодний метал, бризнув вогнем...
Оглушений гуркотом, Володька прокинувся. Прокинувся, а гуркіт чомусь наростав. Весь літак ходив ходором, дрібно видзенькували каністри. "Тьху ти! — вилаявся Володька. — Це ж реве мотор. Значить, тут і льотчик". Сон як рукою зняло. Спробував ворухнути ногою, та ніг наче й не було: холодна терпка невагомість у всьому тілі...
Задубів... Чорт з ним, аби пронесло! Мотор, набираючи обертів, завив, задзижчав на високій ноті — от-от зірветься. Трухнуло ящиками, і літак, похитуючись, рушив з місця. "Пронесло! — хмільною радістю сповнилось серце. — Прощавайте, рідні! Прощавай, Гришо! Ждіть вісток із фронту!"
Літак розвернувся, притих мотор. "Ну, давай оберти перед стартом! — вже по-хазяйськи наказав Шумило, почуваючи себе в повній безпеці. — Не хотів добром — нишком втечемо!"
І тут сталося щось неймовірно дурне, безжальне, несподіване... Гидким, мишачим голосом скрипнули дверцята, війнуло холодком. І на сірому світанковому тлі з'явилась... голова льотчика.
— Прокатався, брате? Вилазь...
Може, його посмішка була звичайною, навіть добродушною — вона ж була для хлопця убивчою. "Як ви догадалися? Як?" — мабуть, таке запитання прочитав лейтенант на сполотнілому обличчі Володьки.
— З власного досвіду, — знов усміхнувся льотчик. — Був і я такий хитрий. В Одесу тікав. Хотів на корабель пролізти...
Володька не бачив, як піднявся літак. Він лежав, уткнувшись обличчям у холодну землю, розчавлений такою гіркою, такою образливою невдачею. Хіба могли втішити слова пілота: "Не журись, хлопче, твоя черга прийде"?
Ех, якби людина була здатна хоч трохи заглядати в своє майбутнє! Тоді б Шумило дізнався, що той, кого зараз він лаяв, стрінеться йому на чужій саксонській землі і буде йому ліпшим другом, і разом вони, голодні, затравлені есесівцями, житимуть однією надією — вирватись, будь-що вирватись з лабетів смерті, з концтабору...
Цього не знав Шумило, коли остався один у степу і грозив кулаком вслід маленькій гуркотливій цяточці, що все даленіла й даленіла, аж поки не зникла за обрієм.
"Однак втечу! Візьму Гришу, Михайла Зінька, і хай встануть на шляху сто морів, сто річок, — доберемось до фронту!"
Розлука з найдорожчим
(Продовження на наступній сторінці)